В історії бувають переломні моменти, коли жодна людина не уникне необхідності зробити моральний вибір, здатний потрясти основи душі. Стати на бік катів чи жертв, піти на смертельний ризик чи зводити давні рахунки, — або ж докласти всіх зусиль, щоб залишитися осторонь. А потім, через певний час, зумовлені цим вибором вчинки переглядаються, переоцінюються, стають предметом спекуляцій... Як відбувається це на наших очах навколо подій Другої світової і, зокрема, однієї із найжахливіших її сторінок — Голокосту, трагедії єврейського народу.
У музеї Катастрофи й Опору в Яд-Вашем (Ізраїль)
увічнені імена більш ніж 18 тисяч праведників світу — тих, хто в роки війни, ризикуючи власним життям і життям своїх близьких, рятував євреїв. Понад 1600 чоловік — люди, що жили тоді в окупованій Україні. Особливо багато нових імен з’явилося на стелах у Яд-Вашем після виходу на екрани спілбергівського «Списку Шиндлера». Фільм спонукав до подальших пошуків людей, чий вибір у критичний момент диктувався саме тими якостями, які, власне, і надають право людині називатися людиною.
В Ізраїльському культурному центрі при посольстві цієї держави відбулася презентація другого, доповненого видання книги письменника та журналіста Бориса Хандроса «Містечко, якого немає» і документального фільму «Млин», знятого за її матеріалами.
Кілька слів про книгу. За словами автора, він створив лише початок книги, а в якийсь момент вона стала писатися сама і вихлюпнулася за межі початкового задуму. «Містечко, якого немає» — такий спільний заголовок трилогії, до речі, палко підтриманий письменницею Белл Кауфман, онучкою Шолом Алейхема. Містечко — це не лише зниклі з карти нашої країни Озаринці, де минуло дитинство автора. Таких сіл-містечок — невеличких населених пунктів з українсько-єврейським населенням і специфічним переплетенням двох дуже несхожих культур, які, проте, гармонійно співіснували (згадайте Тев’є-молочаря!), — в Україні колись було чимало. До війни, до катастрофи...
На сьогодні опублікована лише перша частина трилогії за назвою «Штетл» (євр. «містечко»). Друга частина називатиметься «Свіча на вітрі» і розповідатиме про долю Містечка після його смерті: про пам’ять, що не повинна згаснути. Третя частина — «Ближні і дальні» — розповість про видатних людей, які родом із Містечка.
Фільм «Млин» був знятий за сценарієм Бориса Хандроса на кошти Гамбурзького фонду підтримки науки та культури. Режисер картини — Ігор Негреску, оператор — Віктор Шувалов. Зйомки відбувалися в Україні, Німеччині, Ізраїлі і Сполучених Штатах.
За архівними матеріалами, а головним чином зі слів очевидців-євреїв, яким удалося вижити, і українців, які пам’ятають ті часи, — у фільмі відтворюються образи праведників світу із сіл-містечок Озаринці та Яруга (останнє удостоєне звання «село-праведник»: тут не дали загинути жодному місцевому єврею). Валентина Крижевська розповідає про свого батька — Федора Крижевського, що до війни головував у колгоспі в Ярузі, а під час окупації був призначений німцями начальником поліції й одночасно очолив ярузьке підпілля. Разом із ним порятунком євреїв керував Іван Коров’янко — староста Яруги, відразу ж після війни репресований як «поплічник німців» і звільнений лише 1952 року. Сім’я Володимира Ясинського, ще одного героя фільму, врятувала життя двадцяти євреям із могилів-подільського гетто.
Односільчани згадують «доктора» Костянтина Стукаленка, що працював простим фельдшером у лікарні містечка Озаринці і всупереч заборонам окупаційної влади надавав медичну допомогу євреям. Ще дві праведниці світу з Озаринців — Христина Бурик і її племінниця Ганна Бурик-Мельниченко. Ці жінки врятували життя самому Борису Хандросу, який прожив, за його словами, «58 років після розстрілу».
«Якби всі люди жили в такому мирі та злагоді, як єврейська сім’я Хандросів і українська сім’я Буриків, — не було б ні війни, ні великого страшного горя», — каже Ганна Мельниченко, яка померла невдовзі після зйомок.
Кілька епізодів картини присвячено праведникам світу з числа... офіцерів вермахту. Макс Літке, комендант Перемишля, врятував близько 400 євреїв. Унтер-офіцери Заупе і Гюнтер Крулль допомогли вижити кожен одній людині. Що ж, відповідно до Тори, «той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ», — це епіграф картини, процитований різними мовами.
Наскрізний образ фільму — млин, одна з небагатьох будівель, що збереглися на місці зниклих Озаринців. Тече струмок, крутяться жорна. Млин перемеле все: людські долі, взаємовідносини, гріхи і борги. Час тече, як вода, і незабаром уже не залишиться в живих нікого з очевидців подій війни і Голокосту. Лише пам’ять.
Вона знадобиться кожному, якщо доведеться робити у своєму житті більш-менш глобальний моральний вибір.