На початку серпня на території Турківського та ряду інших районів Львівської області пройшли п’яті бойківські фестини. Завершальні заходи відбулися на Співочому полі, що поблизу села Явора.
Багатоповерхові будинки та заасфальтовані вулиці не відроджують серце і душу мешканців великих міст. На це здатна лише природа. Річки, гори, ліси, чудові краєвиди… На генетичному рівні пам’ять про них живе в кожному з нас. У бойків вона проявляється особливо яскраво.
Ось уже два десятиліття один раз на п’ять років у мальовничих куточках Бойківщини відбуваються зустрічі вихідців із цього краю. Фестини «Бойківщина - XXI століття» збирають людей, яких доля у різний час розкидала по всьому світу. Пам’ять про батьківський край сильніша за тисячокілометрові відстані. Загалом, у п’ятих ювілейних бойківських фестинах у Турці взяли участь понад 50 тисяч людей. Лише на Співочому полі зібралося близько 25 тисяч осіб. І в кожного з них - своя непроста доля.
Народжена в селі Явора Турківського району Львівської області, Галина Ігнацевич нині живе у місті Ужгород, куди потрапила за розподілом по закінченні київського вишу. Там отримала квартиру, має добру роботу. На Закарпатті в неї народилися діти, внуки. Але, коли є час, збирається й вирушає, хоча б на кілька днів, до рідного краю.
- Бойківська земля зазнала багато страждань, її історія дуже непроста. Тисячі й тисячі корінних мешканців тепер розкидані по всьому світу. Від усвідомлення цього рідний край стає ще ріднішим та ближчим, - ділиться наболілим Галина Ігнацевич.
Нині жінка очолює Закарпатський осередок товариства бойків, вивчає історію свого села Явора. Каже, що хоче знати свій родовід, дізнатися, чим займалися пращури, який слід залишили. Історію Бойківщини досліджував і її дядько, Михайло Романович. Ці знання, пам’ять свого роду вони передають дітям та внукам.
Не з власної волі у далекому 1947 році, під час операції «Вісла», бойківський край полишили десятки тисяч людей. Батьків Миколи Куричака, ще одного з учасників фестин, переселили аж на Херсонщину. Непросто було горянам приживатися на спекотному півдні. Вижити допомогли звичні для бойків терпіння і працьовитість.
Тепер Микола Куричак - учитель фізкультури з 30-річним стажем у селі Зміївка Бориславського району Херсонської області. Понад 20 років займається велосипедним туризмом, це захоплення поділяють і його учні. З ними він встиг побувати не в одній країні. Десять років тому, під час міжнародної експедиції «Україна-Польща», побував у Польщі. В її складі були діти та внуки родин, виселених з рідного краю під час операції «Вісла». Вони відвідали могили пращурів, попили води з криниць, із яких колись пили їхні батьки та діди. Тепер у Зміївці про малу батьківщину односельцям нагадує пам’ятний знак, у підніжжя якого - грудки бойківської землі.
Як розповів Микола Куричак, два села, Лодина і Береги Долішні, в яких до виселення на території Польщі жили їхні батьки, зберегли свої назви, є церква. А третє село - Нанове - зникло з карти. У 1950 роках через нього проліг кордон. Одна його частина залишилася на території України, а інша відійшла до Польщі. Про рідних нагадують хіба що батьківські стежки.
- Коли були малими, дивувалися, чому це наші батьки так часто згадували свій край, тужили за ним, співали своїх пісень. Та, вочевидь, із молоком матері ця туга за рідним краєм передавалась і нам. Таке враження, ніби ми в цих краях народилися. Чисте гірське повітря, дивовижні краєвиди. Якщо на землі є рай, то він тут, - переконаний М.Куричак.
- Які легенди, притчі пам’ятаєте? Що найперше спадає на думку? - запитую.
- Бойківська пісня. Коли наших людей виселяли з цього краю.
Ще яскравіші враження, болючіші спогади про рідну землю у бойків, котрі нині живуть у далекому зарубіжжі. Їх також було немало на Співочому полі.
Бойкиня з Великобританії Ніна Гринаш розповідає, що матеріально там живеться набагато краще. Чужа країна, можливо, і краще годує, але є холодною. Ніхто нікому там не потрібен.
Можливо, саме це прагнення відчути себе часткою дружньої громади і приводить їх на фестиваль. Дуже багато людей нинішнього року прибули на свято разом із дітьми.
- Ми вже немолоді люди, - каже голова товариства «Бойківщина - XXI століття» Петро Іванович Косачевич. - Місто не береже батьківських звичаїв, традицій. Саме тому на фестиваль свідомо не запрошували рок-груп. Вони мають своє місце і свого глядача. Завдання цих фестин - допомогти молоді через пісню, через танок, живі зустрічі, поки ще можемо, зберегти те, що є в наших серцях, у наших душах.
Особисто я народився в курній хаті у селі Явора. Коли пас корів на цій місцевості, сідав під лісом і мріяв - от якби тут можна було зібрати багато людей, які б співали й танцювали. Втілити мрію в життя зміг лише у роки незалежної України. Було вирішено назвати такі зустрічі фестинами. Бо фестиваль - це одностороння діяльність: співи й танці. А фестини охоплюють зовнішнє і внутрішнє життя бойків. Тут і господарка, і соціально-економічний розвиток, і туристичний, і спортивний, і духовний.
Сьогодні по всій Україні вже є 17 осередків. Дуже б хотілося, аби цей край квітнув. Тут сильні люди, тут треба тяжко працювати. Але є хороша перспектива, і край потрібно піднімати. Можна зробити його туристичним. Учора на засіданні голів товариств ми прийняли рішення, що робитимемо все для того, аби на цьому Співочому полі створити музей просто неба. Щоб сюди звезли бойківські хати, щоб вони не простоювали, а були будинками для відпочинку, для пропагування нашої культури. Щоб кожен осередок мав тут своє місце.
- Нас завжди виховували дуже строго. До заміжжя дівчата залишалися незайманими. Це була важлива умова виховання. Цим самим цю чистоту жінка накладає на свій рід. Якщо цієї чистоти немає, буде змішування родів. Науковці тільки тепер починають розуміти, наскільки важливо було не «забруднювати» родовідну лінію. Загалом, бойківські сім’ї вважаються одними з найміцніших. Куди б не закинула їх доля, дружини залишаються вірними дружинами своїм чоловікам. Про чоловіків також можуть казати різне, але насправді це дуже вірні люди. Якщо вони полюблять, то один раз і на все життя.
Найбільше бойки допомагають одне одному на чужині, - розповідає Галина Ігнацевич. - Це завжди радісний момент. Наше товариство багато зробило для того, аби бойки почали пишатися, що вони люди шляхетного роду.