Розширене засідання колегії Міністерства культури і мистецтв України можна з повним правом назвати довгоочікуваним. По-перше, тому що «підбиття підсумків» довелося чекати досить довго — більшість із нас уже й забули, як проводили «рік культури». По-друге, той факт, що минулий рік був саме «роком культури», привносив у подію особливу інтригу. По-третє, є щось неповторне в перформансі під назвою «колегія Міністерства культури», де ще збереглася ця чиновна постава, ці старомодного покрою переважно сірі костюми, ця специфічна «гендерна рівність» — не в сенсі усвідомлення рівних прав, а в сенсі товариської безстатевості, ця схильність до оплесків у відповідь на недолугу напівправду, це вміння створити в присутніх ілюзію значимості того, що відбувається. І це при тому, що ніякого бодай трохи помітного резонансу в суспільстві жодне рішення Міністерства культури і мистецтв, як і весь «рік культури» в цілому, не викликало.
Та, мабуть, не для рішень і акцій існує сама ця структура. З якоюсь особливою гордістю промовив міністр Ю.Богуцький після підписання договору з профспілками таку фразу: «У нас, у галузі культури, не було протестних акцій. Це тому, що люди мистецтва усвідомлюють свої завдання й значення... Хоча в нас найнижчі зарплати». Лише цієї фрази вистачило б на добрий том статей з дослідження «українського феномена». Якщо в них таке високе значення, то чому найнижчі зарплати? А якщо вони усвідомлюють це значення, то чому не протестують проти цих зарплат? Однак якщо вам здалося, що міністр культури вирішив парадокси вирікати, — ви не проникли в саму суть феномена української культури.
Втім, підбиття підсумків — це завжди привід поговорити про досягнення. І якщо відсутність протестних акцій при найнижчих зарплатах — це досягнення, то чому б не сказати й про нього? Тим паче що промова міністра, присвячена підсумкам, була просто пересипана найрізноманітнішими досягненнями. Тут знайшлося місце «великим» — Параджанову, Білокур, Майбородам, Солов’яненку. Що характерно — ніхто зі згаданих до «року культури» не дожив. А тому особлива вдячність висловлювалася тим, кому пощастило більше, — Президентові, парламентській більшості, НДП (нагадаю, саме до цієї партії належить нинішній міністр культури), прем’єр-міністру та присутньому за столом президії віце-прем’єрові з гуманітарних питань — саме з їхніми іменами пов’язувалися «позитивні тенденції в усіх галузях», «стабільність і прогрес у політичному житті» тощо. Далі відзначалися особливі досягнення: відсутність заборгованості із зарплат, успіхи в охороні пам’яток, налагодженні міжгалузевих зв’язків та зв’язків із регіонами, а також підвищення асигнувань на культуру на 2004 рік. Якщо вам здається, що відсутність заборгованості — це не «досягнення», а норма, що пам’яткам у нас щастить далеко не завжди, що зв’язок центру й регіонів — це необхідна умова діяльності структури, тому «досягненням» це назвати важко, — то ви, знову-таки, щось не до кінця розумієте у феномені української культури. Завершувалася промова міністра на високій ноті — нагадуванням про наближення «святого для кожного українця ювілею — 190-річчя гіганта духу Т.Шевченка», про «храм української духовності» і т.п., і т.ін.
А те, що саме проведення «року культури» мало для цієї культури величезне значення, відзначалося неодноразово: міністр культури заявив, що це продемонструвало «державну підтримку культури», ще далі пішов глава управління культури при Київдержадміністрації О.Биструшкін — на його думку, указ Президента про проведення Року культури «повернув нам статус повноправних членів суспільства», «легітимізував культуру» — ні багато ні мало. Що ж, якщо можна персоніфікувати «державу» в образі Президента, то чому не можна персоніфікувати «культуру» в образі відповідного міністерства чи управління?
Деяка інтрига виникла навколо кінотеатрів. Цього слід було чекати — адже це один із дуже небагатьох дохідних «культурних закладів». На колегії неодноразово згадувалося, що відвідуваність кінотеатрів за минулий рік зросла вдвічі. Щоправда, чи можна це вважати досягненням саме цього конкретно взятого міністерства? Кінотеатри — особливо відвідувані — в основному комерційні підприємства, які не звіряють своїх годинників за політикою міністерства. З таким самим успіхом можна було радіти підвищенню відвідуваності супермаркетів. Але радість від підвищення відвідуваності була трохи розбавлена пропозиціями припинити приватизацію кінотеатрів. Ні, річ не в заздрощах чиємусь комерційному успіху — адже кінотеатри як структури не підпорядковані державі, «не те показують», не проводять «наших цінностей» та «нашої ідеології» — загалом, самі блокбастери і ніякої тобі національної ідеї.
Потішила основна маса «регіональних» і «галузевих» доповідачів: абсолютна більшість їх фіксувала «позитивні зрушення», дякувала за підтримку і тривожилася бездуховністю сучасної масової культури, ділилися досвідом пошуку альтернативних джерел фінансування, що особливо заохочувалося керівництвом. Про пошук «альтернативних джерел» керівництво висловлювалося в широкому діапазоні — від обережного «слід шукати сприяння в недержавному секторі» (не може ж міністр культури відверто сказати «брати гранти») до відвертих закликів «шукати у своїх регіонах багатих людей». А ось щодо закону про меценатство ніхто нічого путнього не сказав — Д.Табачник відзначив лише психологічні проблеми наших «нових багатих», які ще «не мають позитивних стереотипів» підтримки культури. Тобто, мабуть, меценатство та спонсорство — проблема, швидше, психологічна, ніж законодавча, тому державі тут робити нічого, а культурі треба «вчитися заробляти».
Як особливе досягнення «року культури» відзначили проведення через Верховну Раду семи нормативних актів, які регулюють сферу культури. Досягнення, так би мовити, наявні. Проте кожен другий доповідач, попри всю свою лояльність, не міг не сказати «фе» з приводу закону про гастрольну діяльність — замість того, щоб «прищучити» заїжджих гастролерів, цей закон, як це в нас інколи трапляється, виявився грабіжницьким для своїх. Якими будуть наслідки інших нормативних актів — покаже час. Питання лише в тому, чи варто було намагатися «втискувати» це все в один рік, щоб потім розсьорбувати решту життя?
Успішний виступ голови ЦК профспілок працівників культури Л.Перелигіної, попри те, що вона майже не говорила про досягнення і надто багато — про соціальні проблеми, не зняв відчуття парадоксальності. Так, обурливо, що проблему переведення працівників культури на повні ставки місцева влада вирішує найпростішим шляхом — скороченням посад і закриттям установ. Що пенсійна реформа дискримінує тих, у кого зберігаються неповні ставки, — а це близько 35 тисяч фахівців. І контрактна система хороша лише в тому випадку, коли є достатні соціальні гарантії для тих артистів, котрі втрачають контракти. І передавати художні вузи у відання Міністерства освіти згубно для системи художньої освіти.
Але найсмішніше: не виключено, що штат працівників культури так непомірно роздутий, що його цілком можна скоротити. Що кількість «працівників культури», яких випускають щороку лише столичні вузи, просто непомірна, і працевлаштувати їх у столиці неможливо, а повертатися до своїх провінційних театрів, шкіл і студій вони не хочуть — їх можна зрозуміти. Що при нормальному підході до освітніх програм та їх специфіки зовсім не має значення, у віданні якого міністерства перебуває вуз. Що контрактна система — це справді єдино можлива форма роботи театру. І це нормальна практика у світі. У світі — але не в нас. І це при тому, що далеко не в усіх цивілізованих країнах ви знайдете таку штуку, як міністерство культури, якому й слід було б займатися саме цим — забезпеченням галузі, гарантіями працівникам, управлінням ресурсами, — а не зітханнями про «високий храм духовності» і «легітимізацію культури», не влаштуванням фестивалів «мистецтва одного села» та оглядів художньої самодіяльності регіонів, що розтяглися на роки. Не огляди підтримують самодіяльність у регіонах, і не фестивалі вирішують долі мистецтва села. Їх вирішує наявність і комплектація бібліотек та студій, а ще — люди, які хочуть і вміють працювати в цій галузі. А таких — при всьому багатстві вибору й напливах у «культурні» вузи — у нас не надто багато.
Тобто при всьому «одобрямс-с» у віце-прем’єра з гуманітарних питань, який вийшов до трибуни під завісу першого акту, були всі шанси зіграти роль доброго Гудвіна. І він цим шансом скористався. Він розпочав із заклику «вирішувати питання по-колежанському» й перейшов до справи. Не подобається вам засилля на нашій сцені варягів? Тож він, віце-прем’єр, на всіх цих залітних «зайок» сам не ходить (оплески). Низькі зарплати? Та ж ми їх нинішнього року на 50% підвищили (бурхливі оплески). Не хочете перепідпорядкування художніх вузів Міністерству освіти? Ми вже поговорили з Кременем — не буде (бурхливі тривалі оплески). Не подобається закон про гастрольну діяльність? То ми цей грабунок припинимо (бурхливі тривалі оплески, що переходять в овацію). І насамкінець— пілюля: Міністерство культури вчинило «не по-колежанському», повернувши до державної скарбниці близько мільйона невитрачених коштів (гомін обурення).
Якщо ви гадаєте, що занотоване в дужках — чистий стьоб, ви глибоко помиляєтеся. Так воно й було. Публіка любить, коли доповідач із нею солідарний, коли імена винних він називає у повний голос, коли проблеми, над якими стільки народу стільки часу сушить голову, вирішуються за помахом руки прямо на очах у неї, публіки.
І ось уже всі настільки захоплені доповідачем, що не запитують: а хто ж готував цей закон про гастрольну діяльність і де в час підготовки перебував цей уряд і особисто доповідач (він же віце-прем’єр)? Що це за дивні повороти долі — спочатку довго-довго приймати закон, а щойно він набрав чинності — шукати можливість цю чинність обмежити або зовсім припинити? А що, коли зарплати й після того, як їх підвищили, залишилися найнижчими серед зарплат працівників невиробничої сфери (про виробничу краще й не згадувати)? І як готувався указ Президента, котрим перепідпорядковувалися вузи, — його що, сам Президент на дозвіллі склав? А що ж до недовикористання коштів — тут і геть щось дивне. З одного боку, у вузах відключають електроенергію та тепло через заборгованість, а вони тут-таки широким жестом повертають у скарбницю «непотрібні» гроші. Що ж криється за цим «не справляються з фінансуванням» — чи тільки невміння керувати карколомним грошовим потоком? Як з’ясувалося, річ не тільки (й не стільки) у синдромі бідності (хоча й не без). А ще й у самому режимі нарахувань. І як це так виходить що частина коштів, наприклад, на один із художніх вузів перераховується міністерству під самісінькі новорічні свята. А до 29 грудня, як відомо, відповідно до закону, всі недовикористані кошти мають бути списані. Що може зробити вуз, який одержав якусь суму напередодні Нового року? Лише повернути. Для чого я описую цю кухню? Щоб пояснити, що означає «по-колежанському» стосовно відносин між державними відомствами.
Зворушливо пролунав заклик кожного другого доповідача «дружити зі ЗМІ». Судячи з виступів, ця дружба полягає в основному в безвідмовному висвітленні ЗМІ різноманітних ініціатив та дійств учасників засідання. Нікому не спала на гадку світла ідея створювати такий продукт, який цікавив би ЗМІ (тобто глядача, слухача, читача) — адже практика свідчить, що за цікавими подіями журналісти в чергу шикуються. Ні в кого не промайнула думка порушити питання незалежної критики (а це ще навіщо?). Ніхто не здогадався, що дружба — штука обопільна.
Адже це так просто — домогтися «дружби зі ЗМІ». Досить лише відмовитися від властивих Мінкульту нудно-протокольних заходів і зайнятися чимось живим і цікавим передусім глядачеві-читачеві-слухачеві. Ось тільки не зробить цього Мінкульт. Оскільки — і це, напевно, на щастя, — не причетний Мінкульт до творчого процесу. Він «піднімає культуру», «будує підмурівки духовності», «стоїть на варті наших багатовікових традицій» тощо. У чому-чому, а в зневазі до традицій Міністерство культури та його колегії важко звинуватити. «Ми нарешті стали зустрічатися», — натхненно сповіщає глава київського управління культури О.Биструшкін. «Ну що ви, ми ж із вами ще по комсомолу знайомі», — благодушно відповідає міністр культури. І, попри відсутність кумачевої скатертини на довжелезному столі президії, зал відчуває могутній подих традицій.
А тепер не з протоколів. Під завісу Року культури лише в Києві залишилися без світла й тепла художні вузи. А зараз їх керівництво стоїть перед необхідністю підписання бюджету на 2004 рік із чималим дефіцитом — і це при тому, що міністр заявив про двадцятивідсоткове підвищення виплат на культуру на нинішній рік. Ви запитаєте, на що такі витрати — адже Рік культури закінчився? Зате розпочався рік виборів — чим не привід посмітити грішми? Не вузам же їх віддавати...
А ще в самому центрі столиці тихо почив у бозі останній спеціалізований магазин, який торгував нотними виданнями та вітчизняною літературою з мистецтва, — магазин «Мистецтво» на Хрещатику. Як і кілька років тому магазин «Ноти», він був виселений із будинку Міністерства аграрної політики. Не знаю, чи дуже виграло українське село, так рясно оспіване нашим мистецтвом, від того, що в колишніх «Нотах» нині торгують модним одягом. І хочеться запитати міністра культури та віце-прем’єра, які так агітували за співпрацю між галузями, — невже на своєму урядовому рівні «по-колежанському» залагодити не могли?