Можливо, дехто переконаний, що класична музика залишилася в далекому минулому — десь у часах Чайковського чи Лисенка. Насправді ж вона розвивається й сьогодні, має вагомі творчі здобутки і потерпає від тих самих негараздів, які спіткали сучасну українську культуру загалом. Це і зазіхання на приміщення музичних інституцій, і корупція при розподілі матеріальних ресурсів, і безкультур’я, невігластво та хамство урядовців. Однак існують і інші — менш відомі, хоча й не менш важливі для цієї галузі — проблеми. Спробуємо розібратися в деяких із них.
Ключове питання: чому українська класична музика так повільно інтегрується з європейським культурним життям? Адже творчий рівень кращих українських музикантів цілком відповідає найвищим світовим критеріям. Наша музична інтеграція з Європою відбувається поки що на індивідуальному рівні — завдяки перемогам українських митців на авторитетних міжнародних конкурсах, під час закордонних гастролей наших колективів або через творчі контакти наших композиторів із провідними європейськими виконавцями та фестивалями. Держава, як правило, не має до цього жодного стосунку, ба більше — виявляє повну байдужість до наших здобутків. Доведеться нагадати очевидний факт: імідж країни — це не лише спорт чи горілка. Це і симфонічні оркестри та оперні театри, це і видатні музиканти, яких знають та шанують у світі. Масштабний і престижний фестиваль класичної музики з виступами зірок, на які з різних країн з’їжджалися б шанувальники мистецтва, здатен утвердити імідж країни не гірше, ніж спортивний чемпіонат. Саме так сталося в Польщі з її фестивалем «Варшавська осінь», який ще в 60—70-ті роки продемонстрував, як держава має дбати про сучасну музичну творчість. Не гіршим є стан речей в Австрії з її Моцартівським фестивалем у Зальцбургу або в Німеччині з її Ваґнерівським фестивалем у Байройті: обидва є взірцями пієтету до національної класичної спадщини.
***
У нас, на жаль, нічого подібного ніколи не було. А якби й схотіли зробити такий фестиваль, просто не знали б, де його проводити. Бо навіть у Києві немає жодного великого концертного залу, що відповідав би сучасним критеріям. Національний симфонічний оркестр України — колектив, яким могла б пишатися будь-яка розвинена держава, — не має власного приміщення і змушений тулитися в Національній філармонії, поряд із кількома іншими оркестрами. Для класичних концертів у столиці пристосовані лише два-три зали, кожен із яких має істотні вади. В обласних центрах ситуація ще гірша, там місцями взагалі ніде грати класичну музику. Тим часом будь-яке велике європейське місто має десятки великих та малих залів — відремонтованих і належним чином обладнаних. Навіть за кількістю оркестрів ми пасемо задніх у світі. В Америці налічується щонайменше тисяча симфонічних оркестрів, в нас же — заледве кілька десятків, включно зі студентськими й театральними. Не краща ситуація з музичними театрами. Наприклад, у Києві лише два оперних театри, тоді як у Москві, де також безліч проблем у сфері культури, постійно працюють шість оперних театрів — це стільки, скільки в усій Україні.
Навіть із нотами в нас катастрофічне становище. У країні немає жодного нотного магазину (ще років 20 тому вони були в кожному обласному центрі). Єдине в Україні спеціалізоване нотне видавництво ледь животіє і аж ніяк не відповідає сучасним вимогам. Тим часом у будь-якій європейській країні налічуються десятки, подекуди навіть сотні музичних видавництв. Придбати їхні видання або компакт-диски провідних міжнародних фірм в Україні практично неможливо. Іноді твори українських композиторів — авторів нової класичної музики — легше знайти в Берліні чи Парижі, ніж на батьківщині. На часі замислитися над тим, що відбуватиметься з українським музичним твором через 20, 50 чи 100 років після його написання. Адже це може бути і геніальний витвір мистецтва. Відома сентенція булгаковського Воланда «Рукописи не горять» є неправдою. В реальності вони дуже добре горять, а також губляться, викрадаються, свідомо знищуються, привласнюються, і хтозна-яке лихо ще може спіткати наші музичні рукописи, якщо ми вчасно про них не подбаємо. А думати треба не лише про їх видання, а й про належні зберігання та захист. Необхідно терміново створити спеціалізований нотний архів-депозитарій, який би накопичував, зберігав і надавав для використання нотні рукописи. Отже нотна проблема стосується не тільки книгарень або видавництв (точніше, державного і законодавчого сприяння їхній роботі), а й архівів, бібліотек, центрів музичної інформації, а також зачіпає цілий комплекс питань навколо авторського права. Останнє, до речі, в царині нашої класичної музики майже не застосовується.
***
Специфіка класичної музики в тому, що її нормальний розвиток значною мірою залежить від її стосунків із державою, оскільки саме держава є головним спонсором розвитку нашої галузі. Так заведено в Європі, так є і в нас. І хоча за кількістю інвестицій у національну класичну музику ми, м’яко кажучи, не європейська країна, головна проблема на сьогодні — не в кількості грошей, а в неефективному використанні їх . Державі відверто байдуже, як саме будуть використані ті копійки, які вона, відриваючи від серця, інколи нам кидає. Системний, об’єктивний і фаховий аналіз нашого культурного життя на державному рівні не ведеться, бо не ведеться бодай якась культурна політика, не визначені ані мета, ані пріоритети в цій галузі, а керування відбувається в ручному режимі. Немає і громадського контролю, а фахова мистецька критика — надто рідкісне явище в наших масмедіа. На цьому ґрунті буйно квітнуть рутина і зрівнялівка, а найталановитіші артисти змушені шукати ангажементи за межами України. Процес відпливу найкращих музикантів за кордон зайшов настільки далеко, що варто запускати спеціальну державну програму, яка б заохочувала наші таланти повертатися на батьківщину — звісно, за умови суттєвого реформування нашого мистецького середовища.
Ставлення держави до музиканта сьогодні формальне і безвідповідальне. Показовою в цьому сенсі є абсурдна система почесних звань. Це анахронізм, який залишився нам у спадок від радянських часів. Усім відомо, що деякі «заслужені артисти» заслуговують не на оплески, а на тухлі яйця чи гнилі помідори, а багатьох «народних артистів» не знає не тільки народ, а й вузьке коло спеціалістів. В умовах корупції, безкультур’я влади і відсутності громадського контролю так звані почесні звання безнадійно девальвовані, тому їх взагалі слід скасувати. Натомість значно ширшою, гнучкішою й відкритішою має стати система мистецьких премій, стипендій, конкурсів, ґрантів, спеціальних культурних програм, замовлень нових творів тощо. Такою є європейська практика, отже нам не треба тут вигадувати велосипед.
***
Але, на жаль, будь-які побажання залишаться на папері без щирого усвідомлення керівниками держави ролі культури в сучасному суспільстві, без розуміння того, що сучасна культура — це не додаток до чогось вагомішого, матеріальнішого, а основа кожної ланки нашого буття. Ті, хто ладен і надалі «тягнути час і заплутувати» (це реальна цитата з настанов одного міністерського керівника своїм підлеглим), мають бути звільнені, хоч би якими досвідченими і впливовими вони здавалися.
Чому б новому керівництву міністерства культури не провести незалежну атестацію своїх співробітників і не оновити кадри з урахуванням думки мистецької громадськості, творчих колективів, національних творчих спілок тощо? Без нового за змістом культурного менеджменту, без людей із новим, креативним мисленням на керівних посадах наше культурне лихо триватиме й надалі.