Щороку 31 січня ми з друзями йдемо в лазню. Щороку 31 січня ми всі святкуємо Новий рік. Щоправда, хто як. Одні відпочивають, інші працюють. Я не маю на увазі тих, хто перебуває на відповідальній службі, наприклад, працівників метрополітену, котрі у новорічну ніч несуть вахту до третьої години. А тих, чий обов’язок розважати населення, зокрема за допомогою масової інформації. Звісно, передусім, як ви вже здогадалися, йдеться про працівників телебачення й усе те, що на цьому телебаченні діється... особливо у святкові дні.
Сучасні технології дозволяють нам бачити, що відбувається у найвіддаленіших куточках земної кулі. І це чудово. А що було двадцять років тому? Перший канал Центрального телебачення зі своїм щорічним «Голубым огоньком»? Вибору ніякого. А нині: безліч каналів, і у кожного свої програми (у тому числі новорічні). Чудово! Але чомусь віднедавна ностальгія за «старими часами» усе якось більше нас переслідує. Тому ми так любимо повертатися до старих назв: «Голубой огонек», нарешті, «Голубий вогник», ну а більш просунуті — «Неголубой огонек» (це, напевно, щоб не натякали на різні там нетрадиційні відхилення). У результаті, з одного боку, великий вибір телепрограм по різних каналах, але з іншого, якщо придивитися, вибір невеликий. Виконавці одні й ті ж, репертуарчик приблизно теж. Адже губить інтелігенцію проблема вибору. Викорінивши цю проблему в собі, ми виявилися нездатними навіть на вибір. Але це хто як.
Як ви вже помітили, в останні кілька років глядачам пропонуються програми із сюжетом, як у кіно чи в театрі. Усе почалося з «Старих пісень про головне». Не заперечую, ідея цікава. Чому б не залучити поп-зірок розіграти якийсь комедійний сюжетик? Усім на користь: глядачам — нові програми, а не посиденьки перед телекамерою з келихом шампанського, що чергуються з пісенними номерами святкового концерту; артистам — корисний досвід акторської майстерності. Ось тільки чомусь за кілька років, упродовж яких експлуатують на телебаченні одного разу знайдену ідею, майстерності у поп-артистів не додалося, за винятком небагатьох. Однак щороку ми бачимо все ті ж обличчя, ті ж пози.
Головна дійова особа в комедійному амплуа, вгадайте, хто? Молодець, звісно ж, Вєрка Сердючка, або, як він сам себе називає, — «віроока». Мусована тема про те, що провідниця Укрзалiзницi стала мегазіркою музичного олімпу, уже давно не актуальна. Але, чесно кажучи, Вєрка — дійсно зоряна роль Андрія Данилка, знахідка для естради, живе слово, новий подих тощо. У своєму амплуа він чудовий. Для мене Вєрка, котра безперервно базікає в ефірі, значно привабливіша, аніж та, котра співає. Тим більше що тепер її (його) «хіти» можна почути з усіх куточків торгових точок, напевно, не тільки Києва. І в Новий рік саме А.Данилко став головним веселим хітом.
Із запропонованих нинішнього року т.зв. мюзиклів ми бачили «За двома зайцями», «Снігову королеву» і «Весілля Фігаро». Сюжети знайомі, улюблені, вічні. Ну що ж, вічні мотиви і теми також постійно експлуатуються. І це нормально. Тільки питання в тому, як і ким. Великий Бомарше навряд чи думав, що його герой заспіває в новорічних програмах на телебаченні. Втім, він (Бомарше) навряд чи думав, що його Фігаро заспіває в Моцарта і Россіні. Будь я на місці Бомарше, було б дуже приємно бачити свого героя в знаменитих операх і навряд чи — на каналі «Інтер» 1 січня. Ми ж усі знаємо, що Фігаро — розумний, спритний, веселий, хитрий цирульник. У мюзиклі він трохи неврастенічний, і все це, простіше кажучи, тхне дешевенькою клоунадою. А це ж мав був бути головний герой. До того ж роль Андрія Миронова в однойменному телевізійному фільмі часів розвиненого соціалізму напрошується в порівняння, і, як ви самі розумієте, «інтерівський» Фігаро його не витримує. Крім того, у порівняння напрошується й інший фільм. Відгадайте, який? Правильно, Алупкинський палац Воронцова — це місце дії «Собаки на сіні». Від коментарів я утримуюся. Але мюзикл «Весілля Фігаро» примітний тим, що Данилко в ньому зіграв не жіночу, а чоловічу (!) роль. Щоправда, паж Керубіно — молодик, закоханий у всіх місцевих жінок. Краще б він зіграв Барбарину чи Сюзанну, або графиню, чи зрештою Марцеліну (є всі підстави думати, що це йому вдалося б значно краще). Але це закид не артисту, а постановникам. У нього (Данилка) усе ще попереду, у тому числі й чоловічі ролі.
А тепер Ганс Христиан Андерсен. У головних ролях Крістіна Орбакайте і Микола Басков. От уже роки три мені подобається, як співає Крістіна. Тримаю парі, що артистка серйозно займається вокалом. Голос стало чутно, аранжування цікаві, не кажу про сценічний імідж співачки — він завжди був гарний, головне, без вульгарних надмірностей. Крім того, у неї є чудовий кінодосвід. Погодьтеся, знятися в 12-річному віці в такому складному фільмі, як «Опудало», — серйозна практика. Дуже часто буває, коли артист, маючи сценічні, вокальні, ще бозна-які здібності, вирішує, що цього йому досить. А навіщо напружуватися? Є люди (продюсерами називаються), котрі тебе «розкручують», при цьому вказуючи, як тобі виглядати і що тобі співати. І дуже мало хто працює над собою сам. За це я Крістіну і поважаю.
Правду кажучи, «Снігова королева» — найвдаліша з усіх апробацій поп-зірок на акторській ниві. Це ж стосується і «головної дійової особи» — музики. Оскільки «Фігаро» і «За двома зайцями» (предмет розмови наступного абзацу) — напевно, теж мюзикли, лише «музичка» там якась підозріла, добре, що погано запам’ятовується. Чому не попросити метрів теле- і кіномузики (Гладкова, Дунаєвського, Крилатова, зрештою) взяти участь у створенні музичних шедеврів, це ж у них так гарно виходить? Ба ні! Ми маємо залучати свої композиторські сили, хоч би які вони там були. Гладков із Дунаєвським і так популярні в усьому світі.
Знаменита п’єса Михайла Старицького «За двома зайцями», екранізована кінематографом за часів розвиненого соціалізму, потрапила в новорічну розважальну телепрограму на той же «Інтер», що природно, вони ж — виробники, але не одноосібні, а разом із ГРТ. Примадонна (Алла Борисівна) у ролі дівиці на виданні каже про себе те, що ніхто не наважується сказати: «Я молода, вродлива, впливова (про це, щоправда, кажуть усі), талановита (колись у мене був вражаючий голос), і ви усі у мене «тут». (У цей момент примадонна має показувати руку, стиснуту в кулак). Ослухатися діву — отже, оголосити собі вирок і самому виконати його, тому я не заздрю бідолашному Максиму Галкіну, як, втім, Філіппу Киркорову, Андрію Данилку, а також іншим висхідним зіркам на небокраї ордена Червоної Зірки й імені Алли Пугачової.
Концертні телевізійні програми новорічних днів складалися також із відомих усім «хітів» і «нехітів» нинішнього року і недалеких попередніх років. Обов’язковий фестиваль на ГРТ «Пісня року» — уже десятиліттями сформована традиція, — на якому можна побачити різних виконавців — відомих і не дуже, і це добре. Для багатьох фестиваль — подія і точка відліку. Є ще один фестиваль, значно молодший від «Пісні року» — «Золотий грамофон». Але я краще слухатиму і, між іншим, із більшим задоволенням, концерт «Сябрів», який пройшов у новорічних програмах, аніж В’ячеслава Петкуна. Певне, колись хтось помилково сказав, що йому потрібно співати. Швидше за все, його з кимось переплутали.
Дорогий телеглядач, нагодований новорічно-музичними програмами, може бути цілком задоволений. Зрештою по ТЕТу в новорічну ніч був концерт джазових зірок, фанати «найспiвочішого ректора України» могли почути його на УТ-1, я не кажу вже про зірок закордонної естради (ось тільки чомусь обмежилися Bony-M і ABBA). І, звісно ж, подивитися улюблені всіма наші музичні фільми «Чарівники», «Собака на сіні», «Вище за райдугу» (давненько не бачили цей фільм), «Д’Артаньян і три мушкетери», «Мері Поппінс, до побачення», «Діамантова рука», «Іван Васильович змінює професію» та інші.
Новий рік відзвучав, вірніше, ще продовжує звучати, — не всі святкові телепередачі показані. Ну що ж, часу у нас багато, вихідних теж, можна сідати біля телевізора і дивитися, а, головне, слухати, може, щось почуєте «між рядками»?