Сцена із спектаклю «Божевільний день,
або Весілля Фігаро» |
Що ми знаємо про французьку романістику останніх двох десятиліть? А про поезію? Іще менше. Новітня французька література замикається для більшості українських читачів текстами Жоржа Перека, котрий для самих французів давно вже не останнє слово. Українські читачі як і раніше «пестять у кишенях» Камю, Сартра й Віана, якщо, звісно, не можуть читати галлів в оригіналі й не користуються бібліотекою Французького культурного центру. Програма «Сковорода», за якою французька сторона фінансує видання перекладної літератури, не в змозі заповнити той вакуум, що виник, як і несміливі старання вітчизняних видавців. Останніх, як відомо, податки давлять, а щедрі французи, на жаль, не здатні допомогти всім шанувальникам своєї великої літератури.
Дні франкофонії з 14 до 25 березня порадували киян приїздом двох відомих французьких письменників, майже класиків, якщо такими можна ставати прижиттєво, — романіста Жана-Ноеля Панкразі й поетеси Венюс Курі-Гата. Панкразі — лауреат престижної літературної премії Медичі. Премію цю він одержав за роман «Зимові квартали», що набув гучного розголосу, — звісно, в Європі, а не в нас. Пані Курі-Гата — уродженка Лівану, котра нині живе у Франції — 1980 року стала лауреатом премії Аполлінера, а 1987-го — премії Малларме.
Жан-Ноель Панкразі прочитав у стінах філологічного корпусу Національного університету імені Шевченка цілу лекцію про сучасну французьку романістику, в якій скромно промовчав про себе самого. У результаті, ведучому довелося підкреслити, що перед студентами й викладачами романо-германського й філологічного факультетів виступає не вчений, а один з кращих французьких романістів. Така нечувана скромність викликала загальні симпатії, тим більше що Панкразі з захопленням вимовляв імена Жана Ешеноза чи Філіппа Солеза, а не своє власне.
Після студентів Панкразі зустрічався з видавцями, і залишається сподіватися: якщо не в найближчому, то в близькому майбутньому «Зимові квартали» вийдуть і в нас. Правда, торішній приїзд романістів Анни Вяземські й Домініка Фернандеза таких благополучних результатів не мав, хоча пані Вяземські — почасти наша співвітчизниця й родичка Воронцових і Дашкових. Їдемо ми тихо, але навряд чи заїдемо далеко...
Театральна частина Днів франкофонії за значимістю поступалася літературній. Проте виділялися дві постановки — «Божевільний день, або Весілля Фігаро» театру «Voila» й «Велике нещастя» за п’єсою Жоржа Куртеліна (режисер — директор Французького культурного центру Бенуа Вітс, виконавці — Ольга Нірод і Віз Бентотті). «Весілля Фігаро» вже одержали гран-прі на торішньому фестивалі франкомовних театрів, і трупа благополучно постажувалася на Авіньйонському театральному фестивалі. Проте спектакль повторили на Днях франкофонії.
Головний козир «Весілля Фігаро» — оригінальність задуму. Перед нами не п’єса Бомарше, а репетиція цієї п’єси. Актори — водночас і учасники, і глядачі. Вони сперечаються й миряться, аплодують одне одному в особливо вдалих місцях і один одного ж освистують, сваряться, переривають і відновлюють репетиційні пристрасті. Цей «театр у театрі» ще не набрид франкомовним глядачам і, напевно, його повторять ще не один раз, якщо, ясна річ, театр не вигадає що-небудь новеньке й не менш оригінальне.
Спектакль Бенуа Вітса — новинка. Узагалі режисер створив чотири варіації за мотивами п’єси Куртеліна й продовжує розмірковувати над стражданнями й риданнями зразка 1896 року — часу створення п’єси. Чим же вони відрізняються від нещасть зразка 2001 року? Виявляється, мало чим, і Бенуа Вітс у цьому переконаний. Глядачі також згодні.
У рамках днів франкофонії відбулася й демонстрація програми швейцарських фільмів. Але програмою це важко було назвати. Фільмів показали лише чотири, і серед них — жодного нового. Сподіватимемося, що наступного року їх покажуть бодай п’ять. Хоча не зайве познайомитися з сучасним швейцарським кінематографом ближче. Можна й фестиваль провести... І не обов’язково в рамках Днів франкофонії.