UA / RU
Підтримати ZN.ua

Молода українська режисура в екстер'єрі епохи

Нашій молодій режисурі, аби її помітили, слід було б вишикуватися на печерських пагорбах або перекрити дорожній рух.

Автор: Ганна Веселовська

На початку червня у Києві стартує майже двотижневий театральний марафон - Другий всеукраїнський фестиваль молодої режисури імені Леся Курбаса. Не зважаючи не фінансову скруту, на відсутність фестивального бюджету (як такого), на ентузіазмі та творчому завзятті молоді українські режисери все ж таки презентують у столиці свої роботи. На сценах Київського Молодого театру, Театру драми і комедії на Лівому березі, в Національному центрі імені Леся Курбаса, а також на "Вільній сцені" - вистави не тільки з Харкова, Донецька, Вінниці, Львова, і, звісно ж, київські прем'єри.

Хтось розкидає каміння, хтось його збирає. Приходячи у світ, ми не відаємо, яка місія випаде нам. Шістдесятники не передбачали, що колись увійдуть в історію поколінням дисидентів і, незалежно від реальної причетності до політики, кожен їхній твір мистецтва з часом сприйматиметься як приклад творчого спротиву. Творцям дев'яностих і в сні примаритися не могло, що їх називатимуть руйнівниками старої естетики, бунтівниками, й озиратимуться як на відчайдушних сміливців. Що скажуть про сьогоднішніх цілеспрямованих і прагматичних митців, яких ні романтиками, ні руйнівниками не назвеш, питання майбутнього. Але не помічати цих нових претендентів на панування над публікою, які народилися в переддень айтіешної трансформації суспільства, неможливо.

Так уже сталося в Україні, що нове режисерське покоління виросло мов байстрюки: не так у театрах (читай - сім'ях) і школах (читай - університетах), як на вулиці, бо чи не єдиним, хто не боявся давати настирливій молоді притулок, був і по сьогодні залишається Едуард Маркович Митницький. Загалом же, у планах "директорського" театру, що запанував після політико-економічних колапсів кінця 1990-х під гаслом "рятуймося", не передбачалося вирощування чи викохування молодої режисури. Навпаки, її остерігалися, бо назавтра вона могла зажадати постановки якоїсь "некасової" п'єси, і прощай спокійне життя репертуарного театру, чия афіша мерехтить комедіями та українською класикою.

Творчого інкубатора для молодої режисури в Україні так і не створили. А єдине місце, де колись надавали режисерам-початківцям одноразову гуманітарну допомогу, - дебютний фестиваль "Тернопільські театральні вечори", після смерті його засновника Михайла Форгеля внаслідок внутрішньо театрального розбрату ледве жевріє. За таких умов номінація театральної премії "Київська пектораль" "режисерський дебют" кілька років тому раз у раз не знаходила достойника. Тому здавалося, що екзотичний продукт "молодий режисер" в Україну ось-ось доведеться імпортувати.

Усвідомлення, що молода режисура в Україні таки є, причому не у вигляді поодиноких випадків, а як цілісна генерація, прийшло, коли на різних столичних сценічних майданчиках одразу з'явилося чимало "сердитих" вистав, зроблених напористо і не бездарно. До того ж в окремих обласних театрах України заговорили про місцевих самородків - це Орест Пастух, що починав у Хмельницьку, а тепер працює в Івано-Франківську, Влада Бєлозоренко у Херсоні. І майстер-класи для молодих українських режисерів, організовані в Національному центрі ім. Леся Курбаса за сприяння Театрального інституту ім. З.Рашевського з Варшави, засвідчили, що в нас таки існує чималий режисерсько-творчий потенціал.

При цьому вітчизняний театр, який переважно загодовував публіку різноякісним комерційним продуктом, вдавав, що не бачить на узбіччі цієї галасливої молоді. Для будь-кого, хто бодай побіжно знайомий з європейським театральним контекстом, зазначена ситуація здалась би парадоксальною. Адже в пошуках талановитої перспективної молоді куратори театральних подій невпинно мандрують з фестивалю на фестиваль, тоді як наша молода режисура гучно волала, мов ненагодоване немовля, без надії бути почутою.

Вочевидь, нашій молодій режисурі, аби її помітили, слід було б вишикуватися на печерських пагорбах або перекрити дорожній рух. Обійшлося без цього, бо критична маса режисерських обдаровань таки сконцентрувалася під час проведення Фестивалю молодої української режисури ім. Леся Курбаса, започаткованого з нагоди 125-річчя видатного українського митця. У квітні минулого року в Білій Церкві, де колись творив театр зі своїми однодумцями Лесь Курбас, Центр ім. Леся Курбаса, за підтримки Київського обласного театру
ім. П.Саксаганського, зібрав дванадцять вистав молодих режисерів із різних регіонів України, від Харкова до Луцька.

Під час відкриття цієї щасливої імпрези й нагородження лауреатів лунали запевнення, що такий необхідний молоді та місту фестиваль матиме продовження й наступного року і в жодному разі не буде останнім. Завіса впала, і буденне життя засвідчило, що далеко не всі дотримуються обіцянок. І ті, хто мав би наздоганяти учасників першого фесту й додавати театральній справі змагального адреналіну, знову виявилися безхатченками та безбатченками: 2013 р. Фестивалю молодої української режисури у фінансуванні відмовили всі поважні структури. Їй знову випало рятуватися самій.

Після Фестивалю молодої режисури 2012 р. Стас Жирков, Ігор Матієв, Антон Романов, Тамара Трунова, Павло Юров (перелічую в алфавітному порядку) прокинулися незаперечними авторитетами театрального поступу, отримали запрошення на постановки та навіть встигли їх здійснити. Жирков і Романов - у Київському Молодому театрі, Трунова - в Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, а завдяки Матієву на сцену Донецького театру вийшла харизматична тьотя Мотя Миколи Куліша. Їхнє "бути у професії" стало очевидним для багатьох, і передовсім для тих, хто опікувався цим фестом, мріяв про його перспективи та міжнародний розголос. Тому з відмовою від проведення наступного, вельми скромного за своїм бюджетом, без феєрверків та фуршетів, а лише з показом вистав переважно малого формату, фестивалю було аж ніяк не змиритися.

Цього разу в полюванні на молоду режисуру Центр Леся Курбаса одержав підтримку від Київського Молодого театру - першого театру Леся Курбаса, створеного ним у Києві, в особі його нинішнього керівника Андрія Білоуса. І пасьянс відбірного туру цьогорічного Фестивалю переформатували в заклик до потенційних учасників зробити його без фінансування. Власне, так колись починався Курбасів Молодий театр, себто Товариство на вірі, якому київські антрепренери поступалися сценою безкоштовно, а художники малювали декорації задарма, аби підтримати одержиму мистецтвом перетворення молодь.

1 червня 2013 р. молода режисура таки знову посуне на Київ. Молоді режисери з Харкова, Вінниці Одеси, Львова і цього разу шикуватимуться не на вулиці, а на сценічних майданчиках Молодого театру та Центру ім. Леся Курбаса, а до них долучатимуться київські театри, які спеціальною позначкою в афішах вказуватимуть вистави Фестивалю молодої української режисури. Це дуже-дуже різні театри - приватні і державні, це режисерська генерація, в якій дівчат не менше, ніж хлопців, це постановники, в яких цілком протилежні естетичні і смакові орієнтири, які навчалися в різних театральних школах, і за Станіславським, і без нього. Але всі вони - одне покоління митців, тих, кому немає тридцяти п'яти, і тих, кому говорити із глядачем уже завтра.

У них немає досвіду, фінансової підтримки, почасти бракує виховання та смаку. Вони не завжди ловлять кон'юнктуру, але в них є нюх на час, а серед друзів - їхні однолітки, з якими вони прагнуть спілкуватися мовою театру, можливо - агресивного, а можливо - епатажного, але саме театру. Невже запевнення в тому, що саме вони сьогодні мають пріоритетне право на висловлювання на сцені, потребує додаткових свідчень та аргументів? Якщо потрібно, наведу лише один: без їхнього колективного "я" на цій частині земної суші у мистецтва театру майбутнє не складеться.

Вистави Курбас-фесту

1 червня - "Безхребетність" (режисер Анастасія Осмяловська, "Вільна сцена").

4 червня - "Вій. Докудрама" (режисер Олена Самойленко, сцена Центру імені Л.Курбаса).

7 червня - "Тільки ім'я у застиглому повітрі" (режисер Олександра Правосуд, "Новий український театр").

8 червня - "З любов'ю та усілякою мерзотою" (реж. Тетяна Шевченко, Центр імені Л.Курбаса).

16 червня - "Мама Маріца, дружина Колумба" (реж. Євген Худзик, Центр імені Л.Курбаса).

21 червня - "Фрекен Жюлі" (реж. Юлія Першута, "Вільна сцена").

22 червня - "Дві панянки у напрямку Півночі" (реж. Тамара Трунова, Театр драми і комедії); "Білі ночі кохання" (реж. Андрій Попов, "Вільна сцена").