«На полі крові». «Акелдамівці» Сергій Романюк, Наталя Каплун, Ірина Мельник і Анатолій Дяченко |
Аврелія (сумно): «Я вірю, тільки віра тая мертва».
Л.Українка, «Адвокат Мартіан»
Якось третього дня по Великодню, що припав на кінець весняного місяця нісана року 2001-го християнської ери, у київському Будинку кіно відбулася прем’єра фільму «На полі крові. АКЕLDAMA». Одеський режисер Ярослав Лупій присвятив свою роботу 2000-літтю Різдва Христового, але зазвичай не встиг вчасно через перебої з ницими грошовими знаками. І різдвяний подарунок волею Мінкульту і вищих сил перетворився на великодній, хоча ці свята за змістом суто антиномічні.
Взагалі, уважний спостерігач міг помітити й інші дивні обставини, чомусь пов’язані з цією стрічкою. Так, фільм являє собою композицію з декількох драматичних поем Лесі Українки на євангельські теми і декількох екранізованих сцен із власне Нового Завіту. Тим часом у титрах зазначено лише літературне першоджерело, а релігійне, головне, до якого зводиться все, — чомусь забуте. Дивна подвійна назва продовжує ланцюг загадок. «На полі крові» — оригінальна назва однієї з поем Лесі, але про ніяку таку «AKELDAMу» там і гадки немає. Ми «її» знаходимо в «Діяннях св. Апостолів» (гл.1, ст.18,19), де розповідається, що першосвященики на повернені Іудою «кровні» 30 срібників купили землю гончаря, яка «їхньою мовою називається Акелдама, тобто земля крові». Отже, назву картини автор навіщось зробив тавтологічною, звернувшись як до «своїх», так і до носіїв мови давніх іудеїв. Напевно, це чудово, але не роз’яснює іншої таємниці: чому слов’янську транскрипцію арамейського слова передано латиницею? У принципі жоден із згаданих народів його не повинен зрозуміти. Але найбільше авторів поплутав лукавий у виборі матеріалу для ювілейної екранізації. Річ у тім, що її основу склали ті твори Л.Українки, де письменниця на підставі досконалого знання Святого Письма дуже... жорстко оцінює саму суть християнського вчення. Як сьогодні сказали б, із гендерних позицій. До речі, «Лісова пісня» і виникла в ті ж роки як позитивна, язичницька, тому альтернатива. Погодьтеся, відзначати велику дату християнства екранізацією критичного до нього матеріалу — все одно що святкувати ювілей ленінізму перевиданням робіт меншовиків. Та залишимо супротивну ідеологію, звернемося до витонченого мистецтва.
Режисура вирізняється образною простотою і демократичним буквалізмом. Якщо сказано про «землю крові» (нехай і у фігуральному сенсі), то ми побачимо на шести сотках Іуди багряну пляму, ніби саме тут і пролито кров Спасителя. Якщо сказано, що раніше то була земля гончаря, то всю ділянку слід завалити битими горщиками. І т.п. А доля Іуди, звісно ж, асоціюється з будяком, вітром занесеним у порожній горщик. З акторськими партіями складніше. Олег Цьона грає Ісуса в дусі Лесі — сухим і авторитарним наставником, зовні схожим на статуї стародавніх католицьких храмів із їхньою рубаною пластикою й аскезою. Це — мінус декламація — цікаво. Іскаріот Володимира Задніпровського фактурний, метушливий і, що важливо для кіно, потіє (див. ст. Р.Барта про «пітливість» кіноперсонажів). Одразу дві ролі зіграла Ірина Мельник — по-театральному експресивно й пристрасно. Навпаки, завжди достовірний на екрані Сергій Романюк тут просто картинно красується в по-папужому барвистих шатах Публія. Але абсолютно вбивчою для сюжету виглядає присутність у кадрі типажного добряги і душки Анатолія Дяченка в ролі негідника і лицеміра Хуси. Саме на мерзенності останнього бабуся вітчизняного фемінізму вивіряла вершини жіночого духу. А тут він органічно милий і кумедний, хоч як би пан Дяченко пнувся здаватися огидним. Втім, ще кумеднішими є незграбні-строкаті позаісторичні костюми персонажів і гори біжутерії. Проте й це потішає до певної межі. У сцені Пілатового суду Ісус постає в елегантній червоній накидці «от кутюр» із золотою фібулою-защібкою, що, напевне, мало означати «багряницю», у котрій римські солдати катували месію. Пара ледь помітних подряпин на чолі — символ нелюдських мук...
Я далекий від ідіотського запитання: чому «тему» не доручили іншому одеському постановнику — Михайлу Кацу, котрий феноменально аранжував біблійні мотиви у своїй «Пустелі» (1991)? Головне, на 2000-річчя поставили «птичку». Не сумніваюся, замовлення до десятиліття незалежності вже в роботі.