Собор Української автокефальної православної церкви, що пройшов у Києві, був центром церковних сподівань. Від нього очікували чогось чарівного. І, що характерно, надії на це «чарівне» сіяли самі ієрархи УАПЦ. Вони робили загадкові заяви про можливу близьку канонізацію «єдиної української автокефальної церкви», за чим відразу ж маячив привид і «єдиної помісної» — найзаповітніша мрія деяких українських політиків. Натякали на можливість появи патріарха «зі сторони», не причетного до місцевих колотнеч. Загалом — як найзаповітнішу мрію — нам обіцяли єдину українську канонічну церкву під омофором Всесвітнього патріарха Константинопольського. Перспективи були привабливі і тому, що набридли сварки ієрархів, які дискредитують церкву взагалі, і тому, що на тлі недостойної поведінки інших УАПЦ мала найшляхетніший вигляд, і тому, що ідея об’єднатися з канонічною церквою й таким чином самим набути канонічності здавалася найпростішим і найреальнішим рішенням. Але хутко казка мовиться, та не хутко діло робиться. Митрополит Костянтин, предстоятель УПЦ у США й УАПЦ в діаспорі, відмовився стати предстоятелем УАПЦ. Відтак усе залишилося на своїх місцях: місце предстоятеля відійшло намісникові патріаршого престолу архієпископу Тернопільському і Подільському Мефодію, архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) залишився на посаді керуючого справами патріархії.
Собор проходив цілком традиційно. Дівчинка у віночку дзвінким голосочком продекламувала вітання й піднесла хліб-сіль — це було так схоже на піонерські «вітання з’їзду», що гучні повчально- привітальні виступи світських гостей подиву вже й не викликали. Полі-тики, змінюючи один одного на трибуні, почувалися цілком у своїй тарілці. Здавалося, Собор ось-ось перетвориться на «з’їзд працівників культу», від чого, втім, їм пощастило втриматися. Віце-прем’єр М.Жулинський, приміром, навіть аналогію провів між «єдиною православною церквою» й національною школою чи національним військом. Шановний депутат І.Юхновський від імені парламентської групи «За єдину помісну церкву» вважав за можливе ставити соборові завдання. Так, він «зобов’язав» святих отців об’єднати вже не горезвісні три (це, певне, здалося ораторові надто банальним), а чотири «православні» церкви. У число претендентів на об’єднання, за версією Юхновського, потрапили греко-католики. Те, що вони перебувають під юрисдикцією Ватикану, для представників нашої влади значення не має, — усіх в одну українську церкву за будь-яку ціну. Програмою-мінімумом для собору було заявлено об’єднання з УПЦ КП. В унісон пролунав виступ Слави Стецько, яка проголосила створення єдиної УПЦ «від Сяну до Дону» метою ОУН-КУН, і т.д. З усього цього потоку «вітань» випливало те, що, власне, й було вербалізовано у виступі І.Юхновського: церква має впливати на народ з метою створення великої української нації й на таких засадах «існувати вічно, як і Вічна Україна». Причому, за його словами, така позиція щодо церкви і в Президента, і у Верховної Ради, і в уряду.
Те, що наша влада добре навчилася спекулювати на будь-якій, загалом хорошій і правильній, ідеї — ні для кого не новина. У цьому разі вкотре об’єктом спекуляцій стала церква. Чомусь нікому з виступаючих державних чиновників не спало на думку, що церква має виховувати не патріотів, а християн, що виховання патріотів — функція держави, в такому вихованні зацікавленої кревно. Церква ж — інститут відособлений і непідзвітний, і «зобов’язати» його чиновники не можуть. Якщо, звісно, вони шанують Основний Закон.
Мова про національну ідею, яку проводять у маси через церкву, стосовно цього собору УАПЦ видавалася тим більш абсурдною, що основною його метою було об’єднання з американською гілкою й перехід під юрисдикцію митрополита УПЦ в Америці Костянтина. Правда, він хоч і представник діаспори, але переймається питаннями не так «національного», як «канонічного» штибу. На соборі він мав трохи спантеличений вигляд, що, загалом, не дивно для священика «ззовні», який звик розділяти у своєму ментальному просторі церкву і державу, християн і націю.
Саме тому він розчарував і «не виправдав». Він рішуче відмовився очолити «об’єднану УАПЦ». Тобто відмовився визнати саме існування такої. Дивно, але з цим виявилися не готові змиритися навіть представники священства. Епізод з обранням предстоятеля продемонстрував загалом моторошну річ: навіть слуги Божі в нашій країні настільки «політично отруєні», що міркування канонічного характеру виявилися для них слабким аргументом. Вони бажали негайного оголошення себе канонічною церквою, обрання власного патріарха за будь-яку ціну. Напучування митрополита Костянтина про присутність Духа Святого, церковні закони й т.п. просто стрясали повітря — народ у залі поводився за схемою телетрансляції сесії Верховної Ради. І лише обраний предстоятелем митрополит Мефодій, людина більш звична до наших умов, угамував зал артистичним жестом, не вдаючись до таких «невагомих аргументів», як канонічність.
Отже, найважливіше сподівання — як наше, так і ієрархів УАПЦ — не справдилося. Митрополит Костянтин погодився бути «духовним опікуном», «батьківським оком» і ким завгодно, але не главою неканонічної церкви. Про те, що ієрархи УАПЦ хотіли бачити саме його своїм патріархом, можна судити вже з того, що з відпо-відного пункту Статуту УАПЦ рішенням Собору вилучили слова «і має бути громадянином України» стосовно претендента на патріарший престол.
Звісно, очікувати, що митрополит Костянтин очолить УАПЦ, було трохи наївно. Бодай тому, що цей жест засвідчив би передусім навіть не його позицію, а позицію Всесвітнього патріарха Варфоломія, під омофором якого перебуває УПЦ у США. Костянтин міг стати патріархом УАПЦ лише в тому разі, коли б мав на те благословення Всесвітнього патріарха. Або в тому разі, якби його особисті амбіції виявилися сильнішими за віру й відданість церковним законам. На що розраховувати в нормальній ситуації не доводилося. Але в наших умовах хтось, певно, на це сподівався.
Отже, ми не одержали кано-нічної церкви, але одержали уявлення про позицію Варфоломія, з приводу якої останнім часом лунало чимало здогадок і спекуляцій з вуст чиновників та журналістів. Ця позиція цілком логічна: українські церкви повинні домовитися між собою, тоді він зможе «посприяти» щодо канонічності. Жодна з існуючих в Україні церков не посідає «особливого становища», на думку Всесвітнього патріарха. Крім того, він зв’язаний рішенням 1686 р. про передачу Київської метрополії під омофор Москви. Адже наші церковники скільки завгодно можуть говорити про «неканонічність» цього рішення, але справу зроблено, й константинопольський патріарх не схильний так поспіхом проголошувати освячені церквою рішення неканонічними. Та й самі оцінки «канонічності- неканонічності» у вустах неканонічної церкви звучать неприродно. Тобто, нашим ієрархам доведеться вирішувати питання не тільки розколу між власне українськими церквами — УАПЦ і УПЦ КП, а й становища УПЦ, яка перебуває в канонічній залежності від Московського патріархату. Зазначу, це поки що єдина канонічна церква в Україні. У цьому плані в неї конкурентів немає. Прибічники «національної» церкви схильні думати, що, коли Всесвітній патріарх справді прибічник автокефалії української церкви, він для сприяння канонізації нашої церкви цілком зможе задовольнитися об’єднанням двох «винятково українських» гілок — УПЦ КП і УАПЦ. Мабуть, цією думкою перейнялися й учасники Помісного собору УАПЦ, — у виступах ієрархів УАПЦ і УПЦ КП не було й натяку на колишні «непорозуміння» та ворожість одне до одного, властивих їм раніше. Понад те — і перші, й другі висловилися за якнайшвидші переговори щодо об’єднання. І навіть більше — у своїх виступах і ті й ті несхвально відгукувалися про політику Московського патріархату. Тобто можна припустити, що ці дві гілки можуть об’єднатися під знаком протистояння Москві на користь Константинополя. Позиція представників УАПЦ стосовно Москви, втім, не єдина. Якщо «східна гілка» вустами архієпископа Ігоря (Ісіченко) висловилася досить лояльно й припускає, поруч з єдиною помісною церквою, існування в Україні церков Московського патріархату «для тих, хто хоче», то позицію «західної» частини ієрархів, мабуть, висловив предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій, який у своїх виступах для преси неодноразово характеризував дії московської церкви стосовно українського православ’я як «підлість». Таким чином, спираючись також на виступ єпископа УПЦ КП Димитрія, який закликав до переговорів, ми можемо очікувати руху в напрямку об’єднання двох гілок — які колись заледве мирилися з існуванням одна одної і нещодавно не вельми схвально одна про одну відгукувалися. І зовсім не виключено, що цей поступ назустріч одна одній загострять стосунки з третьою стороною. І тут, напевно, дуже багато залежатиме від жорсткості позиції Всесвітнього патріарха — чи стане він «змагатися» за українську автокефалію з Москвою, чи почекає, поки наші ієрархи владнають «московське питання» самі.
Владнати ж це питання буде, мабуть, не так просто. Ієрархи УПЦ почуваються у своєму праві. І не без підстав: як не крути, це єдина українська канонічна церква. А те, що вона не досить «національна», — не аргумент для християнського світу. Вони не сумніваються в канонічності передачі Київської метрополії Москві, і навіть у залі собору можна було почути з вуст представника УПЦ репліку про те, що розкол в українській церкві пішов на користь українській церкві, оскільки він «очистив їхні ряди». Що ж, говорити голосно й відверто навіть «у ворожому таборі» — право сильного. І його в УПЦ поки що ніхто відібрати не зумів.
Утім, «державницька» орієнтація церкви може виявитися вагомим аргументом для нашої держави, й вона вкотре виявить активність у питанні, яке перебуває поза її парафією. Імовірно, най- більше нашій церкві нині може зашкодити саме тенденція до підміни канонічного політичним. Протистояння з Москвою вустами самих ієрархів дедалі більше переводиться з площини церковної в площину політичну. Певне, саме це дозволяє деяким чиновникам стирати межі між церквою й державними інститутами. Стосовно ж церкви... Чи їй бракує сил протистояти натискові влади, чи «державницький» шлях розв’язання проблеми здається легшим, але її представники більше уваги звертають на питання «національного», ніж «канонічного». УАПЦ досі вигравала в цьому плані, порівняно з УПЦ КП, оскільки була, за висловом її предстоятеля, «гнаною». Що не лише оберігало її від внутрішніх чвар на тему «розпо-ділу» коштів і влади, а й викликало симпатії політично незаангажованих верств населення. На цю тему їм буде важко домовитися з УПЦ КП, яка досі робила ставку на владу й грала на своїй «державницькій» орієнтації. І коли УАПЦ в цьому питанні поступиться УПЦ КП, вона втратить своє обличчя. Хоча, швидше за все, набуде «офіційного» статусу. І це, мабуть, найбільш імовірний і найсумніший результат. Оскільки в такому разі надії на «патріарха зі сторони, незаангажованого й орієнтованого більше на канон, ніж на політику», стають уже геть примарними.
Що вони виберуть? Поживемо — побачимо. Церковники знову пообіцяли, що «незабаром усе відбудеться». Вони знову дають нам змогу потренуватися в надії та вірі.