У сучасному уявленні молодь має далеко не невинний імідж. Із часів, коли молодіжний бунт став соціальною нормою, юнь сприймають не інакше, як підривника моральних засад і суспільних умовностей. Цьогорічний конкурс студентського кіно спростовує це.
Існує своєрідна і цілком зрозуміла залежність: чим менше кіно розраховане на масового глядача, тим більше воно чутливе до специфічного досвіду маргінальних груп, вікових зокрема. Якщо торік кінематографічна юнь демонструвала певні геронтофільні схильності (кількість фільмів з ідеалізацією старості відверто впадали у вічі), то нинішнього року пріоритет безперечно належить підліткам: більшість картин саме про цей «важкий вік». Однак брак досвіду не обов’язково є чимось негативним — недосвідчений погляд на світ несе в собі відкритість і невситиму цікавість, хоча й переважно в атмосфері фрустрації. Фактично юність приречена на постійну невдачу в опануванні ще невідомим їй світом — про це й говорять режисери-початківці. Насамперед про перший сексуальний досвід. Лідери теми — українське «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» Тараса Ткаченка та російський «Столичний швидкий» Артема Антонова. Обидві картини вже встигли пройти українськими фестивалями, на яких отримали офіційні й неофіційні глядацькі симпатії.
«Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» — екранізація оповідання «Граната на двох» Юрія Винничука, відомого своїм специфічним гумором щодо амурних справ. Це історія двох хлопчиків, «найкращих друганів», які безтямно закохані в сільську красуню, так що їхня дружба повсякчас піддається суворому випробуванню. Але третього «юні вертери» вже витримати не можуть. Коли з’являється конкурент — молодик у військовій формі (а дія відбувається в повоєнний час), який одразу приступає «до справи» на сіновалі, — двоє невдах вирішують порішити з життям і таким чином покарати зрадливу Нуську. Картина незмінно зриває оплески молодої аудиторії — мабуть, не так грою дітей, які все ж доволі неадекватні, і не операторським естетством, як гарною трагікомічною закваскою з характерним чоловічим мазохізмом перед обличчям недосяжної жінки.
«Столичний швидкий» — симетрична історія двох дівчаток, що нудяться у своєму провінційному містечку, повз яке, не зупиняючись, мчить такий спокусливий і багатообіцяючий столичний потяг. Юнки за всяку ціну намагаються привернути до себе увагу пасажирів з іншого — більшого та кращого — світу. І це їм таки вдається — завдяки танцю й нехитрому стриптизу з задиранням спідничок. Однак чи відповідатиме те, що вони отримають, дівочим фантазіям? Ця психологічно нюансована і точно розказана історія є одним із найсильніших фільмів програми.
Ще одне джерело підліткової фрустрації — стосунки з батьками. В польській картині «Ти там» (режисер Анна Казеяк) дівчина, яка не може порозумітися з вітчимом, мріє поїхати до свого справжнього батька в Німеччину, однак виявляється, що мрії ці примарні, бо батько вже давно помер від алкоголізму. У британській стрічці «Я не поїду» (режисер Весна Кудіч) донька-тінейджер, яка ніяк не дочекається, щоб вирушити в омріяний дельфінарій, стає «пішаком» у ритуальній сімейній драмі: спершу матуся усамітнюється у ванній на дві години, потім у татуся терпець уривається. Зрештою, донька бере реванш і сама замикається в туалеті (відомо ж, що діти дуже швидко переймають ролі, які грають дорослі). Другий британський конкурсант, фільм «Вдавати мертвого» Девіда Ганта — теж про дитячий досвід. У цій картині не вимовлено жодного слова, зате створено доволі вдалий саспенс, про хлопчика, котрий, граючись у свої шизоїдні дитячі ігри в британському лісі, який слугує звалищем розтрощених автомобілів та іншої мертвої техніки, знаходить щось нове для себе, щось, що в нього викликає не агресію, а бажання ідентифікуватись. І цим «щось» виявляється мертва людина.
Однак серед студентських фільмів завжди вистачає робіт, які нагадують учнівські твори на задану тему, без особливого проникнення в те, що говориться. Це можна сказати про російські картини «Двоє» Катерини Гороховської (твір на тему «Собака — кращий друг людини»), «Двері» Володимира Котта (варіації на тему «Чоловік, який носить на спині двері», принагідно відзначимо візуальну винахідливість, яка доповнюється ретро-ефектами найулюбленішої серед студентів шосткинської кіноплівки), «Про Фро і Гоелро» Ольги Лобанової (невиразна екранізація оповідання Платонова зі сталінською кінохронікою та елементами тарковщини). Серед українських учасників — яких у студентському конкурсі аж п’ятеро — відверто учнівськими спробами є «Канатоходка» Олени Голосій (на тему «Людина йде за своїм покликанням») і «Кордон» Олега Туранського (на тему «Війна чи мир?»).
Ще один український конкурсант — «Мій Гоголь» Віри Яковенко — попри те, що має назву, яка аж проситься для шкільного твору, демонструє більш зрілий погляд (не так на рівні умисне заплутаного наративу, як через свою фаустівську тональність та акторський дует Олексія Вертинського і Вадима Скуратівського). Все ж фільм починається і закінчується симптоматичними «учнівськими» сценами: екскурсією в музеї Гоголя і дитиною, яка запитально дивиться на інфернального персонажа Скуратівського.
Окремо слід згадати фільм, який дисонує з усім «дитячим» спрямуванням студентського конкурсу, — українську картину «Сидячи на білій смузі» Юрія Козиря, наївну спробу грати в «доросле» життя і «круте» кіно, в якому обертаються «великі бабки», китайська мафія з героїном, зброя, жінки, котрих виграють у карти, і, звісно, бандити, що б’ють без будь-яких вагань. Це історія двох дрібних шахраїв, які вв’язуються у «великі» справи, але у фіналі виходять із них героями та ще й із пачкою «зелених». Мабуть, фільм відібрали до конкурсу, аби показати, що в українців не лише «хрущі над вишнями гудуть», а й кулі. І взагалі, чим Інститут ім. Карпенка-Карого гірший за Голлівуд? Стрічка Козиря не тільки викликала незапланований сміх, а й неприємно дисонувала із загальним настроєм студентського кіно. Ще одне свідчення того, що наївна невинність краща, ніж наївна зіпсутість.