При зустрічі з цим актором буквально в усіх жвавішають обличчя, а в очах спалахує захоплене запитання: «Невже він?» Популярність його величезна, любов глядачів безмежна. І хоча актор згадує з усмішкою, як, бувало, плутали його з Сергієм Бондарчуком, а колись і з Брежнєвим, не може він поскаржитися на відсутність уваги. Де б не з’являвся, лунає шанобливий шепіт «Баніоніс, Баніоніс...»
Пан Донатас Баніоніс не був частим гостем України й за радянської доби, а тепер усе ускладнилося появою кордонів, тому особливо дорогою й теплою виявилася нинішня зустріч з артистом, який приїхав в Україну для участі в роботі журі Міжнародного театрального фестивалю античної драми «Боспорські агони» в Керчі. Ну як було не скористатися нагодою поспілкуватися з кумиром мільйонів глядачів! Баніоніс посивів, але такий самий чарівний, із м’якою іронічною посмішкою та мудрим поглядом. І не вірилося, що торік Донатас Юозович відсвяткував свій 75-річний ювілей.
— Так, так. Святкували і в Литві, і в Санкт-Петербурзі був творчий вечір. А Борис Єльцин нагородив орденом Дружби народів, найбільш дружній орден. Подумав тоді: мабуть, щось таки зробив для мистецтва. І якщо мене десь упізнають, вітають, отже, думаю, зумів вкласти у своїх героїв такі риси, завдяки яким глядачі полюбили мене, актора.
— Що вас пов’язує з Україною, чи випадало приїжджати в Київ?
— У Києві бував на гастролях із театром, зустрічався з українськими кіноглядачами. Якось на фестивалі бачив ваш театр імені Івана Франка, познайомився з чудовим актором Богданом Ступкою. Чув, він став міністром культури. Це непросто для артиста, велике навантаження й відповідальність.
— А в Керчі раніше ніколи не бували?
— Загалом Крим для мене завжди асоціювався з Ялтою, часто бував на кіностудії, знімався. Однак те, що побачив у Керчі, мене глибоко вразило. Я об’їздив майже весь світ, але тут відчувається глибина століть. Тішуся, що на старість Бог, чи доля, чи мої друзі дали мені змогу познайомитися з цим чудовим краєм.
— Робота в журі театрального фестивалю для вас не нова?
— Багато їжджу на різноманітні фестивалі в Москву, Санкт-Петербург, Німеччину, радію кожній нагоді побачити щось нове. Бути в журі, судити — дуже непросто. Я стільки років пропрацював у театрі під керівництвом видатного майстра театру Юозаса Мільтініса, склалися певні погляди на театральне мистецтво. Коли треба виносити вердикт, не йду на компроміси, й у декого це викликає невдоволення. Але їжджу з величезним задоволенням: можу побачити нові театри, спектаклі, дізнатися, що нині відбувається в театральному світі. Не все мені подобається, але все-таки добре, що можу поділитися своїми думками, часто знаходжу багато корисного для себе, для своєї акторської професії.
— Ви присвятили своє творче життя одному театру, Панєвежиському. Заведено вважати, що ви актор Мільтініса, який створив цей театр, він зробив вас, він ваш учитель.
— Я прийшов у театр випускником керамічної школи в 41-му, мені було 17 років, хотів бути артистом. Мільтініс повернувся в Литву в 38-му, діставши освіту у Франції, де його друзями були Жан Луї Барро, Мадлен Рено, Жан Вілар, Пікассо, і, ясна річ, хотів поїхати назад. Перешкодила війна, потім Червона армія окупувала Прибалтику й нова влада запропонувала Мільтінісу на базі студії створити в Литві новий театр. Оскільки у Вільнюсі, Каунасі театри вже були, Мільтініс вибрав Панєвежис. Ми думали, що сформуємо тут трупу, попрацюємо рік-два й переїдемо до великого міста, а залишилися назавжди. Як Робінзонів, викинули нас на острів, треба було жити, й ми жили, працювали. Усяке бувало — і закривали нас, і Мільтініса виганяли з театру за космополітизм, згодом повернули, надали звання народного артиста СРСР й нагородили орденом Леніна. Загалом, непросто було. Але я пропрацював із Мільтінісом з 1941-го по 1980-й. Він для мене і батько, і вчитель.
— Творчий метод Мільтініса у чомусь кардинально відрізнявся від почерку інших режисерів. У чому була його загадка?
— Для мене як актора важливий хороший режисер, котрий побачить у мені те, про що я можу й не здогадуватися. Мені не цікавий режисер, який у творчому плані не вищий за мене. Він повинен бути розумнішим, побачити мої можливості, спрямувати, й тоді ми разом видаємо результат. Усе це було в Мільтініса. Я з ним ніколи не сперечався, тільки перепитував, радився, намагався осягнути, і він так розкладав увесь спектакль і роль, що виходив чудовий, стовідсотковий творчий результат. Назавжди запам’ятав його фразу, якою керуюся досі: «Художник повинен шукати не нове, а вічне».
— А що для вас «вічне»?
— Це вічні питання буття. Вони в десяти заповідях Господніх. На них людство всю свою історію намагається відповісти. Ці ж питання художньо поставлено у творах Софокла, Шекспіра, пригадайте Гамлета — «Бути чи не бути?» Актор повинен так грати, щоб глядачі замислися, чому, як ми живемо! Тож не нове, а вічне. І традиції — це те, що всередині нас, щось істинне.
— У театрі головною людиною для вас був Мільтініс, а в кіно — хто «створював» Баніоніса-кіноактора?
— Звісно, у першу чергу Жалакявічюс. Коли я вперше знімався в його «Адам хоче бути людиною», про кіно загалом мало знав, перед камерою тільки кривлявся. Але Жалакявічюс дуже розумний режисер, він знав, що зі мною потрібно робити. Та й не тільки зі мною. Тоді він вивів на великий екран хороших артистів, у котрих склалися творчі долі, — Адомайтіса, Віткуса, Будрайтіса, Норейку. В іншому його фільмі — «Хроніка одного дня» — я вже почав відчувати, що до чого, зрозумів, що таке короткий кадр, як він має монтуватися з усім фільмом. Переконаний, успіх кінофільму — удача режисера. Я ніколи не зроблю творчого відкриття сам, просто повторюватиму напрацьовані штампи, а з хорошим режисером успіх обов’язково буде. Ну і, звісно, один із найсильніших фільмів Жалакявічюса «Ніхто не хотів умирати». Загалом у кіно я зіграв понад 60 ролей, у театрі 100, але ж по-справжньому великих ролей небагато. Утім, усі ролі й не можуть бути вдалими. Великим щастям була робота з Андрієм Тарковським у «Солярисі», з Савою Кулішем у «Мертвому сезоні». Тільки з часом розумію, які це видатні художники. І Швейцер, і Козинцев...
— А яка найщасливіша подія у вашому творчомуі житті?
— Найщасливіший день був, коли я потрапив у театр, зустріч із Мільтінісом.
— Ви «суспільна» людина?
— Ні. Хоча й у партії був, і депутатом Верховної Ради СРСР, і директором — художнім керівником театру був. Але це все було наносне, тимчасове. Тоді краще було погодитися, ніж втратити роботу й загалом усе. Мене ніколи не цікавили політичні ігри. Моя ідеологія — творчість, єдина партія — людина. Для артиста найголовніше — добре грати.
— Як проходить ваше теперішнє життя? Продовжуєте грати в театрі, зніматись у кіно?
— Тепер інші часи, інші умови. У кіно є робота, хоча становище кінематографа відомо яке. Знімаюсь у Москві, уже три роки, у великому історичному фільмі, де граю шведського посла княгині Ольги в режисера Мансурова. У театрах Литви сталося багато змін, старі майстри пішли собі, прийшло нове покоління. Граю в Панєвежиському театрі, де є п’ять моїх спектаклів, але тієї режисури, яка влаштовувала б мене, вже дуже мало. Нині в моді все авангардне, нетрадиційне, але найчастіше всі ці виверти служать єдиному: маскуванню власного режисерського невміння, бездарності, безпорадності. Авангард — не високий рівень мистецтва, радше зовсім навпаки. Панєвежис уже не тримає, хоча я залишився єдиним почесним громадянином міста. Мільтініса в театрі немає, та й театр уже не той. Мені завжди був близький театр Товстоногова, Любимова, Єфремова, але де вони, їхні театри? Усе в минулому. І немає сьогодні театру, про який я хотів би сказати, що він мій. Підписав контракт із Вільнюським національним. У спектаклі про Генделя й Баха, поставленому режисером Раймундасом Баніонісом, я граю з Регімантасом Адомайтісом. Не знаю, можливо, це буде якийсь новий виток у моєму житті, творчості. Озираюся назад, — прожите цікаве, насичене життя, скільки відчуто, переосмислено, події людські перепліталися з подіями мистецтва. У кожній ролі хотів докопатися до суті, до справжнього. І досі, пам’ятаючи Мільтініса, продовжую шукати не нове, а вічне.
Отакий він, сьогоднішній Донатас Баніоніс. Молодість, зрілість, пік популярності, безліч фільмів і спектаклів, приголомшливий успіх — усе це хоч і позаду, але нікуди не дінеться. Усе воно з Донатасом Юозовичем, у його душі, пам’яті, у пам’яті його глядачів.