17 квітня відбулося відкриття V Міжнародного конкурсу юних піаністів пам’яті Володимира Горовиця. На початку церемонії було показано відеоролик за мотивами книги Юрія Зільбермана та Юлії Смілянської «Київська симфонія Володимира Горовиця». Після фільму публіці відрекомендували членів журі, а потім відбувся концерт, на якому виступали лауреати попередніх років — Олександр Пироженко й Олександр Гаврилюк. На жаль, у концерті через хворобу не зміг грати Олександр Гринюк.
У цілому після реєстрації змінилася кількість конкурсантів. За новими даними, у змаганнях візьмуть участь 84 піаністи, причому в старшій і молодшій групах представників зарубіжних країн, усупереч прогнозам, виявилося значно менше, ніж українських претендентів. У середній — 17 іноземців і 16 громадян України.
Нинішнього року рішення загальної конкурсної програми видається досить аскетичним. Усього один концерт у рамках акції. Наступного дня після відкриття у філармонії разом з Національним симфонічним оркестром України під керуванням Володимира Сіренка виступав один із класиків вітчизняної фортепіанної школи Микола Петров. Музикант грав на інструменті фірми «Зайлер», що по-особливому позначилося на його інтепретації цих творів.
Особливість звучання зайлерівського інструмента цілком вписалася в контекст «аналітичного» стилю гри Петрова. Додала його «інженерній логіці» певної грайливості і навіть бешкетництва. Концерт Моцарта чимось нагадував калейдоскоп із наївних дитячих пісеньок, у дзеркалах якого інколи відбивалося майбутнє — одкровення Шуберта і патетика Бетховена. Музика Рахманінова, можливо, внаслідок, знову ж таки, специфіки інструмента, місцями здавалася трохи засухою.
14 квітня Миколі Арнольдовичу виповнилося 60 років. У зв’язку з ювілеєм «Известия» опублікували з ним інтерв’ю. Музикант досить різко висловлювався про конкурсну систему взагалі і, зокрема, присвоїв конкурсу ім. П.Чайковського статус найбільш кримінального за всю історію конкурсів. Після такого публічного виступу приїзд піаніста до Києва, і до того ж у ролі гостя міжнародного конкурсу, потребував коментарів.
— Миколо Арнольдовичу, ви погодилися дати концерт у рамках V Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Чи не означає це, що у ваших очах київський конкурс має іншу репутацію, ніж інші?
— Ні, не означає. Все скрізь корумповано. Єдине, за що я вдячний конкурсу, то це за те, що він відкрив Сашка Гринюка. Стежу за його виступами, і сьогодні його практично «усиновив». Він, безумовно, перспективний піаніст, а про те, що коїться в журі, я не в курсі, але знаю — на цьому конкурсі грають учні членів журі. А коли так, уже не може бути об’єктивності — своя сорочка завжди ближча до тіла. Навіть не голосуючи за своїх, ви можете «опустити» двох-трьох потенційних супротивників. Механіка дуже проста. Якщо є три члени журі, котрі думають однаково, — справу зроблено, два — теж можна, але це зробити складніше.
— Отже, приїзд у Київ і конкурс можна «розвести по різні боки»?
— Ні, це пов’язано. Більше того, мене дуже цікавить цей конкурс. У ньому має грати один юнак (відразу попереджаю, не мій учень), котрого я запросив брати участь у своєму Кремлівському фестивалі. Він дуже цікавий і абсолютно не заслужено відсунутий на самісінький край. Із видатними віртуозними даними, він зараз працює концертмейстером Астраханського музичного училища.
— Ваш фестиваль був запланований на квітень, він уже пройшов?
— Так, причому це був уже четвертий. Завдання мого фестивалю — відкрити якісь нові імена. Це можуть бути і молоді виконавці, але це можуть бути і люди, яким забракнуло власних сил пробитися на сцену і яким ми намагаємося допомогти.
— Ви неодноразово говорили про необхідність емоцій у музиці. Чи не означає це обмеження репертуару сучасного піаніста виключно класикою?
— Не маю нічого проти сучасної атональної музики. Вважаю, якщо в музиці з’являються обмеження — кінчається творчість. Коли треба вмістити вашу душу в якісь рамки, зробити це дуже і дуже важко. Інша річ, коли емоції доводиться приховувати. Наприклад, японці дуже емоційні люди. Подивіться їхні фільми, театр кабукі, який багато в чому перегукується з грецьким театром. Подивіться на екзальтовані обличчя, виразні фрази, дуже яскраві, гучні вигуки. У якихось народів заведено вихлюпувати емоції назовні, у якихось — носити в собі.
— Але буває так, що піаніст виходить на сцену і починає «вкладати» емоції в гру. Виходить досить вульгарно...
— Емоції — не сметана. Їх не можна «вкладати». Це означає грати із самим собою в піддавки. Емоції — річ, яка повинна відбуватися поза вами, і, щоб не перетворитися на неподобство, вони мають бути контрольовані. Від справжньої емоційності до хуліганства на сцені дистанція невелика.
— Як ви добираєте свій репертуар? Чи обновлявся він за останніх три роки?
— Приводом до складання програми може бути і дата, і люди, і організації, і оркестри, які просять заздалегідь вивчити якісь твори. Щоразу буває по-різному. І в житті також. Але якщо взяв якийсь твір у свій репертуар, це означає, що він мене зацікавив. Що стосується нового, протягом останніх чотирьох сезонів це 17 концертів Баха. Я переграв усього Баха, нинішнього року — останній концерт для скрипки, флейти та клавіра. Почасти щось записано. Зараз хочу взятися за Моцарта. Піти до юності й у якийсь момент зупинитися. Перші дев’ять моцартівських концертів безумовно гарні, але це все ж таки ще хлоп’яцтво. Роботи багато.
— Вас сприймають як носія певних традицій російської музичної культури. Що ви думаєте про аристократизм?
— Можна бути надзвичайно артистичним негідником і чарівним мерзотником. Ми це досить часто зустрічаємо. Поняття «аристократії» — вторинне. До речі, у мене ніякого аристократичного бек-граунду немає. Мій дід, великий співак Василь Родіонович Петров, походить із сім’ї шевця, з маленького українського села. А з боку мами — циркові артисти в четвертому поколінні, тож про якийсь аристократизм мови не було. Якщо ви хочете запитати щодо поняття культури і чи можу я вважати себе людиною інтелігентною, то навряд чи вам хтось скаже: «Я — культурний». Якщо може сказати, ніякої культури вже немає. Знаєте, коли ви отримуєте права і виїжджаєте на машині, у вас відчуття, що ніхто краще за вас автомобіль не водить. Це всі відчувають. Але ейфорія, теляче захоплення закінчиться на першому ж стовпі. Неминучо в’їдете, якщо вчасно себе не стримаєте.
У нас, на жаль, усе саме так. Ми живемо в непорядну епоху, в якій не існує стримуючих центрів. Люди досягають своєї мети, кар’єри, не гидуючи нічим. Наприклад, я ось захотів жити в цьому домі, тому звернуся до всіх знайомих, найму ЗМОП. Він прийде і всіх колишніх власників та претендентів втопче у болото. А потім прийду, сяду і скажу «це моє». Але особисто я саме й не прийду, однак випадків таких чимало. Ось у цьому лихо, я гадаю, і Росії, й України. Меншою мірою ця проблема є на Заході. Але там дуже сильна юриспруденція і суди. А у нас стовідсоткова корупція влади. Знайти чесного суддю і захистити свої права зараз практично неможливо. Ось тому у нас так привільно живеться бандитам. Закони влаштовані так, щоб пройдисвітові було легше уникнути відповідальності, а людині порядній — ще важче знайти правду і домогтися справедливості.
— Виходить дуже безнадійна картина...
— А в мене жодних сподівань, ніякого захоплення з приводу майбутнього немає.
— А що робити?
— Нічого. Доношувати, що є. Як у старому анекдоті.
— Часто людям приносять радість усілякі захоплення. Розкажіть про ваше хобі.
— Мої захоплення скінчилися. Я зібрав гігантську колекцію відео. Напевно, тисячу-півтори касет. І ось недавно все подарував. Це були копії, котрі я переписував. Зараз усе стало доступне, і я зрозумів, що своїх «колекційних» фільмів ніколи вже не дивитимусь... Певний час захоплювався гжеллю. Страшенно люблю її, а зараз просто не залишається для цієї колекції місця.
Я дедалі більше ціную просто стан спокою і задоволення. Дуже хочеться прийти, сісти в крісло і сказати: «Добре-е... Зручно-о... Комфортно-о-о!» Сісти за стіл і сказати: «Чудово, вишукано!» Подивитися на природу: «Гарно... Чудово!» — тобто отримати задоволення. Я гедоніст. Є такий напрям у філософії. Згадаймо філософію комунізму, і християнська вся на крові, і фашистська. Там, де починаються досліди з людськими істотами, виходить кров. А гедонізм — цілком безневинно.