Поліна Агурєєва в фільмі «Довге прощання» |
У фіналі церемонії закриття «Кінотавра-2004», коли Марк Рудінштейн і Олег Янковський офіційно попрощалися з публікою, на екрані в глибині сцени Зимового театру виникла порожня зоряна доріжка. Сумна музика Мікаела Таривердієва, площа, заповнена публікою, моряки, що завмерли вздовж доріжки, як у почесній варті, — Сочі прощалися з фестивалем, рідним, звичним, який протягом п’ятнадцяти років приваблював сюди натовпи приїжджих, котрі досі цінують «наше кіно». Місто готове прийняти оновлену фестивальну естафету наступного року, і вдячні глядачі із захопленням вшановуватимуть нових і старих зірок, які за традицією йтимуть зоряною доріжкою до Зимового театру.
Найпершою «заекранною» інтригою «Кінотавра» було питання про наступників. Озвучувалися і навіть публікувалися в деяких московських виданнях три версії: називали імена Микити Михалкова, давнього «заклятого друга» «Кінотавра», талановитого режисера й успішного генерального продюсера РТР Валерія Тодоровського, одного з найперспективніших теле- і кінопродюсерів, нашого земляка Олександра Роднянського, який незмінно підвищує рейтинг «веденого» ним телеканалу СТС. Стрілки терезів громадської думки незмінно схилялися до останнього, адже його інтерес до кіновиробництва і здійснення якісних проектів, ім’я, напрацьоване в колі провідних світових кінопродюсерів, дають надії на довге життя сочинського фестивалю. І життя це буде абсолютно новим. Найближчим часом, гадаю, після вирішення юридичних формальностей кінематографічний світ дізнається, хто поведе корабель «Кінотавра» у його шістнадцятий рік.
У другій половині конкурсної програми «Кінотавра», як завжди, було зібрано «найміцніші» роботи. Це стосується і дебютних стрічок. На жаль, поза увагою журі залишився фільм Романа Балаяна «Ніч світла». Жаль, адже ця картина, про яку «ДТ» вже писало після її прем’єри у київському Будинку кіно, — одна з небагатьох робіт, які несуть світло, тепло і добро.
Нова робота Сергія Урсуляка, добре відомого своїми стрічками «Російський регтайм» і «Твір до дня Перемоги», — екранізація однойменної повісті Юрія Трифонова «Довге прощання». Свого часу це був один із культових творів письменника, поруч із «Обміном» та «Будинком на набережній», яким зачитувалися, про який безперервно сперечалися. Тканина трифоновської прози, наповнена сенсом і чуттєвістю, непередаваним відчуттям часу, на мій погляд, була втрачена при перенесенні на екран. Хоча виконавиця головної ролі — дебютантка Поліна Агурєєва — портретно і за психо-фізичними даними ідеально підходить до трифоновської прози. Тому, напевно, і здобула приз за кращу жіночу роль. Треба сказати, що в цій номінації було з чого вибирати: чудово зіграла Олена Яковлєва у фільмі Валерія Тодоровського «Мій зведений брат Франкенштейн», цікава робота в Алли Демидової у фільмі Бориса Бланка «Смерть Таїрова», дуже сильна робота в Олени Бабенко у «Водії для Віри» Павла Чухрая. На тему вибору журі можна лише розмірковувати, але вердикт є вердикт.
Найболючішим для мене, та й для багатьох моїх колег, виявився вибір переможця в номінації «головна чоловіча роль». Безумовним лідером у цьому плані був Богдан Ступка, який зіграв батька-генерала у «Водії для Віри». Його акторський талант у цій ролі сягнув такого неафектованого трагізму, таких півтонів, переданих поглядом на великих планах, такої переконливої сили, що озвучене зі сцени ім’я переможця, чудового артиста Олександра Абдулова, викликало гомін нерозуміння в залі. Справді, і фільм «Про любов» Сергія Соловйова, і роль, зіграна Олександром Гавриловичем (хто ж відмовиться зіграти чеховського героя!), не найбільш вдалі у творчому списку шанованих в кіно режисера й актора. Гадаю, у картини Павла Чухрая велика фестивальна і прокатна доля, і робота Богдана Ступки буде належно оцінена.
Найцікавішим дебютом була стрічка «протеже» Сергія Бодрова-старшого Гюльшад Омарової «Шиzа», знятий за їхнім спільним сценарієм. Це жорстка історія про пошуки «дороги до себе» п’ятнадцятирічного героя.
Основними претендентами на головний приз були Павло Чухрай і Валерій Тодоровський. Професійно вдало, як і все у Тодоровського, скроєний «Мій зведений брат Франкенштейн», із блискучими акторськими роботами вже згадуваної вище Олени Яковлєвої, Леоніда Ярмольника, який просто розкрив у цій картині ще невідомі глядачу свої акторські можливості, Сергія Гармаша і Данила Співаковського, залишив тяжке враження. І не тому, що ця соціально-психологічна драма, як мінімум, у трьох місцях має драматургічні провали, що не властиво одному з найбільш професійних і цікавих сценаристів сьогоднішнього кіно Григорію Островському. І не такий простий Тодоровський, щоб робити «своєчасне, ідеологічно витримане» кіно. Є, певне, у фільмі своя загадка в історії покаліченого війною не тільки фізично, а й душевно (аж до медичного діагнозу), героя. Я трактую його як антитезу Данилу Багрову, російському Робін Гуду, здоровому, впевненому у своїй жорстокій правоті чарівному вбивці. У «Франкенштейні» для доброї й світлої людини весь світ наповнений «духами», і, щоб позбавити його від них, страшних і безжальних, вона готова знищити його без останку, включно з найближчими людьми. Так страшно розширюється спектр ненависті, йдучи від національної ідеї до ідеї вселенського кінця.
«Водій для Віри» — складнюща за переплетінням півтонів любовна історія, щільно вписана в павутиння політичних інтриг, які відбуваються в Криму 1962 року. Картина філігранна за своєю вибудуваністю — сценарною, режисерською, акторською, операторською. Недарма Чухрай, окрім «Золотої троянди», зібрав призи за режисуру та сценарій. І що ще дуже важливо — ця картина є копродукцією Росії й України, у чому чимала заслуга Олександра Роднянського. Тож українське кіно має майбутнє — воно насамперед у цивілізованому підході до виробництва фільмів у співдружності з іншими країнами, що давно вже зрозуміли європейські кінематографісти.