На фасаді столичного Музею російського мистецтва — свято кумачу. Тут проходить експозиція «Мистецтво Радянського Союзу». Виставка презентує музейний проект «Реалізми ХХ століття», в рамках якого планується поетапно показати 95% експонатів, не відбитих у постійній експозиції.
На виставці представлено близько 80 живописних і скульптурних творів радянських художників, які дають уявлення про загальні тенденції розвитку радянського образотворчого мистецтва у 1920—80-ті роки.
Експозиція складається
з чотирьох розділів: лауреати Ленінської премії; Мистецтво 1920—30-х рр.; Мистецтво тоталітарного режиму (1930—50 рр.); Майстри «суворого стилю» та мистецтво 1960—80-х.
Раніше цими роботами зазвичай опікувалася закупівельна комісія Міністерства культури СРСР, яка купувала в художників їхні твори або розміщувала в них державні замовлення. До цієї комісії переважно входили самі художники, тому халтура до музеїв не потрапляла.
…На думку директора музею Юрія Вакуленка, суть проекту — повернутися до витоків нашої незалежності, яка починалася з розвалу гігантського утворення під назвою Радянський Союз.
— Багатьох, і мене зокрема,трохи бентежить факт, що досі не позначені ідеологічні пріоритети, — каже директор. — Давно нема вже ані жовтенят, ані піонерів, ані комсомольців... А натомість лише багатопартійність, яка зашкалює, доходить до анархії! Тому ми й створили цю провокативну виставку, щоб усвідомити весь пласт різноманітної культури того періоду...
Інтерес до проекту підвищений. Час і ситуація підгадані точно: все негативне, що привніс «совок», люди сприймають уже не так гостро, і можна показати просто мистецтво.
Тим паче, за словами директора, в ті часи працювали справжні майстри. І ці творці абсолютно щиро створювали картини, оспівуючи при цьому непорушні цінності, — колектив, родину, радість праці. «Людська пам’ять береже все найкраще й позитивне. Можна довго чекати, поки ми всі станемо матеріально благополучними. Але так можна перетворитися на біологічно вигоріле суспільство, у якого в голові лише ковбаса та машини...»
Нині термін «соцреалізм» уже не викликає здивування, бо навіть на міжнародних аукціонах цей зріз «прекрасного» у великій ціні. Отож у цьому плані така виставка дуже дорого коштує. Адже представлені хрестоматійні художники.
Між тим, Юрій Євгенійович не впевнений, що в Україні потрібен вузькопрофільний музей соцарту. Мовляв, у нас і так є низка художніх музеїв, як обласних, так і міських, де представлені цілком самодостатні зібрання періоду СРСР. На його думку, краще, коли мистецтво СРСР розглядається в загальному контексті — чи то російського, чи то українського.
Незважаючи на такий бурхливий інтерес до соцреалістичних полотен, сучасна критика поки байдужа до цієї теми. «Стара гвардія» через ідеологічну спрямованість була заполітизована партією та урядом, тому в ті часи визнаним художникам співали лише хвалебні оди. «Це те саме, що й «Квадрат» Малевича, — явище суприматизму. Тобто це певний трактат, який перед тим, як зрозуміти, потрібно досконально вивчити, — пояснює пан Вакуленко. — А в нас як кажуть? Мовляв, я теж такий «Квадрат» зможу намалювати! Але ж річ не в квадраті, а у філософії того періоду. Тому, думаю, ще не усвідомлена філософія того часу та її енергетична складова. І її «статус-кво» ми сприймаємо швидше емоційно й ностальгічно»...
Музейники зіштовхнулися з єдиною проблемою під час формування цієї виставки: деякі роботи виявилися настільки масштабними, що забрали максимум виставкового простору.
У першому залі представлені головні імена радянської художньої епохи — Микола Ромадін, Юрій Піменов, Олександр Дейнека, Сергій Герасимов, Аркадій Пластов. Вражаюча за розмірами сонячна картина «На колгоспному току» зі щасливими колгоспниками, де ніхто не сидить без роботи. Яскраво представлений Олександр Дейнека. Всі його фігури кремезні, карбовані, гротескні. Це й «Бігунка», і «Студентка». І деякі скульптури також — «Хлопчик, який стрибає у воду», «Боксер» із вольовим підборіддям, єдина на всю експозицію оголена натура досить міцної статури, яка зображає красуню на березі моря.
Можна знайти й інший, далекий від соцреалізму стиль цього художника у таких роботах, як «Зустріч з прекрасним», «Гладіолуси і горобина»… Тут же пара декоративних пейзажів Миколи Ромадіна. А Юрій Піменов представлений кількома своїми пізніми роботами. Його «Далека дорога» викликає ностальгію («радянські» валізи — це окрема історія), а романтичний «Початок любові» (за цю роботу художник здобув Держпремію) нагадує розкадровку французького фільму.
Другий зал об’єднав мистецтво 20—30-х. Це картини, створені «Асоціацією художників революційної Росії», за духом вони дуже оптимістичні. Крокують «Робітфаківці» Бориса Йогансона з книжками й просвітленим поглядом. А на полотні Котова «Сніданок. Моя сім’я» — класика радянської сім’ї: мама в хустинці снідає з донею. Ще хрестоматійна картина «Все вище» Серафіми Рянгіної: закохані висотники-монтажники, незважаючи на пташину висоту, дивляться в очі одне одному.
Третій зал присвячений періоду 1930—50-х. Тут портрети та скульптури радянських вождів. Це роботи художників Соколова, Франца, Сєрова, Циплакова, Любимова, Ряжського, Богородського, а також студії Миколи Андрєєва, де Ілліч зображений у різних ситуаціях (на трибуні, за роботою, за письмовим столом). А на величезному полотні Любимова «Челябінський пересильний пункт» серед вояків із шаблями наголо під світлом місяця можна побачити й вождя народів Йосифа Сталіна.
Далі — зал, який дещо випадає з хронологічної послідовності мистецтва соцарту. Тут радісні, світлі та щасливі «Діти Країни Рад» Олексія Пахомова, фрескоподібна підтекстуальна «Махновщина» пензля Олександра Тишлера 1927 року та його ж «Груповий портрет», на якому відбито п’ятнадцять будівничих соціалізму різного віку.
Останній зріз виставки присвячений художникам 60—70-х. У роботах — розмах. Реалістичні «Прачки» Олексія Ткачова: жінки перуть білизну в річковій воді, або похоронна композиція Віктора Попкова «Добра людина була бабка Анісья». Ще пронизливий «Син» Анатолія Никича-Криличевського, композиція Дмитра Жилинського «Портрет Є.Красіної та К.Тарасова», хвацькі молодці Петра Оссовського «Рибалки Псковського озера», строгий рубаний монохром «Пам’яті Пабло Пикассо» Михайла Ромадіна...
Можна зауважити, що роботи, рівні цим (за популярністю й вартістю), сьогодні зосереджені в Третьяковській галереї. Багато відвідувачів навіть не очікували, що роботи такого рівня зберігаються в нас, у Києві.
Від усіх полотен немовби віє «енергетикою» Країни Рад. І, безумовно, можна порадити самим музейникам частіше перетрушувати музейні засіки.