Чи й посеред моєї душі стримить шибениця? Дивним може видатися таке питання — але не для тих, хто вже встиг прочитати новий роман видатного бразильського письменника Пауло Коельо «Чорт і панна Прим».
Пауло Коельо на сьогодні є одним із найпопулярніших у світі белетристів. Його твори перекладаються багатьма мовами й розходяться мільйонними накладами. Він — лауреат багатьох літературних нагород. У чому ж полягає секрет такої популярності? Либонь, у поєднанні зовнішньої простоти і внутрішньої глибини його романів. Тобто, на позір легке чтиво насправді має серйозне наповнення, здатне спонукати читача до подальших роздумів протягом тривалішого часу.
Не оминула хвиля захоплення творчістю Коельо й Україну. Щоправда, в Києві його твори виходять у російських перекладах, і лише у Львові з’являються переклади українські. Неодноразово мені траплялися повідомлення про те, що Пауло Коельо тепер — чи не найпопулярніший зарубіжний письменник в Україні, навіть серед старшокласників, які загалом не вельми охочі до читання. Зафіксовані навіть випадки читання його творів з-під поли, себто з-під парти під час уроків. І слава Богу, що юнацтво звертає свої погляди не лише до екранів, але й до книжок. У цьому випадку мене бентежить лише одне — чи ті спраглі свіжого коельовського слова старшокласники читають ці книжки в українських чи російських перекладах? Мабуть, що читають і так, і так. У такому разі мені було б цікаво знати — які з них усе-таки переважують шальки терезів?
На позитивні висновки має наштовхувати ситуація з українськими виданнями творів Коельо. Адже львівська «Класика» в особі її директора Володимира Дмитерка має чіткі домовленості з барселонськими літературними аґентами Коельо на переклад і видання його творів українською мовою. Хоча сам Коельо і бразильський письменник, питаннями його авторських прав і похідними проблемами займаються відповідні люди й аґенції в Барселоні, столиці Каталонії, що в Іспанії. Це не дивина, бо й багато інших іспано- та португаломовних письменників довіряють свої справи саме барселонським фахівцям.
Велике значення має те, що українські переклади романів Пауло Коельо не лише видаються, але й перевидаються. У цьому плані «Класика» добре працює. На даний час «Алхімік» витримав уже три видання, і то в трьох різних художніх оформленнях. «Вероніка вирішує померти» готується до другого видання, у зміненому форматі, припасованому до третього видання «Алхіміка» і другого видання «Чорта і панни Прим». А перше видання «Вероніки» серійно-обкладинково уживається із другим виданням «Алхіміка» і першим виданням «Чорта і панни Прим».
А ще ж готуються й видання інших романів письменника українською мовою. Слід зазначити, що всі переклади цього бразильського письменника здійснені однією майстерною рукою. Для українського читача його відкрив Віктор Морозов і сам узявся за переклади його творів. Хоча В.Морозов перекладає вже доволі віддавна, проте саме тепер він увійшов до когорти найкращих українських прозових перекладачів, зокрема завдяки перекладові циклу романів Пауло Коельо. А ще він узявся за «Гаррі Поттера» Джоан Ролінґ і, сподіваємось, услід за самою авторкою поттеріани вивершить її повний україномовний цикл.
Роман «Чорт і панна Прим» — завершальна частина трилогії «І сьомого дня». Першими двома були відповідно — «Біля річки П’єдри я сидів і ридав» та «Вероніка вирішує померти». Назва трилогії не випадкова, бо дія кожного з трьох романів укладається в сім днів, тобто її можна було б назвати ще й тижневою трилогією, або ж тритижневим циклом. Як люблять казати самозвані лікарі: якщо заживатимеш такі-то піґулки, то вилікуєшся за тиждень, а якщо їх не заживатимеш, то вилікуєшся за сім днів. Упродовж тижня відбувається інкубація, загострення, криза, покращення й одужання. А за сім днів відбувається зав’язка, інтрига, кульмінація, конфлікт і розв’язка.
Сюжет у цьому романі невибагливий, і переповідати його не те що нецікаво, але не варто, зате саму книжку читати цікаво, її можна буквально проковтнути на одному подиху. В цьому закладено продуманий парадокс: простенька фабула не дає від себе відірватися. Ніби все вже наперед приблизно відомо (тільки ніби!), проте несподіванка за несподіванкою не дозволяють розслабитися, тобто не спонукають до того, аби відкласти читання на потім. За великим рахунком, читання подібних книжок насправді дозволяє інтелектуально розслабитися. Бо більшість цитат чи ремінісценцій мали би входити до обов’язкової програми середньоосвіченого індивідуума. Проте вони вдало присмачені рідкіснішими сюжетиками, які Коельо відкопує невідь-звідки. І в результаті книжка є цікавою та доступною і школярському інтелектуальному рівневі, але й академік може нею збагатити свою ерудицію.
Та все ж Коельо найцікавіший у трактуванні певних ідей. У цьому ж романі головною ідеєю є протистояння Добра і Зла, їхня споконвічна боротьба. А вирішується вона на чию користь? Як ви гадаєте? Як і в більшості кінематографічної продукції, що заполоняє уми тьма-тьмущих мас, мусить виходити щось схоже на гепі-енд. Проте не все так просто й однозначно. Варто копнути глибше, замислитись над істинними мотивами поведінки героїв — і знову опиняєшся перед вічними філософськими проблемами про абсолютність і відносність моральних цінностей людства. Так чи інак, усі не можуть залишитися задоволеними, проте Коельо не цурається використання цього попсового трюку, коли тотальна більшість отримує очікувану кінцівку.
У властивому для себе стилі Пауло Коельо будує оповідь за притчевим принципом. Одразу виникають асоціації з євангельськими притчами, і це цілком умотивовано. Адже навіть для другого епіграфа до цього роману автор вибрав цитату з Євангелія від Луки: «Один знатний спитав Ісуса: «Учителю Добрий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» А Ісус озвавсь до нього: «Чому звеш мене Добрим? Ніхто не є Добрий, — хіба один Бог!» У тексті роману трактування цих слів автор вкладає в уста пастора: «Багато років я міркував над цим коротким фрагментом тексту, намагаючись зрозуміти, що хотів сказати наш Господь — що Він недобрий? Що все християнство, включно з ідеєю милосердя, засноване на вченні того, хто сам себе вважав поганим? Зрештою, я все збагнув: тієї миті Христос мав на увазі свою людську природу. Як чоловік — він поганий, але як Бог — добрий». Зрештою, сумнів — одна з найхарактерніших ознак інтеліґенції. І Коельо сумнівається в такому трактуванні, проте свої вагання приписує тому ж таки пастору: «Пастор помовчав, сподіваючись, що парафіяни зрозуміли його думку. Він сам себе обдурював, бо й досі не міг збагнути Христових слів, адже якщо його людська природа була поганою, то і слова та вчинки його були б також поганими». Читачі, отже, потрапляють у шкуру тих-таки парафіян, тобто разом із трактуванням повинні сприймати й авторові сумніви.
Чи Зло неминуче співіснує з Добром? Найдопитливіші хай шукають відповіді у багатющій філософсько-літературній спадщині людства: у зороастризмі й маніхействі з їхнім дуалізмом і трагічним баченням світу як арени постійної боротьби Добра і Зла («Воістину є два первинні духи, близнюки, що славляться своєю протилежністю. В думці, у слові, у дії — обидва вони, добрий і злий»); у Блаженного Августина й Томи Аквінського, які прагнули відновити органічну картину світу («Все, що існує, є добро. Зло є не що інше, як заперечення добра... зла як сутності немає взагалі»); у Миколи Бердяєва («Зло коріниться не в бутті, а в небутті... і повинно бути знищене остаточно в усій нікчемності свого небуття»); в індійському вченні адвайта-веданта («Зло не має стосунку до Творця-Творіння, зло є результатом нашої свободи»); у Фрідріха Ніцше та Германа Гессе.
То ж якими є насправді стосунки між Добром і Злом, і хто кого здолає? У кожного врівноваженого читача бодай жевріє у глибині душі переконання, що в остаточному підсумку перемогти має таки Добро. А Пауло Коельо взайве підкидає поживу для таких роздумів, що утверджують читача у своїх позитивних і оптимістичних переконаннях.