Ось і добігає до календарного фінішу наш театральний сезон. І ніби в стародавній кіноказці О.Роу «хтось» із докором погрожує мені страшненьким пальчиком із глибокої криниці: «Боржок!»
…Але ж таки є один «боржок» - перед мистецтвом.
Цієї весни відзначала ювілей (із «п’ятіркою») одна наша відома актриса. Народна України, лауреат Держпремії, популярна телеведуча. І, як завше, щось у певний момент не склеїлося, важливих слів у потрібний день не знайшлося, аби гідно її привітати - у вже майже напівзабутій стилістиці «театрального портрета»...
Отже, терміново надолужую згаяне! І суб’єктивними мазками малюю «портрет» Наталі СУМСЬКОЇ, за яку нині й агітую, як за «першу» - в українському театрі.
Як гадаєте, чим особливо зваблював давній «дореволюційний» (ще домхатівський) театр? Хоча б тим, наприклад, що в ньому, попри всі інтриги, все ж домовлялися з точними амплуа та правильними «порядковими номерами» головних актрис. У Немировича-Данченка в мемуарах: «У п’єсі були зайняті всі чотири перші актриси трупи Малого: Федотова, Єрмолова, Лешковська, Нікуліна...».
Лише уявіть: у них, у ті лихі часи (у XIX столітті), тільки в одній трупі можна було нарахувати відразу чотирьох - «перших»!
Й уживались якось...
«Перша актриса» - це театральна лексика. Від неї не має віддавати каботинством, закулісними плітками.
«Перших» - ще до того, як Театр став поголовно «режисерським», -визначали не тільки антрепренери (або імператорські «наглядачі»), а й сама публіка зводила їх на «трон»… Згодом підносячи прямо до небес! Об’єднуючись у фанатичні юрби навколо кумирів.
Спробуй просунь тоді якусь нездару - у «перші»... Так і освищуть, і ногами в партері затопчуть!
Навіть МХТ (періоду становлення), як не відбрикувався від бородатих сценічних забобонів, а однак не міг не виплекати істинно «перших» на сцені у Камергерському. Велика Кніппер... Згодом - Тарасова, Єланська, Степанова. Наприкінці ХХ століття - Дороніна (на Тверському).
Звісно, це зовсім не те, що зараз. Коли сучасний театр став не те щоб сумнівно-режисерським, але ще й підступно корумпованим. І для всіх нас справжнє щастя, якщо дружина якого-небудь художнього керівника або ж благовірна того чи іншого чиновника (нахабно призначені «першими») володіють ще й артистичними здібностями... Як «зірка» МХТу Зудіна (наприклад). У якої одна здібність - мило посміхатися. Про деяких нинішніх київських ніби-то «перших» - «у ганчірку», а то й так уже півміста не вітається.
«Перша», якщо вона така, передбачає надзвичайний масштаб народного «жадання». Її мають «на руках носити». Її належить любити.
А інакше навіщо ж нам оті театральні ігри? Химери?
Навіщо сам Театр, якщо він не спроможний «обдурити» - з допомогою посередниць алхімічної сценічної енергії?
Туга мене розпинає, коли на старті ХХI століття констатую: невгамовних сценічних спокусниць, ніби вже і не лишилося в сукупному штатному розкладі! Хоча сам Театр - «потвора» винятково жіночої статі (не сумнівайтеся).
Спеціально розганяюся в преамбулі… Щоб ви пригадали ще й деяких власне українських «перших». В усьому «першу» Заньковецьку. Або Ужвій, яка практично півстоліття панувала у вітчизняному театрі. Або Роговцеву… Яка й тепер, на щастя, на сцені, але частіше - на екрані (у сумнівному телекіно).
Отже, у преамбулі питання: чому вакансія «першої» в наші дні має бути вільною? Є підходяща кандидатура! І вона не спущена «зверху», не нав’язана брехливими медіа, які штампують «зірок» по сто гривень пачка в базарний день.
…Ця актриса доволі довго йшла до нинішнього, усвідомленого, всім помітного успіху, до дня, щоби навіть я без жодних докорів сумління міг зізнатися: «Таки-так, ця нам підходить...»
* * *
«Із чиїх ви будете?» - зазвичай запитували в давні часи, коли хотіли «розкусити» сутність героя. У конкретному випадку запитання недоречне. Всі й так чудово обізнані, з «чиїх». Із акторських! Із династичних.
Із тих, хто торував собі шлях в театрі, не підносячи як хоругву імена «татуся-мамуні», а власною працею і природним талантом із сезону в сезон доводив: можу...
1977-го її беруть на службу до «першого» драматичного. До франківців.
І, здається, того ж таки року вона знімається на «Укртелефільмі» в «Наталці Полтавці»: це її перша головна роль.
Може, то вже якісь галюцинації з мого важкого дитинства (пов’язані з чорно-білим телевізором), проте категорично переконаний, що кращої Полтавки в українському мистецтві годі шукати («запису» Заньковецької так і не знайдено!).
Зйомки фільму проходили в Пирогові. Хатинки тішили автентичністю. А молода Сумська грала в скромному, але достойному фільмі не по літах зрілу дівчину. Як відомо, по-різному трактують хрестоматійний образ Котляревського: хто з іронією, хто з надмірною патетикою, навіть із мелодраматичним вереском. А от Сумська відкривала у Наталці насамперед її природний розум, гідність, дипломатичну розважливість. Проникливі очі з поволокою випромінювали ліричну напругу. У голосі - не дуже гучному - відчувалася сила, виявлявся характер. І жодних «усю-сю» у віночку під фонограму М.Стефюк «Віють вітри, віють буйні...». То був тип фольклорний. Але в такій же мірі - і реальний. Вірилося їй...
Сумська тоді не те, щоб запам’яталася, а врізалася в пам’ять. Не могло бути різних думок: саме «її Наталку», живу і «непідфарбовану», мала тиражувати українська радянська промисловість на коробках шоколадних цукерок або ж на дерев’яних сувенірах для гостей із капіталістичного зарубіжжя!
Прикро, що слідом за тією творчою удачею наше кіно не запропонувало новій цікавій актрисі таких же еталонних, виграшних сюжетів.
Вона знімалася часто («Ду-дарики», «Мужність», «Від Бугу до Вісли», «Державний кордон» etc.)... Але вихопити з низки її кінообразів 80-90-х якийсь «долеформуючий» - не так просто. Зазвичай, ще на рівні сценаріїв багато картин тягли акторів «на дно». Проте навіть в епізодах вона викараскувалася. Виділялася. Знову-таки «врізалась» у пам’ять. Бо її природна народна органіка надзвичайна, як ситуація в районі лісових пожеж.
…Вдивіться в невеличкий її образ у міні-серіалі Олега Бійми «Злочин з багатьма невідомими» (за мотивами І.Франка). Грає Евку Підгайну, хитру штучку, яка постійно «собі на умі». Кількома характерними штрихами і лише декількома крупними планами Сумська окреслює психологію жінки, яка «щось знала» (і не проти нагріти руки на чужій біді). Моторна, лукава, завше насторожі... Маленька роль Сумської для мене зазвучала на рівних регістрах поряд із центральними образами у тому кіно... Поруч із видатною Дехтярьовою, з витонченим Богдановичем. Стало очевидно: для Сумської немає маленьких ролей. І ще: в неї немає капризів щодо «вибору»... Бралася за діло, як тесля, який ретельно й майстерно стругає природну деревину, пропонуючи згодом витвір винятково «ручної роботи». Без залучення механізмів! Лише руки, серце, душа, гнучке тіло.
…У Сумської, особливо на зламі 80-90-х, у кіно і в театрі виявляється завидна здатність до «саморежисури» (яскраво це виявиться пізніше - у її ж Кайдашисі). У різних характерах, зіграних нею, завжди намічено приховану фабулу. Очевидно, що ця артистка здатна стати «локомотивом» будь-якої історії... І впевнено грати «між» жанрами: плавно випірнути з драми і так само плавно допливши до комедії.
І тоді, і тепер (особливо) її лицедійську стилістику вирізняє легкість надзвичайна. Причому виходить вона не від якоїсь там акторської легковажності, а від виняткового артистизму. Така її легкість - ніби політ метелика над кульбабою. Те саме що й політ Маргарити на мітлі...
Цю акторську енергію, не заперечуйте, можна влити в будь-який жанровий (або ж режисерський) глечик - і вона всередині не скисне. Голос ніколи не зірветься на фальш - чи в драмі, чи то в комедії. А вокал обов’язково збадьорить зал - на мюзиклі, скажімо.
…Мюзикла, втім, доведеться почекати. Лише 1991-го для неї з’явиться можливість «розвернутися» у виставі франківців (або ж в рок-опері, як вони це називали) «Біла ворона» Ю.Рибчинського і Г.Татарченка (постановка С.Данченка). І все те, що накопичувалося в ній у 80-ті, й те, що таїлося нереалізованим скарбом, ніби-то гейзером вирвалося - назовні... На сцену... Жанна д’Арк у її виконанні вважається однозначною перемогою вітчизняної сцени. Її жінка-воячка була натхненна і героїчна. Лірична і патріотична. При цьому - не пафосна. Сумська хвацько «українізувала» французький сюжет (те ж саме вона згодом зробить із сюжетами англійськими, російськими...).
1991-й, рік прем’єри, збігся з відомим історичним поворотом... І героїню Сумської, особливо коли та затято співала про «Свободу», сприймали мало не як голос Незалежності. А вона, бідна, тоді теліпалася на мотузках (над сценою) у моторошному руб’ї в епізоді страти... І, здавалося, язики полум’я обпікали не тільки все її тіло, ще й серце моє.
Публіка «повалила» на неї. Чітко фіксую на початку 90-х зграйки глядачів у скверику біля театру: «Ви на Сумську?» - «Так, звісно!»
І який ще нам потрібен «пароль», крім цього, аби вирахувати «першу»?
Ще до Жанни д’Арк - у театрі Данченка - вона грала різне і іноді цікаве. І Сергій Володимирович неодноразово говорив мені, що цінує її дар, її сценічний темперамент.
…При цьому, як мені ж здавалося, він начебто чогось і остерігався в тому її темпераменті. Ніби-то хотів уникнути стихійної акторської хвилі, яка здатна змити не лише сцену, а виплескуватися далеко-далеко за межі театрального дому. А вже потім усе станеться, як у пісні на вірші Редьярда Кіплінга: «А цыганская дочь за любимым в ночь по родству бродяжьей души…»
У знаменитому «Королі Лірі» для неї, на жаль, не знайшлося ніякої іпостасі - з усіх трьох сестер: Регани, Гонерильї, Корделії. А вона б їх усіх трьох і зіграла. Легко! Але Данченко ставив дещо «поміркований» спектакль, у центрі якого мало пульсувати єдине розплавлене ядро, сам Лір. Можливо, темперамент артистки тоді і «не вписався в концепцію»?
І все ж делікатно він висуває її - на «перший» план. Хоча «театр Данченка» й заведено вважати «чоловічим» (Ступка, Хостікоєв, Олексенко, Бенюк), мабуть, саме Сумська була в його театрі «першою» жіночою скрипкою. (За всієї поваги до її колєжанок...)
У виставі І.Молостової (данченківського періоду) «Майстер і Маргарита» (1987) вона ефектно з’являється у почеті Воланда. Як Гелла. Чудернацька, зваблива! Немов якийсь «бісик» вліз в цю красуню, таку собі подругу ватажка демонів. Мені ж (тоді ж) ввижалося на «Майстрі»: як прикро, що не вона - Маргарита! Адже, можливо, з Сумською, як ні з ким іншим, прихована булгаковська фабула, нарешті, й виявила б свій таємний фокус... Який закладено в гоголівській сентенції: «женщина влюблена в черта!» («Записки сумасшедшего»). І, відповідно, сам сатана любить цю жінку... Тому що, ви знаєте... «Диявол - це жінка!» (однойменний фільм із М.Дітріх в головній ролі).
…Сумська-Маргарита, Хостікоєв-Воланд - не реалізований, але захоплюючий сюжет для 1987-го... Коли вони в одному театрі, але ще в різних сферах життя. Остаточно об’єднає їхні зусилля, особисті й творчі, та сама «Ворона» (на зорі Незалежності).
* * *
У різні часи граючи «головне» чи «епізодичне», вона, звісно ж, розуміла: театральна ілюзія не повинна лишати глядача «тверезим»! І «її публіка» має неодмінно «п’яніти», коли бачить на сцені не «обличчя з телевізора», а художній образ, окремий персонаж. Той самий «бісик» лицедійства, який бешкетує в її акторському нутрі і вихлюпує «хміль» через вінця... І вже в 2000-х, у новому столітті, вона «шаманить» у деяких хітах франківців. Наприклад, у «Пігмаліоні» Бернарда Шоу. Кому, як не Данченку, відомо, що Еліза Дулітл - роль для «перших». Її грали Патрік Кемпбелл, Зеркалова. І якщо запитаєте мене, в якому «розділі» сюжету Б.Шоу Сумська була переконливішою (коли вона «чудовисько» чи коли «красуня»), я навіть ворожити не візьмуся…
У її «чудовиську» (Еліза-простолюдинка) - лексика і фонетика (а також синтаксис)... саме української провінції... Те, що самій актрисі прекрасно знайомо. Адже проїхала з батьками-акторами (чудовими В’ячеславом Сумським і Галиною Опанасенко) не одну глухомань у часи їхніх відповідальних провінційних мандрів. Сумська в «Пігмаліоні» смішила своєю незграбною Елізою, але не принижувала її марно. В образі були чіткі «виточки», правильний «шов». Не виникало, як це часто трапляється (з іншими), екстатичного кривляння, коли треба передати несусвітну дурість. У Сумської навіть дурепи (у кіно, на сцені) - «собі на умі». І, звичайно, вже у другій «дії» вистави вона полонила мелодикою жіночності, чарами перевтілення. То була справжня - прекрасна - леді.
…Парадокс «жебрачки-принцеси» Дулітл у чомусь близький і «парадоксу» актриси Сумської. Тому що на «гойдалках» контрастних жанрів і різних амплуа вона почувається досить впевнено. Не боїться впасти «вниз», якщо та гойдалка злетить у небо...
І тут (у зв’язку з польотами) важливо пригадати ще одну її роль з 2000-х. Машу в «Трьох сестрах» (режисер А.Жолдак), яка теж «задачка» для «перших».
Жолдак, як відомо, запропонував радикальне переосмислення Чехова. Дію вистави переніс в сталінський табір. При цьому, що важливо, суперечливість «нової форми» не приглушила болючого щему - у сюжеті.
Деякі актори грали чудово! Ступка (Чебутикін), Олексенко (Вершинін)... І особливо - Сумська (Маша). Я вже навіть не реконструюю, чим там займалися старша і молодша (Ольга, Ірина), а от про Машу (у «антирадянській» версії Жолдака) можу розповідати годинами...
То була Маша з порядної радянської сім’ї. Її батько - сталінський (справжній) полковник: вірний сокіл, «батьку народів» відданий. Усе своє життя, якщо ця Маша і чекала чогось, то не комунізму, а великого і світлого кохання. І от, треба ж таке, воно прийшло! Тільки де і коли? Коли батько - «страчений» Сталіним. Коли вона із сестрами - у таборі смертників... І коли її «катом» є - він... Вершинін! Так довго очікуване справжнє кохання - тільки у пеклі...
Роздвоєність Маші (Сумської) - між відданістю своєму світлому минулому і нинішньою небезпечною пристрастю до «ворога» (Вершиніна) - вивільняла з «фізики» усього її тіла ресурс непередбачуваний... То була пристрасть, замішана на хворобі. То була примхлива надія, невіддільна від загибелі.
У табірній «фуфайці» чи в ситцевій сукні «у квіточку» фасону 30-40-х (як колись одягалися кінозірки на кшалт Сєрової або Целіковської), ця Маша нервово веде свій «танок» над прірвою. У напівнепритомному стані промовляє чеховські крилатості, коли - «они уходят от нас…» І на наших очах її розбиває епілептичний напад... Смикається, бурмоче - «Чехов» застряє в її горлі... Тому що терпіння вичерпано. Розум і тіло - розійшлися у різні боки. Красива і смілива, нещасна і зломлена, вже майже страчена - такою вона і лишилася у фіналі тих «Сестер». Одному з найсильніших фіналів, бачених мною. Усю скорботу і безвихідь «розв’язки», коли ще жива людина вже знищена фізично, і взяла на себе ця Маша - артистка Сумська.
* * *
Дійсно, є щось «неправильне» в тому, що ролі, рівної за масштабом чеховському «спалаху», актрисі довелося чекати на основній сцені... років десь десять (не менше?). Один відомий критик позаминулого сторіччя тим часом зазначав: «Акторські спалахи... покликані народжувати таємницю мистецтва і відривати від землі прикуту до неї тілесність...» Проте її тілесність, особливо і відривати не треба! У своїх найкращих зіграних ролях вона і так «над» поверхнею. А незігране? О-о-о, будь-якому критику дозволено те, що заборонено історику - гру в «умовність». Вона чудово «зіграла б» у 80-90-ті не лише Маргариту, але й Мірандоліну, Катаріну, Діану («Собака на сіні»), Тугіну, Адрієнну Лекуврер, навіть Леді Макбет. І в 2000-ні, якщо «зійдеться», легко може грати - Гурмижську, Кураж, Хануму, Філумену, Аркадіну, Глафіру Фірсівну...
У тому, що зіграно, і в тому, що не зіграно, вона все одно рухалася б шляхом порівняння пропорцій - ліричного і комічного, характерного і романтичного. Адже так і було... Коли представляла в «Кіні IV» вічно молоду Анну Дембі. Коли гротескно зображала в нелюбимому мною «Ревізорі» бешкетну Городничиху.
…Коли, нарешті, і сьогодні навколо театру утворюється «облога» з охочих «зайвого квиточка», якщо вона на сцені в ролі Кайдашихи.
Тільки-но дізнавшись, що театр у 2007-му зважився на «Кайдашеву сім’ю» (режисер П.Ільченко), перше, що спало на думку: «А що, хіба в трупі є Кайдашиха?!» Адже давно відійшли у світ далекий (грати у хмарах...) ті, хто, за законами амплуа, ідеально підходив під класичний ранжир «першої» української свекрухи... То наші великі актриси-«характерниці»: Копержинська, Куманченко, Салтовська. Не вистачає нам таких от чарівниць (які ніколи не значилися «першими», але назавжди залишилися улюбленими). Бракує поточному репертуару їхнього гумору, народного колориту...
Тим часом «кадрове питання» з Кайдашихою у театрі було вирішене ефектно і несподівано. Завідуюча літературною частиною франківців Наталія Пономаренко запропонувала режисеру кандидатуру актриси Сумської - як версію «на розгляд».
І все! Вважай, вистава склалася. А скептика-критика «освистано».
Ну як же, ну як раніше не помічав у ній давнього простонародного «серця з перцем»? І її ж відчайдушної здатності показатися ще й приголомшливо-переконливою «характерницею» - в очіпках, у плахтах, з макітрою (чи макогоном) у руці, з каменюкою за пазухою, з материнською тугою на серці...
Як уже доводилося писати, у своїй Кайдашисі вона виводить на чисту воду всюдисущий сільський тип «жінки-нишпорки». Універсальний характер! Бо все вона знає, на всьому «розуміється». В усі справи може сунути носа. Таких «нишпорок» у наших селах не завше люблять, частенько остерігаються, але завжди віддають належне їхній життєвій активності і ситуативній практичності: «Де не посій, там і вродиться!» Сумська подає Кайдашиху «жінкою в соку». Зі слідами не відцвілої, проте усе ж таки колишньої краси. Усе про неї зрозуміло: чому ті «пани» так сильно цінували її кулінарні і, можливо, інші здібності... Адже така - зайвого не бовкне, а якщо скаже, так «відріже»: щоб нікому не кортіло більше. Не «язиката Хвеська», а Наполеон у спідниці.
Її «наполеонівські» баталії з невістками, синами, п’яницею-чоловіком - хіба то тільки сімейні чвари? Це ще й спосіб її «самоствердження» у власних очах, у селі Семигори, у цілому світі. Тому що вочевидь народжена для «інших» доленосних завдань! З такими-то талантами.
Оцініть наскільки в цій ролі Сумська «не переграє». Не впадає у даремне, хоча й передбачуване, екстатичне комікування. Навпаки: стримана, зібрана. Завжди «знає ціну».
При цьому з артисткою відбуваються просто «пластичні» парадокси перевтілення. Вже з дев’ятого ряду - невпізнанна зовні. «Інша» людина! Один похилого віку критик якось сидів поруч зі мною: «Та що ви? Хіба ж це Сумська? Я ж її знаю...» Можливо, той чоловік трохи підсліпуватий? Проте вона й з першого ряду - «інша». Тому що, як і раніше, її невгамовний внутрішній «бісик», намагається пірнути в чергову рольову «посудину», а потім розчинитися, а потім як видати «бризки шампанського»...
Отож, і я - дивлюся на «небо» та й думку гадаю: грайте вже, самозванки бісові, що тільки бажаєте на своїх «окупованих» сценах, мордуючи, як і раніше, чоловіків своїх, невинних глядачів; розтинайте і далі наші театри своїми раблезіанськими рольовими «апетитами», а все одно у нас є хоч одна - та яка... Улюблена, «перша», простонародна і народна, в усьому національна, яка... Яка вже як вийде, як скаже, як зіграє, як дасть жару... Що відразу й пригадаєш вічний закон театру: «обдурити!»
А ми ж, наївні, такі вже раді, якщо обдурять…
* * *
Останню її роль - Гортензію («Грек Зорба», режисер В.Малахов) - поки бачило небагато народу. Сумська і Хостікоєв зіграли прем’єру лише декілька разів. А потім - як у тій пісні: «Ой, як болить моє серце, а сльози не ллються...»
Коли читав у російській газеті «Известия» її розповідь про раптову хворобу чоловіка (виникли проблеми з ногами і... з лікарями), то відчував, з якою мукою вимовляла у той момент кожну «голосну» і кожну «приголосну»… Оскільки неможливо знайти в нашому театральному світі актрису, яка б настільки «розчинялася» у своєму чоловікові…
Сама по собі, сильна і яскрава майстриня, вона в сімейному тандемі усе ж таки відводить для себе «другу» роль. «Перший», звісно, він: хто ж іще? За «сімейним столом» - завжди тільки йому найкраща скибка. Якось, цілком випадково, за лаштунками побачив, як вона спостерігає з боку за його Отелло (а сама грала Емілію). І здалося, ніби то сама Лаура слухала Петрарку: мало не молилася на нього, невідступно слідкуючи за кожним миттєвим порухом його душі...
У «Греку Зорбі» у них гарний тандем. Дай Боже, щоб уже восени все склалося, як гадалося, і ці актори знову зійшли на сцену - разом…
І щоб знову вона нас усіх «обдурила». Щоб розбурхала фантазії критиків-глядачів, поставши - несподіваною. Невпізнаваною. «Іншою»! Оновивши і «обнуливши» не лише «пластику» тіла, а навіть «шкіру» - як ящірка.
Тим часом чергова історія її героїні проходить не в українському селі, а «в греческом зале». І ця Гортензія схожа... на інкрустовану східну фігурку. Якусь дивовижну примарну «гейшу», яка знову і знову прагне любові... Тільки не «за гроші», а справжньої! Фантомна сцена «весілля» Гортензії-Зорби - одна з найбільш хвилюючих. «Сіті» долі ніби-то затягують їх у свої пастки, у капкани... Та даремно, усе одно Вона - виплутається! Випурхне... Вона ж не тільки сильна «Жанна» або вреднюща «Кайдашиха», вона ще й... «Маргарита», що летить посеред непроглядної темряви на мітлі (ну то й що, що не зіграла, он інші її нині грають навипередки, а толку?)... Вона ж - ще й сестра наша старша... Що, забули? Різні глядачі, які колись дивилися по ТБ «Ключовий момент» (підступні українофоби цю програму закрили), часто «старшу сестру» у ній і бачили... Розумницю і порадницю, «співучасницю» і страстотерпицю, «не тусовницю» і антисеріальницю. До того ж різні (прості і «складні») жінки часто впізнають у ній самих себе: тому й така любов всенародна. А чоловікам - завше подавай якусь ефемерну «Маргариту». Ці - неодмінно помітять і лукаву іскру в її очах, і віднайдуть того самого «бісика»... Іноді чую: «Та в неї ж диявольськи нестерпний характер!» А мені не все одно? Я що, дружу з нею? Мені аби як і раніше грала гарно, і цей свій, «нестерпний» використовувала ще й у художніх потребах: як необхідну фарбу. Це ж лише у нездар характери - «ангельські». А в талановитих - часто «нестерпні».
…Авжеж, це й справді іноді «нестерпний» норов жінки, яка постійно «напоготові». Чия довіра до людей не безмежна (і правильно!). Це жінка, яка, як кішка, за версту відчуває небезпеку (справжню і уявну) і часто, інколи навіть марно, загострює це почуття в собі... І я, до речі, зовсім не здивуюся, якщо вона (можливо) перегляне ці нотатки, а потім гордовитим «булгаковським» тоном скаже: «Та що це він тут понаписував про мене, змій підколодний...» І, не сумнівайтеся, від зустрічі із перелітною «мітлою» - відразу ж здригнеться моє вікно.