Задум написати про двох молодих і активних критиків сучасної нашої літературної і довколалітературної дійсності, Дмитра Дроздовського та Анатолія Ульянова, виник не через якісь специфічні симпатії чи упередження, а майже випадково — у момент осмислення певного парадоксу, пов’язаного з їхніми спробами заявити про себе гучним друкованим словом. Йдеться про особистості, не схожі між собою риторично та ідеологічно, проте подібні у головному своєму завданні — самовиразитися, схожі варіантами свого егоцентричного пориву, який, як нам здається, пронизує все молоде покоління, що увійшло в силу після 2000 року.
Скандальний настрій початку дев’яностих, із шокуючим типу «перший матюк...» чи «перший статевий акт в українській літературі», до середини десятиріччя потроху вивітрився, і наше письменство стало занурюватися у транквільність (стійкість до подразнення); де й поділися переживання з приводу різних покликань та відповідальностей! Ці спокійні роки, які в політичному житті відгонили безнадією, в літературі безплідними не були: саме тоді зазвучали імена чи не найкращих на сьогодні наших прозаїків Юрка Іздрика і Тараса Прохаська, тріумфально збільшував кількість написаного львів’янин Юрій Винничук, дебютувала, абсолютно заперечивши тривіальні уявлення про істерію феміністичного письма, іронічна Світлана Пиркало.
Листопад 2004-го проламав кригу політичної стагнації, а відтак повернув цілому поколінню романтику і смак шоку та скандалу. Суспільство, в якому ніколи не було мистецького постмодерну (окрім його зародкових протоформ), миттєво породило новий молодий авангард, який, як і кожен літературний авангард, має більше ідеологів (назвати хоча б імена молодих поетів Артема Захарченка та Іллі Стронґовського), ніж яскравих митців. Утім, гучні дебюти Любка Дереша та Ірени Карпи, котрі збулися також після 2000-го, а ще скандали, які намагаються пов’язати з іменами Сергія Жадана, Світлани Поваляєвої, Наталки Сняданко, думку про народження нового авангарду, здається, підтверджують повністю. Причому це саме авангард із його контркультурністю, бунтом проти традиції та сподіваннями на оновлення — аж ніяк не скептично-усміхнений постмодерн, котрому вже нічого здобувати. Ні, нашим молодим і агресивним потрібні й визнання, й увага, й самоутвердження.
Звідси повернімося до двох прізвищ, які згадував на початку: добродіїв Дроздовського та Ульянова об’єднує або забобонне незнання, або настирливе небажання розуміти, що таке постмодерн. Увага! В обох випадках маємо не якісь спроби аналізу сучасної мистецької ситуації, а просте використання одіозного означника для досягнення власної мети — нові авангардні критики намагаються будь-що опинитися в центрі уваги. І це... прекрасно, але тоді їхні висновки для нас, на щастя, значення не мають.
Дмитро Дроздовський привертає до себе увагу кількома найновішими публікаціями, зокрема, статтями «У Бермудському трикутнику інформаційного суспільства» та «Безкінечність антиестетики постмодернізму», надрукованими у «Дзеркалі тижня». Переглянувши ці та кілька подібних статей молодого мораліста, переконуєшся, що він уже зумів виробити індивідуальний стиль: до ладу й не до ладу насмикані цитати з авторитетів, глобальні висновки... Але, напевне, найбільше його письмо характеризують парадоксальні суперечності між первинними, цілком правильними, твердженнями і безпосереднім аналізом ситуації в сучасній українській культурі, який йому всуціль не вдається. Так, у другій із названих статей загалом точно окреслено, що таке постмодерн у теорії («римейки, фрагментарність, ситуативність»), а названо постмодерністами доволі цілісних у своєму авангардному бунті Оксану Забужко та Олександра Ірванця. Дмитро Дроздовський постійно говорить про необхідність протистояння різним тоталітаризмам, але недобачає, наскільки дієвим був демарш Забужко проти тоталітаризму патріархального. Видно, недочитав або не знає, що постмодернізм — це стан, коли свободу в усіх сферах уже виборено і її цінність втрачається саме через її надмір — українському суспільству до такого стану у громадянських правах і в літературі ще ой як далеко! (Це хіба лише ринок піратських дисків у нас трохи має від постмодерності.) Тож не варто відвертих бунтарів видавати за транквільних гравців стану після бунту.
Не бачить так само добродій Дроздовський і того очевидного факту, що саме зловживання словом ВІЧНІСТЬ, а також чітке навішування ярликів, хто має право, а хто ні займатися літературою і в яких формах, — це якраз і є перший крок до нашого маленького національного Бухенвальду, в якому всілякі неугодні «постмодерністи» та «космополіти» згорять у печах громадського осуду, щоб не заважати «нормальним» дослухатися до сигналів екологічно вихолощеного розуму майбутнього. Наша нація, пане Дроздовський, майже напевне мутант після всього, що їй довелося пережити, але ніхто з того не повинен лякатися — покажіть мені якусь націю, котра не є мутантом! І годі плакати, що нас щось пожирає — Росія чи постмодерн — так, власне, вже не є останніх 14 років: багато кодів, які варто зруйнувати, ще дійсно не зруйновані, але нових введено в дію набагато більше.
Якщо видається дивним, що «Дзеркало тижня» друкує сумбурні статті Дмитра Дроздовського, то аж ніяк не дивує, що у російськоцентричному «журнале культурного сопротивления» «ШО» натрапляємо на дописи знаного у певних колах шоу-критика Анатолія Ульянова. Цей достойник також чомусь називає український авангард 1990-х постмодернізмом і також метає у нього громовиці, але вже з інших, ніж Дроздовський, причин: Ульянову не подобається саме слабкий радикалізм сучасної української літератури. На його думку, вона так і не випручалася з міцних обіймів націоналізму, і саме він, ганебний, не дозволяє їй гарно розвинутися. При цьому й у короткій передмові до своїх фригідних сюрреалістичних новелок у згаданому журналі, й у численних інтернетівських публікаціях Анатолій Ульянов виступає від імені цілком нового віртуального покоління, яке мережа раз і назавжди позбавила кордонів і заборон, подарувавши йому безмежну свободу творчості без поетики і моралі. Що ж, маємо новий виверт авангардного прагнення самореклами: в Ульянова теж свій стиль — прямий епатаж, багатий фройдистський лексикон, уживаний абияк і абиколи, і вже знайомі нам безапеляційні наліпки та ярлики наліво і направо. Бережіть обличчя, писателі, як би вас не заляпало!
Водночас якось не вдається позбутися відчуття, що з-під вдаваної безсторонності та політкоректності цього критика то тим, то іншим боком випирає активна маніфестація нелюбові до вітчизняного виробника: якщо Ульянов і хвалить щось українське, то хіба за реалістично зображений наркоманський торч або за красиві геніталії. Така «молочна критика» (як бувають молочні зуби) не може втямити, що скандал — це зовсім не панацея, і якщо йдеться про актуалізацію маргінального, то центр і периферія міняються місцями мало не випадково, і виписувати тут рецепти, як часто дозволяє собі пан Ульянов, — безглуздо. Втім, думаю, він і сам це знає: розраховує, що не знають інші, яких і прагне привабити «віртом», котрий вже нікого не дивує, та «хохотом», котрий вже нікого не ображає. «Общественный вкус», пане Ульянов, сьогодні настільки аморфний і невловимий, що дати йому «пощечину» не вдасться ні в межах окремо взятої національної культури, ні тим більше у глобальній мережі.
Поява таких різних і водночас таких однакових молодих критиків бачиться мені вельми симптоматичною. Нове покоління дратує повільне культуртрегерство вчорашніх бунтарів
1990-х, вони розгортають знамена з іменами нових авторитетів і починають власне повстання: проти середовища, проти естетики та поетики попередників. Там, де Дмитро Дроздовський вимагає гуманізму, Анатолій Ульянов — цинізму; перший лякається космополітизму, другий з огидою дивиться в бік націоналізму. Але ж яке щастя, що сьогочасні наші літературні й інші мистецькі практики якось-таки балансують між екстремами і мають так мало спільного з мріями та фобіями обох молодих критиків! Ні, це справді подібно хіба до стрибання в калюжі з бажанням привернути увагу старших, нехай навіть ціною замочених штанят. Ну що ж, попереду весна — час оптимізму та достатньої кількості нових можливостей для самоствердження хлоп’ячої ідентичності. Молодь гряде, і немає тому зупину.