Киянин Владлен Кузнєцов і москвич Володимир Двінський не перший рік працюють разом. Їхня остання робота, нещодавно показана глядачам у київському Будинку кіно, називається «Жила-була Одеса». Це продовження теми, розпочатої ними давно і присвяченої «зникаючій» культурі ідиш. Але якщо в картині «У суботу я — король» простежувалася історія людей, котрі жили в містечках, то нову картину, як видно з її назви, повністю присвячено Одесі, її нинішнім, але переважно колишнім жителям. Слід відзначити вірність темі та авторам постійного продюсера цих фільмів Владилена Арсеньєва (Москва).
Жанр стрічки автори визначили як документальна мелодрама і присвятили її нашим матусям та бабусям. Камера йде за Володимиром Двінським у старі одеські дворики, що аж просяться у спогади, але майже позбавлені колишнього колориту інтернаціональної порідненості — багатьох уже немає, інші розлетілися в різні куточки землі й облаштовують міні-Одесу в Ізраїлі або на Брайтоні. І там, а не в «Гамбрінусі» чи на запорошено-зеленій одеській вулиці згадує атмосферу рідного міста готова й сьогодні в бій учениця Столярського, снайпер, що оселилася нині на Гудзоні. Або співає пісню про Беню Кріка Ганна Малкін.
Прекрасне Порто Франко, засноване Де Рібасом, стало колискою багатьох геніїв, подарувавши небу й морю, музиці й літературі своїх синів та доньок. Мені особливо близький цей фільм, бо моя мама, одеситка з народження, була ученицею знаменитого Петра Столярського, зі школи якого вийшли Давид Ойстрах і Еміль Гілельс, Павло Коган і Буся Гольдштейн. Ой, яким довгим може бути цей список!
У нашому домі зберігається сімейна реліквія — програмка першого сольного концерту випускниці класу професора Столярського Ізабелли Мітаур, який мав відбутися (і, хоч як це дивно звучить, — відбувся) 22 червня 1941 року у Великому залі Одеської філармонії. Так для мами розпочалася війна, а потім вона продовжила навчання у Свердловській консерваторії, куди евакуювався вчитель, покликавши її за собою. І моя юна матуся зі своєю скрипочкою встигала не лише навчатися в голодному й холодному Свердловську, а й їздити з концертами на фронт, де наприкінці війни зустріла свою долю. Потім вона нечасто бувала в Одесі, хіба що гастрольні вітри заносили її туди. А її бабуся, моя прабабуся, нізащо не хотіла залишати рідне місто, не вірячи, що нащадки Гете й Баха здатні вбивати. І, зовсім як у фільмі, видана двірником, загинула в концтаборі.
Бродять герої картини Одесою «в пошуках втраченого». Алік Афнаут із Привозу обдаровує усмішкою й розсипом неповторного гумору, майстерно розбираючи рибу. Юхим Ярошевич на своєму балконі згадує інтелігентські посиденьки. Потомствений швець Саша відтворює разом з авторами замальовки одеського життя, яке вже стало історією. А журналісти з письменниками «засідають» у «Гамбрінусі», віддаючи данину любові до Одеси своїми спогадами. Вони, ці спогади, смішні й трагічні, добрі та щемко гіркі.
А над усім цим панує центральний образ картини — одеська митниця, напхана величезними картатими сумками й людьми, від стариків до немовлят, які від’їжджають назавжди. Невже таким є «ісход»? Намагаючись розібратися в цьому, автори фільму виявляють такт, художній смак, ніжну повагу до своїх героїв та відчуття міри. І я подумала, що для мого сина ця картина буде ще одним нагадуванням про історію його роду, поруч із сімейними спогадами і реліквіями.