Любов до книги (а також тусівки, пиятики, фуршету, гашишу та інших довколалітературних явищ) вдванадцяте з’єднала аматорів і професіоналів красного письменства на Форумі видавців у Львові. Втім, офіційна назва цього дійства дедалі менше відповідає його сутності. Адже саме література, а не перипетії нелегкого видавничого життя, раз на рік перетворює львівський Палац мистецтв на магніт для заангажованої публіки з усієї України. Тож уявімо, що вийде, якщо відняти від Львівського форуму статистику, інтриги, контракти, скандали, проекти й інший навколишній мотлох? Залишиться тільки література. Про неї й поговоримо.
Перфецький поряд
Цьогоріч на форумі регулярно доводилося чути нарікання на відсутність гучної центральної події, на кшталт торішнього візиту Пауло Коельо. Справді, важко назвати головною подією форуму приїзд Олександри Марініної чи неприїзд Юрія Андруховича. Тим часом мені почало видаватися, що дванадцятий форум структурується довкола порожнечі, пустки, відсутності, точніше — уявної присутності однієї конкретної особи. Згаданий Андрухович не з’явився з поважної причини — тими вересневими днями в одному з німецьких театрів мала статися прем’єра вистави «Перверзія», в якій автор літературного першоджерела виконує роль однієї з іпостасей Стаха Перфецького. Анонсоване на початку року «повернення Перфецького» так і залишилося б черговою містифікацією, якби не привид цього персонажа, що не давав спокою форумній публіці. Фантомна присутність Перфецького оприявнювалась у найнесподіваніших місцях — від презентації чергового «Жмутку казусів від вельми цікавих людей», зібраних Юрієм Кохом, до концерту «Мертвого півня», де «класичний» склад гурту уперше виконав на публіці призначені йому Андруховичеві «пісні». Особливо потішив рядок «Влада собі як влада — суцільні, курва, бандити», що у виконанні Барбари зазвучав цілком по-новому — либонь, не тільки через гранжевий акомпанемент. Схоже, Андруховичу вдалося неможливе: не випустивши цього року жодної книжки, знову змусити всіх говорити про себе. Ось він, світлий зворот сумної долі літератора, обтяженого обов’язками патріарха.
А будинок номер 50 по вулиці Городоцькій з його легкої руки приречений уявлятися ще одним притулком літературних привидів.
Дні і ночі української поезії
Нікому з тих, чия фізична присутність на форумі не викликала жодних сумнівів, подібного ажіотажу спровокувати не вдалося. Пожвавлення радше стосувалося української поезії в цілому. Хорошої й різної поезії на форумі справді було багато. Одразу з’явилися охочі витлумачити цей феномен. Оксана Забужко, приміром, озвучила версію, за якою поетичне піднесення в Україні спричинене «духовним очищенням, що сталося під час помаранчевої революції». Свою книжку поетичного вибраного «Друга спроба» Забужко зопалу назвала «народженою революцією». Мовляв, «громадська запотребуваність» Забужчиної поезії протягом останнього року зросла настільки, що тягнути з її поверненням на книжкові полиці не випадало. Безсумнівно одне — краще вже встановлювати такі закономірності й перевидавати стару поезію, ніж оспівувати у віршах громадянський подвиг українського народу. За цим заняттям, слава Богові та президенту, не був упійманий жоден із помітних поетів.
Найбільша концентрація поетів на квадратний метр площі була зафіксована в Театрі ім. Курбаса під час традиційної «Ночі української поезії». Кількагодинний поетичний марафон об’єднав усі наявні поетичні напрямки й покоління. Тут-таки поновилася стара розмова про те, що наймолодшим потужним українським поетам уже перевалило за тридцять. Найяскравіший виступ того вечора подарував публіці поетичний гуру Петро Мідянка. З-посеред чималої кількості поетичної «юні» протягом «Ночі поезії» з тридцятилітніми могли конкурувати одиниці, та й ті досі не «легалізовані» в літературному просторі дебютними книжками. Ситуацію в молодій українській поезії сколихнув «Смолоскип», якому давно вже не вдавалося сягнути рівня поетичних відкриттів 90-х. Книжки цьогорічних переможців смолоскипівського літконкурсу Павла Коробчука і Богдани Матіяш вселяють надію на омолодження української поезії, що її середній вік скоро може сягнути рівня Верховної Ради.
Допомогти всім, хто пише добрі вірші, та не може їх видати, заповзялися видавництво «Факт» і Тарас Федюк, котрий продюсує наймасштабнішу за останні роки поетичну серію «Зона Овідія». За рік існування «Зони» в ній побачили світ тридцять збірок дуже різних віршів. На форумі в рамках презентації «Зони Овідія» звучали вірші таких несхожих поетів, як Галина Крук і Дмитро Лазуткін, Остап Сливинський і Марія Кривенко, Віктор Неборак та Іван Лучук.
Росіяни прийшли
Вже другий рік поспіль на Форумі видавців висаджується потужний російський десант. Україно-російські поетичні спаринги, наснаженні московським літературним критиком Алєксандром Гавріловим, уже стали однією з найочікуваніших атракцій форуму. Російські поети, хоч і грали на чужому полі, змогли завоювати прихильність публіки незгірш вітчизняних улюбленців. І якщо під час виступу Дєм’яна Кудрявцева публіка раз по раз починала вигукувати прізвище його поетичного опонента Сергія Жадана, то спаринг меланхолійного Юрія Покальчука з радикалом Андрєєм Родіоновим закінчився повним тріумфом останнього. Справа не лише в тому, що Родіонов — чи не найпомітніший репрезентант радикальної російської поезії (його вірші легко сплутати з текстами реперів, агресивна манера їхнього виконання здатна загіпнотизувати будь-кого), а й у тому, що на поетичному рингу зійшлися надто різні постаті. А от фінальний спаринг — Віктор Неборак vs Тімур Кібіров — засвідчив, що серед класиків переможців не буває.
Той-таки Родіонов встиг шокувати Львів своїм виступом на сцені під пам’ятником Шевченку — ідеальне місце для поезії такого штибу. Послухати вірші Родіонова зібрався не тільки навкололітературний люд, а й традиційні для центру міста персонажі. Втім, це був єдиний успіх поетичного «ходіння в народ»: заплановані на тому самому місці виступи Людміли Пєтрушевскої та Ільї Кормільцева не відбулися через занадто галасливу атмосферу довкола. Поетичний майданчик під Шевченком — одна з найуспішніших ініціатив цьогорічного форуму, але в майбутньому це нововведення має бути вдосконалене. Принаймні «живу музику» в навколишніх генделиках доведеться приглушити.
Людміла Пєтрушевская, котра, за зізнанням її літагентів, виступає на публіці раз на рік, представила нечисленним відвідувачам Палацу мистецтв витончений літературний перформенс. Свою філософську казку про нові пригоди Єлєни Прєкрасної вона читала під акомпанемент ресторанних музик, що їх вона зустріла за вечір перед тим. Стандартні популярні мелодії, сполучені з майстерною прозою, дивним чином акцентували в казках Пєтрушевської похмуру мудрість та іронічний фаталізм — одне слово, те, чим славиться її «доросла проза».
Анархія в голові
Харківське «Фоліо», що впевнено ввійшло у царину актуальної української літератури, вже стало чи не найактивнішим її промотером. Окрім того, «Фоліо» могло б дістати титул найбільш нав’язливого видавництва форуму: презентації книжок та автограф-сесії їх авторів проводилися ним по кілька разів на день. Серед огрому привезених новинок (окремо слід відзначити перевидання «Ангелів і текстів» Володимира Цибулька) найбільшої розкрутки зазнали нові твори Юрія Покальчука («Заборонені ігри»), Ірен Роздобудько («Ґудзик») та революційний опус Сергія Жадана «Anarchy in the UKR». Чергова прозова книга Жадана повідомляє, що він не збирається зупинятися на революції в поезії і збирається оживити застиглу в саморефлексії українську прозу. «Анархія» Жадана унікальна для нашої літератури тим, що жоден автор досі не наважився так рішуче стерти будь-яку межу поміж життям і текстом. Серія агресивних прозових фрагментів, об’єднаних під обкладинкою «Анархії», уникає будь-якої звичної літературної класифікації. Єдине, що їх поєднує — це принцип документальності: в читача не виникає й тіні сумніву в тому, що описані події відбулися з Жаданом насправді. Тим часом наративній напрузі цього тексту може позаздрити кожен український белетрист. Позбутися розрізнення між «жити» й «писати» — завдання не для всіх. Львівський форум — одна з подій, що унаочнює це правило. Тут не сховаєшся за рятівною сукнею з власних текстів. Саме тут, де поволі втрачаєш відчуття кордону між реальністю та фікцією, народжується найсуворіша гра з життям, що зветься літературою.