Ю.Ткаченко: Микола Федорович ніколи не порушував неписаної акторської етики. Він був далекий від інтриг і нашіптування. Він не випрошував ролей, не гнув спину перед директором і головним режисером, не зраджував товаришів. Я не пам’ятаю жодного випадку, коли б його зрадило відчуття власної гідності. Навіть перебуваючи під градусом, він, по-моєму, не вживав лайки і не виявляв агресивності. І взагалі, всупереч видимій простоті, про нього слід говорити як про людину зі складним внутрішнім світом. Та не варто заплющувати очі на його вади. Пагубна пристрасть шкодила йому як актору, не дозволяла повністю зосередитися на роботі, відривала від головної справи життя.
М.Герасименко: Яковченко не розкривав душу перед кожним зустрічним, та, зблизившись із людиною, ставав найщирішим і відданим товаришем. Про його дружбу із Шумським ходили легенди. Слід сказати, що Юрія Васильовича через крутий характер начальство побоювалося. Якось певний час артист не приходив у театр, і Гнат Петрович Юра звернувся до Яковченка: «Миколо, відвідайте того генія і з’ясуйте, що там відбувається». Микола Федорович повернувся нескоро. Адже звичайно, коли він приходив до свого приятеля, той казав дружині: «Устино Федорівно, Микола прийшов — поставте закусити...»
«Штрафна» від Чкалова
— Кажуть, і в театрі, і поза ним з Яковченком відбувалося безліч різноманітних «історій» — і потішних, і драматичних. Ви про них знаєте?
Б.Лук’янов: Розповім про найвідомішу. Одного разу нашому колективу виділили дві санаторні путівки в Кисловодськ, і колишній тоді голова місцевкому Олексій Ватуля вирішив ощасливити ними нерозлучних друзів Шумського і Яковченка, які чимось скидалися на класичну пару — Незнамова і Шмагу з п’єси Островського. Та, знаючи про їхні «маленькі слабкості», з артистів узяли слово, що на курорті вони лише лікуватимуться. Певний час так усе й було. Однак незабаром «процедури» набули звичного характеру. Та лихо. Швидко забракнуло грошей. А треба було ще купувати квитки додому. І тоді Юрій Шумський — на той час уже дуже популярний актор, який зіграв низку головних ролей у театрі й кіно і почувався як риба у воді на естраді, пішов до головного лікаря й запропонував організувати в санаторії платний концерт. Той із радістю погодився. Ведучим, зрозуміло, був «призначений» Яковченко. Як зараз пам’ятаю його яскраву розповідь про цю подію. «Виходжу на сцену, щоб оголосити про виступ Шумського, і раптом, о жах, бачу в першому ряду нашого художнього керівника та його шановану дружину (а треба сказати, платні виступи артистів на стороні тоді, м’яко кажучи, не заохочувалися. — Д.К.). Мені стало зле. Мало не поповзом повертаюся за лаштунки й кажу Шумському: «Ми пропали — у першому ряду Гнат Юра. Що робитимемо?» — «Як це що? — здивувався партнер. — Природно, виступати! Йди й оголошуй: «Прем’єр театру імена Івана Франка Юрій Шумський». Що мені залишалося? Я вийшов і оголосив. Після концерту ми від усієї душі реготали... разом із Гнатом Юрою, який був людиною незлобивою і вмів цінувати гумор».
Великий Гоголь одного зі своїх героїв називав «особою історичною» і пояснював: не минало дня, щоб із ним не сталася якась пригода. На такі епізоди — і кумедні, і сумні — було багате життя нашого відомого коміка. Один із таких випадків був пов’язаний зі знаменитим радянським льотчиком Чкаловим, який виявився ще й завзятим театралом. Побувавши на одному з перших спектаклів «Платона Кречета», Валерій Павлович запросив усіх учасників спектаклю в ресторан. Яковченко, який блискуче грав роль Бублика, про це не знав: колеги вирішили йому про «ініціативу» героя-льотчика не повідомляти. «Микола може напитися і зіпсувати всім вечір, — заявила Наталя Ужвій. — Підемо без нього...»
Яковченко зняв грим, переодягнувся і вийшов у коридор. Навколо було порожньо. «Я потягнув носом і відчув, що треба йти в «Асторію», — розповідав він. — Заходжу в ресторан і бачу: друзі-актори вже сидять за столом. Тут мене помітив Чкалов: «Дорогий Миколо Федоровичу, де ж ви ходите? Ми вас давно чекаємо». Тут він наливає повен фужер горілки, простягає мені й каже: «Вам призначено штрафну».— «Не смію відмовитися», — коротко, по-воєнному відповідаю герою-льотчику й випиваю до дна. Усі завмерли: що буде далі? А я круто повернувся і пішов. Так, не озирнувшись, і вийшов на вулицю. У колег вечір, як ви розумієте, минув без ексцесів».
— Я чув, що Яковченко та й деякі інші артисти інколи під градусом навіть виходили на сцену. Це правда?
Б.Лук’янов: На превеликий жаль, так. Пам’ятаю, Микола Федорович наколобродив разом із Ватулею. Їх довго проробляли на зборах, і вони обіцяли більше «не вживати». Та знову відзначилися. Невдовзі після того проходжу з кимось з акторів повз гримувальні Яковченка й чую його голос: «Боря, це ти?». — «Так, кажу, а що? » — «Дай закурити».— «Добре, — відповідаю, — відчиніть двері». — «Не можу — немає ключа, — пояснив, змінившись у голосі, Микола Федорович. — Сьогодні в нас на спектаклі буде високе начальство, і Латинський (директор театру. — Д.К.) мене замкнув, щоб я не напився». Поспівчувавши в’язню, ми з колегою засунули під двері кілька цигарок «Беломор». Увечері Яковченко був тверезим як скельце…
Ю.Ткаченко: Цій людині була властива особлива внутрішня культура. Навіть у стані сильного сп’яніння він не ставав вульгарним, хамуватим, і вже тим паче не втрачав людської подоби. У театрі з вуст в уста передавалася сага про його «подвиг» на залізничному вокзалі. Там працював ресторан, де можна було навіть пізньої години і випити, і закусити. Одного разу, перебуваючи під градусом, Яковченко з Ватулею чомусь роздяглися до трусів і залізли в дрезину. «Я їду в Париж! » — оголосив Ватуля працівникам вокзалу, які кинулися зупиняти їх…
Б.Лук’янов: У нашому театрі багато хто досі пам’ятає історію з черевиками. Слід сказати, що Микола Федорович завжди купував взуття на два-три розміри більше, і носки черевиків, як у клоуна, були задерті вгору. Якось на його черевики звернув увагу Амвросій Бучма: «Миколо, ну як тобі не соромно? Що ти носиш! Магазин на площі Толстого отримав партію чехословацького взуття. Ходімо — я подарую тобі нові туфлі». Сказано — зроблено. Амвросій Максиміліанович був дуже популярний у місті. Через годину вони повернулися з покупкою. Яковченко радів, як дитина, і, пишаючись, показував колегам обновку. Це надихнуло одного з наших артистів — Валентина Дуклера (потім він багато літ працював у театрі Російської драми імені Лесі Українки. — Д.К.) провести своєрідний «експеримент». «Зараз Яковченко викидатиме старі черевики, — сказав він колегам. — Стежте, куди».
Микола Федорович поклав їх у коробку від нових і виніс у коридор, де стояв кошик для сміття. Коли невдовзі він знову зайшов до гримерки, старі черевики стояли на попередньому місці. Яковченко уважно подивився на своє «напівживе» взуття, похитав головою і поніс їх на вулицю, щоб викинути у сміттєвий бак. Гадаю, ви вже здогадалися, що невдовзі вони знову опинилися в його гримувальні. Актор почав нервувати. Тепер він відніс коробку з «антикварними» штиблетами на сусідню вулицю. Не допомогло. Вони знову якимось незбагненним чином повернулися. «Тут я вирішив: із головою щось негаразд», — розповідав він потім Дуклеру та його компаньйонам. І лише після кількох марних спроб позбутися злощасних черевиків Яковченко здогадався, що його розігрують. «Що ж ви робите, негідники? — вигукнув актор, зрозумівши, чиїх рук це справа. — Я ж можу з глузду зсунутися!»
Друг Фанфан
і «собача будка»
— Розповідаючи про Миколу Федоровича, колеги часто згадують ім’я чотириногого улюбленця артиста. Його такса і справді була колоритним персонажем — на кшталт хазяїна?
В.Гончаров: Мені здається, Фанфан — не чиста такса, а помісь. Яковченко прив’язався до свого песика всією душею. Собака став для нього — самотньої і дуже нещасливої людини — ще й співрозмовником. Поза театром він із ним, по-моєму, не розлучався і ставився до свого Фанфана як до близької істоти. «Алкоголік, сидіти!» — із непередаваним виразом обличчя командував Микола Федорович, і всі, хто був поруч, падали зо сміху. Як зараз пам’ятаю один епізод. Яковченко в оточенні кількох артистів (я був серед них) стоїть біля театру і розповідає свої знамениті байки. Фанфан крутиться десь поруч. Раптом до песика під’їжджає «собача будка», два добрих молодці (у народі їх називають шкуродерами) накривають його чимось схожим на великий сачок для ловитви метеликів і кидають у машину. Микола Федорович стояв до вулиці спиною і цього не бачив. «Забрали вашого собаку!» — закричали артисти. Ніколи не забуду виразу обличчя, з яким стара хвора людина у безрозмірних черевиках із загнутими догори носками, в яких було незручно не те що бігти, а й просто ходити, помчав за «шкуродерами». Найдивовижніше, що «будку» він усе ж таки наздогнав, але машина не зупинилася. Втрата Фанфана стала для нього справжньою трагедією. Розповідали, що Яковченко та його друзі-франківці підняли на ноги всю київську міліцію. Через два дні потішний песик знову крутився біля його ніг. А Микола Федорович, гуляючи із собакою, ще довго тривожно озирався навсібіч: чи не їде «будка».
Мабуть, автор пам’ятника знаменитому комічному артисту, що з’явився у скверику біля театру імені Івана Франка, вчинив дуже правильно, вирішивши увічнити Миколу Яковченка разом із його улюбленим Фанфаном. До речі, як сприйняли самі франківці монумент, який вигідно відрізняється від офіційних, «мертвих» пам’ятників, що їх, на жаль, чимало в нашій столиці?
М.Герасименко: Театр до появи пам’ятника непричетний. Він виявився повним сюрпризом. Та, звичайно, дуже приємним. На нас із чоловіком (народним артистом України, народним артистом СРСР Степаном Олексенком. — Д.К.) відразу ж наринули спогади. Адже часи Яковченка — наша молодість.
Б.Лук’янов: Пам’ятник незвичний, ще одного такого в Києві немає. Дай Боже здоров’я його автору. Бронзовий Яковченко дуже схожий на живого, якого я знав і любив. Особливо вдала постать. Саме так і сидів на ньому одяг. Фанфан трохи ідеалізований, але це не біда. Щоправда, дехто з наших, побачивши монумент, здивувався. Чому, мовляв, вирішили увічнити «несерйозного» Яковченка, а не Гната Юру чи Бучму? Та я вважаю, що пам’ятник видатному коміку — прекрасна знахідка, велика творча удача.
Ю.Ткаченко: Ви зауважили, що спина собаки й коліно бронзового Яковченка уже витерті до блиску. Цей факт засвідчує чимало. Кияни полюбили пам’ятник. Він для жителів міста встиг стати близьким, рідним.
В.Гончаров: Мені здається, що постать артиста занадто велика. У житті Микола Федорович був невеличким. Він і в прямому, і в переносному значенні займав мало місця. Знаєте, спочатку мене трохи шокувало, що діти сідають верхи на собаку чи залазять на плечі артистові, що його обіймають і навіть прилаштовуються на колінах молоденькі дівчатка, яких фотографують їхні залицяльники. Та потім я зрозумів: цей монумент повністю у дусі Яковченка. Пам’ятник би йому, напевно, сподобався. Адже Микола Федорович любив, коли навколо нього вирувало життя.
— Нині комічного актора такого рівня не знайдеш в нас удень із вогнем. Чому, на вашу думку, такі «кити», як Яковченко, Гнат Юра, Шумський, Ужвій, Романов, Халатов, Білоусов, стали вимираючим видом? Що, Україна тепер бідна на таланти, чи тут річ в іншому? Чи є сьогодні комік, який, фігурально кажучи, міг би сісти на ту лаву — поруч із Миколою Яковченком?
Ю.Ткаченко: Ні, на таланти наша країна, як і раніше, багата. Змінилося саме життя. Я 12 років викладала в театральному інституті, а потім пішла. Сама, мене ніхто звідти не гнав. Ви запитаєте, чому. Зникнув азарт. А без нього, без любові до цієї справи працювати з молоддю не можна. Останнім часом очі в моїх студентів часто бували голодними і втомленими. Щоб вижити, вони мусять підпрацьовувати. Тут уже не до лекцій і взагалі не до мистецтва. А які перспективи в більшості з них? Нині у нас в акторському середовищі править бал прагматизм.
М.Герасименко: На жаль, багатьом акторам — і початківцям, і цілком зрілим сьогодні не до мистецтва. Меркантильні турботи в них превалюють. Нещодавно один молодий артист мені заявив: «Завтра на репетиції бути не можу: у мене запис на телебаченні...». Передача, на яку він посилався, позбавлена смаку і вульгарна. Та про свою участь у ній молодий колега говорив із неприхованою гордістю. По-перше, це обіцяло йому певні матеріальні блага. По-друге, робило його популярним. Раніше актори теж знімалися в кіно й були зайняті на телебаченні, але на першому місці в них завжди стояв театр.
Хто міг би сісти на лаві поруч із Яковченком? Чесно зізнаюся: сьогодні таких не бачу. Наш Бенюк — дуже талановитий комедійний артист, проте порівнювати їх не можна. Богдан надзвичайно обдарована людина, але багато уваги приділяє матеріальній стороні справи. Чи є «на підході» молоді актори, здатні в майбутньому перетворитися на «китів», стати гордістю нашої сцени? Не знаю, не знаю...