У вересні в Харкові відбувався другий Міжнародний конкурс диригентів «Вахтанг Жорданія — Нове тисячоліття». Цілий тиждень затишний зал філармонії по вулиці Римарській приймав гостей із дев’яти країн світу, які побажали підтвердити свою причетність до великого мистецтва музики і співвіднестися із постаттю культового для Харкова диригента Вахтанга Жорданії. Багато діячів мистецтв пострадянського простору пам’ятають його знаменитий демарш на початку 80-х років минулого століття — дуже грузинський і дуже жорданіївський, коли маестро, «підхопивши на сідло» московську скрипачку Вікторію Мулову, на всьому скаку перетнув кілька кордонів і опинився в Америці. «Я утік не від Харкова, не від Харківської філармонії, а від людей, що не давали мені пересуватися за межі СРСР», — каже він сьогодні, повернувшись у місто, у якому залишив частину своєї душі.
Отже, конкурс завершився, учасники роз’їхалися по домівках, забравши хто нагороди, хто розчарування, хто — бажання рухатись уперед і досягати. Озираючись назад й одночасно забігаючи наперед, скажу, що справжнім лауреатом усіх можливих премій став симфонічний оркестр Харківської філармонії. Із вдячних захоплених слів, сказаних на адресу цього чудового колективу, можна було б сплести великий лавровий вінок. Сам Жорданія назвав його у своїй промові візиткою і скарбом Харкова, а член журі, американський диригент і організатор майстер-класів у Європі Джонатан Стернберг, звертаючись до присутніх у залі, сказав: «Найголовніше — у вас є чудовий оркестр. Я мав справу з багатьма симфонічними колективами світу і мушу особливо відзначити дисципліну і терпіння харків’ян. Важко слухати п’ятнадцять разів підряд одне й те саме; тим більше важко це зіграти, проте оркестр докладав усіх зусиль, аби полегшити всім нам роботу».
Те, що симфонічний оркестр, як і будь-який творчий колектив, явище непросте, — цілком очевидно. Досить згадати геніальний фільм Федеріко Фелліні «Оркестр» або прийти у філармонію на будь-який концерт і подивитися на ці обличчя: із них дуже рідко зникає вираз іронії в найрізноманітніших рівнях її прояву. Дійсно, коли багато талантів збираються разом, аби стати одним цілим Талантом і при цьому так чи інакше підкоритися Іншому, який стоїть на подіумі з указкою у руках, — тут без боротьби не обійтися. Відповідно, щоб стати диригентом, мало вміти читати партитуру і правильно тримати паличку великим і вказівним пальцями правої руки: насамперед необхідно мати мужність свідомо наражати себе на можливий конфлікт, не забуваючи про те, що наприкінці має зазвучати об’єднавча інтернаціональна мова музики, зрозуміла всім. За одним із головних законів Всесвіту, ціле завжди трохи більше, аніж сума складових його частин, а отже, диригент і є тією останньою координуючою ланкою, з чиєю допомогою багато окремих чудових виконавців можуть скласти Оркестр.
Із п’ятнадцятьох учасників, які почали змагання 9 вересня, на фінішну пряму вийшли сім диригентів, усі вони стали дипломантами і лауреатами конкурсу. Третю премію і тисячу доларів здобула москвичка Ксенія Жарко, яка звернула на себе увагу ще в другому турі блискучою роботою над другою частиною шостої симфонії Д.Шостаковича. Пристрасна, часом майже трагічна музика цього культового радянського композитора, здавалося б, абсолютно «не жіноча», тому зовнішня і внутрішня впевненість, із якою ця молода вродлива жінка тримала в руках оркестр, свідчила як про її незаперечний талант, так і про те, що мистецтво, власне, не ділиться на «чоловіче» і «жіноче». Ділячись враженнями про конкурс, Ксенія підкреслювала, що участь у таких заходах — величезна удача і, одночасно, нагальна потреба для молодих диригентів. Безпосереднього спілкування з професійним оркестром не можуть замінити ні підручники, ні навіть найкращі майстер-класи; конкурс — це не лише визначення найкращих, а й реальне творче навчання.
Другу премію журі вирішило не присуджувати, а от першу розділили між собою бельгійський диригент Іван Мейлерман і головний диригент симфонічного оркестру Харківської філармонії Юрій Янко (як уточнив під час нагородження Вахтанг Жорданія — розділили премію, але не гроші, отримавши по дві тисячі доларів кожен). Така практика — не рідкість на міжнародних конкурсах, та все ж вона стала певною драматичною корективою, яку життя часто вносить у людські діяння. Можна сказати, що жорсткої пресингової боротьби з очевидним лідерством когось одного між майбутніми лауреатами не відбувалося. Іван Мейлерман — музичний директор «Світлінг чамбер оркестра» в Амстердамі, перший тромбоніст Королівського Концертгеба Оркестра Амстердама і студент Амстердамської консерваторії. Харківські музиканти виділяли його серед інших учасників саме за детальне знання оркестру по групах, зсередини, у всіх деталях і проблемах, недоступних із погляду чистої теорії. Коли слухаєш його темпераментне виконання увертюри Р.Вагнера до опери «Нюрнберзькі мейстерзінгери», стає зрозуміло, що цій молодій людині, із дещо несценічною зовнішністю, недостатньо бути «творчою складовою», і її прагнення взяти на себе головну організуючу роль абсолютно виправдане.
У Юрія Янка було чимало переваг, передусім достатній досвід роботи саме з колективом Харківського філармонічного оркестру, який підтримував його під час усіх трьох турів. Юрій — учень Вахтанга Жорданії (як і Юрій Сучков із Росії, який також став дипломантом ), тому ті професійні вимоги, які маестро ставив наріжним каменем свого проекту, були засвоєні ним від самого початку. На перших двох турах його лідерство здавалося очевидним, не виключено, що саме кількість усіх переваг створила деякі психологічні перевантаження, — завеликою була відповідальність перед містом, оркестром, вчителем і, звісно, перед публікою, яка активно вболівала за диригента на кожному турі. Під час вирішального виступу у третьому турі, у роботі над надзвичайно складною музикою І.Стравінського, Юрій, що прекрасно володіє собою, помітно хвилювався, може, це хвилювання і завадило йому розкритися перед членами журі до тієї межі, де все стає безумовним. Коли я попросила його поділитися найпершими відчуттями після третього туру, він, геть знесилений, сказав мені: «Можу сказати лише одне — чудовий оркестр», а це означає, що, обіймаючи пост керівника цього оркестру, головний приз виграв саме він.
У бесіді з маестро Жорданією я запитую його, чому він із усіх міст світу вибрав саме Харків.
— Із Харковом у мене пов’язаний найкращий творчий і людський період життя, тому я люблю повертатися в це місто. Крім того, тут проведення конкурсу економічно вигідніше, у Москві, наприклад, це обійшлося б набагато дорожче. Перший конкурс я спонсорував фактично сам, заставив для цього будинок, а цього року в нас з’явилися нові спонсори: благодійна корпорація «Джоні Макнейл і Уілл Монтегю» із штату Теннесі, корпорація «Давід Вінклер і Чамбер плейз інтернешнл» із Нью-Йорка і, звісно, Харківське філармонічне товариство, очолюване директором М.Салтовським. Всі вони не просто спонсори, а насамперед мої друзі.
Не треба думати, що я страждаю на манію величі і вирішив самозвеличитися, давши цьому проекту своє ім’я. Для мене це данина пам’яті великому диригенту Герберту Караяну та його конкурсу, лауреатом якого я став 1972 року. На жаль, сам конкурс помер разом із його творцем, на сьогодні в усьому світі дуже мало заходів такого рівня. Мені хочеться брати участь у створенні моделі диригента ХХI століття: творчої людини, серед професійних якостей якої основною була б Майстерність. Диригент може не бути генієм, не завжди мати надздібності, але він зобов’язаний володіти своєю професією — у повному розумінні цього слова. Я дуже вдячний усім своїм друзям за те, що вони підтримують мою ідею, підтримують молодих диригентів, які створюватимуть музичну культуру нового тисячоліття.