Де ж вихід? І який узагалі сенс встановлення пам’ятників? Певною мірою відповідь міститься в назві, що апелює до пам’яті живих про мертвих і фактично випливає зі світової традиції, закладеної ще єгиптянами, які вбачали антитезис смерті в збереженні людського образу у вигляді матеріальних символів. Відтінок сакральності згодом переріс у трансформацію ідеї Бога в скульптурні ідоли, які від єгипетської Ізіди через бурхливий розвиток античної монументалістики, позначеної такими шедеврами, як храм Артеміди Ефеської чи Пергамський вівтар, привели вже в період Середньовіччя і тим паче в Нові часи до погляду на пам’ятники як на матеріалізовані ідеологічні фетиші, що їх повною мірою використовувала як світська, так і духовна влада. Зовсім не випадково створений за біблійними мотивами «Давид» Мікеланджело був встановлений на майдані Синьйорії у Флоренції як відвертий виклик її ворогам. Наполеон відразу ж після перемоги під Аустерліцем наказує відлити з захоплених гармат Вандомську колону, а невдовзі починає будівництво Тріумфальної арки з відомими горельєфами, які трактують його діяльність як продовжувача ідей Французької революції. До речі, той самий сюжет скульптурно розроблений і на фризі Пантеону. Ідеологічна заангажованість владою таких монументів очевидна. Все питання в тому, яка сутність цієї влади. Європа, переживши у ХХ столітті потрясіння двох світових воєн, особливо після перебудови, яка розпочалася на східних землях, практично позбулася тоталітарних режимів. У сфері скульптурної пластики це привело, з одного боку, до відходу від статичного консерватизму старих помпезних канонів меморіалів державного значення, а з другого — до зняття зайвих децибел офіціозу за рахунок контактної скульптури. Перший напрям знайшов свій розвиток в експресивності нового типу необразотворчих монументів, позбавлених алегоричних чи портретних постатей, таких як, приміром, пам’ятник сілезьким повстанцям у Катовіце Г.Земли чи варшавська Ніка М.Конечного, створені у шістдесяті роки. До них можна зарахувати й пам’ятник на місці загибелі принцеси Діани в Парижі. Другий вектор монументалістики, дуже поширений сьогодні на Заході, представлений скульптурними зображеннями відомих політичних діячів, серед яких імператор Франц-Йосиф, де Голль, Клемансо, Черчілль, Петро Перший, що сидять на лавах або гуляють парками і бульварами Парижа, Відня, Лондона. Україна досить відверто продемонструвала свою відкритість європейським тенденціям, які урбаністичному засиллю протиставляють камерність малих скульптурних форм, зорієнтованих на наближення до глядача. Та й на цьому, цілком демократичному, шляху можливі втрати, викликані квапливістю в установленні меморіалів і, як наслідок, не досить чітко відпрацьованою концептуальністю та композиційною вивіреністю, стилістичною неадекватністю монументів архітектурному пейзажу. Може, настав час не лише створювати нові пам’ятники, а й своєрідно переосмислювати за гамбурзьким рахунком дискурсивні посилки кожного меморіалу, давнього чи щойно встановленого. Перші кроки на цьому шляху вже зроблені, приміром, розчищенням перспективного огляду унікального пам’ятника князю Володимиру. І, нарешті, чому б замість дорогих і не завжди вдалих монументів не створити інформаційно-культурні центри на зразок Центру Помпіду із вільним доступом до бібліотек, виставок та інтернетівських сайтів, куди могла б приходити молодь, прилучаючись до справи національного відродження. |