Як відомо, святе місце порожнім не буває. Тим паче, якщо воно призначене для пам’ятника. А до них у нашій країні ставлення особливе: їх люблять і будувати, й зносити. Знесли, приміром, величезний монумент на честь Жовтневої революції, а через дев’ять років усе-таки надумали спорудити новий. І не простий...
Як не дивно, але українське суспільство загалом якось не дуже схвилювала така, здавалося б, епохальна подія, як рішення про зведення до десятої річниці незалежності України монумента цієї ж Незалежності. Чи то це абсолютно байдуже народові, чи то він просто розуміє, що незалежність — це ще й факт, що від його, народу, думки нічого не залежить.
А будувати вже розпочали, в тому числі й за бюджетні кошти, тобто за гроші платників податків, якими і є ми всі. Знову ж у народу ніхто нічого не запитував. Проте ж ніхто й не ремствує. Тоді що ж — усі одностайно «за»? Та й всенародного «одобрямса» начебто не чутно. Така собі «фігура умовчання»... Та й що вже сперечатися — рішення прийняте, і 50 чи більше мільйонів гривень, попри якісь «тимчасові труднощі», будуть вишукані.
Здавна якось повелося, що пам’ятники ставлять на честь видатного діяча або не менше видатної історичної події. Однак ця винятковість, впевнений, має все ж підтверджуватися історією. Велике, як сказав класик, видно на відстані. А наш майбутній монумент навіть після тривалих роздумів відбитком найбільших досягнень ніяк не назвеш. Та й офіційний привід — десята річниця незалежності — теж носить суто формальний характер. Адже, на жаль, надто очевидно, що сьогодні ми від реальної незалежності перебуваємо набагато далі, ніж були дев’ять років тому.
Пам’ятаєте загальну ейфорію після проголошення незалежності? Нас багаторазово переконували, що за всіма основними показниками розвитку Україна знаходиться в найвигіднішому становищі серед колишніх союзних республік, що буквально через два-три роки ми весь цей чудесний потенціал реалізуємо й заживемо не гірше від європейських сусідів. І ми радо вірили в це.
Хто й чому винний — це окрема розмова. Нині хотілося б зрозуміти інше: чим саме ми пишаємося сьогодні та ще й так, що готові навіть пам’ятник спорудити?
Сам автор майбутнього монумента Незалежності в одному з інтерв’ю навів не зовсім коректне, на мій погляд, порівняння свого проекту з пам’ятником тисячоліття Угорщини і з монументом об’єднання Німеччини. Справді, вони багато в чому схожі: та ж міць, монументальність, використання колон... Тільки події, увічнені першими двома, не схожі на наші: все-таки об’єднання країни, яке німецький народ чекав досить довго, і тисячоліття країни! А що в нас після десяти років незалежності трапилося такого, що варто було б увічнити, спорудивши пам’ятник? Невже масове зубожіння, корупція, що зростає, збільшення злочинності? Або, може, чиновницьке свавілля, яке панує всюди? Дивіться, мовляв, нащадки, чого ми досягли за десять років. Чому ми ставимо пам’ятник? І як, скажіть, на тлі цієї гігантської кам’яної радості виглядатиме живий, але ослаблений, без зарплати й пенсій, український народ?!
Як пояснити, що держава, випрошуючи кредити на кілька мільйонів, одночасно викидає зі свого бюджету величезні суми на реалізацію подібних проектів? Адже за попередніми розрахунками, будівництво лише монумента обійдеться країні майже в сім мільйонів доларів. Про яку монументальність нашого життя може йтися, коли без електроенергії залишаються цілі населені пункти, а то й регіони, не опалюються школи, у лікарнях не вистачає ліків, зупиняються й занепадають підприємства, поповнюючи ряди безробітних здоровими й працездатними громадянами? Чому в головах деяких діячів виникають лише маніакальні (інакше й не назвеш) думки про зведення пам’ятників? Витрачати саме сьогодні шалені гроші на подібні речі, у принципі нікому не потрібні, — це найвищою мірою цинізм і блюзнірство.
Так і живемо: держава — окремо (зі своїми парадами і пам’ятниками на честь себе ж любимої), народ — окремо (із відсутністю елементарних коштів для існування). І скільки це все триватиме — невідомо. Шкода лише, що неможливо буде виміряти, скільки кілокалорій всотає в себе український народ, дивлячись на цей шедевр монументального мистецтва, і наскільки він прикрасить його злидарське існування.
Однак слухняно чи то байдуже мовчать і люди, які відповідають за життя цього народу, яким він довірив долю свою вирішувати, у тому числі й бюджетними коштами розпоряджатися. Розумно розпоряджатися, а не в камінь їх вмуровувати...
Чи потрібний цей монумент? І якщо потрібний, то кому? Здається, останнє запитання так і залишиться риторичним. Хоча, якщо піднапружитися і перестати закривати очі на очевидні речі, то відповідь прийде сама собою.
Взагалі, в історії людства подібні пам’ятники будувалися на народні гроші. Взяти хоча б пам’ятник Мініну та Пожарському в Москві. Його вдалося побудувати саме завдяки пожертвуванням людей і організацій. Тому я більше ніж упевнений: якби українському народу сьогодні потрібний був монумент Незалежності, то він би гроші зібрав, і, може, ще краще й побудував би.
Повторюся — справа зовсім не в кількості років від дня проголошення незалежності, а в її сенсі. Статуя Свободи, приміром, з’явилася в Америці тільки через сто з лишком років від дня проголошення незалежності. І що — дуже постраждав від цього імідж держави? Сьогодні ж, маючи не реальну, а лише номінальну-календарну незалежність, розпочинати помпезне будівництво такого монумента просто нерозумно — навряд чи українці любитимуть його й поважатимуть. А що це за держава, якщо його громадяни не шанують власні національні святині?
І ще кілька слів саме щодо проекту майбутнього монумента Незалежності. Фахівці — художники, скульптори — здебільшого говорять про його концептуальну й художню слабкість. Як ми пам’ятаємо, проект народжувався довго й у муках. Вперше конкурс на кращий проект монумента Незалежності був оголошений ще 1995 року. Кілька варіантів тоді відзначили заохочувальними преміями, але гідного події втілення тоді не знайшли. Незабаром на державному рівні було прийняте рішення щодо проведення всеукраїнського конкурсу, два тури якого відбулися. У результаті, першу премію знову не присудили нікому, а четверо художників отримали замовлення на проекти, які, як тоді передбачалося, мали продовжити боротьбу за першість. Тобто, справжнього проекту, в якому б найповніше було втілено ідею нашої незалежності, так і не знайшлося!
Тому, коли залишилося зовсім мало часу, був проведений експрес-конкурс, який визначив творчу групу скульпторів і архітекторів. Ця група і виробила остаточний план реконструкції майдану Незалежності та установлення монумента Незалежності. Питання полягає в тому, чи потрібно було поспіхом проводити подібні конкурси? Адже погодьтеся, що розробка проекту монумента Незалежності — справа ну надто не буденна. Більш того, тепер доведеться ще й будувати його в максимально стислі строки. Втім, останнє, здається, для нас дрібниця — і не таке було під час реконструкції Хрещатику.
Я впевнений також, що рішення про спорудження подібних пам’ятників мають прийматися на рівні такого представницького органу, як Верховна Рада. Адже йдеться про пам’ятник, який повинний стати національною гордістю і візитною карткою держави. До того ж його будують на головному майдані столиці, що, природно, змінить його зовнішній вигляд (хоча про доцільність спорудження монумента саме на майдані Незалежності теж можна було б посперечатися, та вже пізно — усі аргументи перекрив гуркіт екскаваторів, що зруйнував схил).
Загалом не можу позбутися відчуття, що вся ця історія дуже нагадує занурення в епоху брежнєвізму. З тією лише різницею, що зараз немає багатоголосого й єдиного хору, який оспівує мудре й правильне рішення й висловлює загальне захоплення.
Ще недавно на великому телеекрані, установленому на тому ж майдані Незалежності, ми могли спостерігати серед відеоматеріалів, що він показує, і сюжети з життя людей в інших країнах. Було на що подивитися — гарні, доглянуті будинки, чисті вулички, усе в зелені й квітах, щасливі, усміхнені обличчя. Та, може, нехай більш переконливим прикладом того, якою має бути сучасна, цивілізована країна, стане нам — поки що — цей екран? А вже коли ми відстоїмо й справді утвердимо свою незалежність, можна подумати й про гарний, величний монумент, який хвилює душу кожного громадянина України.
Щоб ніколи опісля, милуючись застиглою у камені на майдані Незалежності величчю Української держави, нам не було нестерпно боляче за безцільно витрачені гроші.