«Поєднані і небо, і земля», 1992 р. |
5 березня 2003 року у Національному художньому музеї України відкрилася виставка, ретроспективний вернісаж полотен заслуженого художника України, лауреата Національної премії України ім.Т.Шевченка, лауреата премії ім.Василя Стуса — Андрія Антонюка. В експозиції понад 80 полотен, які представлені у трьох залах. Вони різні за тематикою, часом написання, але всі присвячені місту дитинства художника — Богополю.
Персональні виставки і роботи художника експонувалися як в Україні, так і за її межами — в Угорщині, Чехії, Канаді, США, Ізраїлі тощо. Але не всім відомо, що Андрій Данилович до визнання прийшов не просто. На початку 70-х рр. його звинувачували і в націоналізмі, і в тому, що в його творах присутні релігійні мотиви. Стиль Антонюка заборонявся, а його творчість охрестили «неофольклоризмом».
Його полотна відтворюють багатостолітній світогляд української нації, це синтез вірувань, міфології, фольклору. За канву в А.Антонюка служать українські образотворчі традиції монументального мистецтва, іконопису.
Кожна епоха створює свою систему фантастичних образів, символів, в основі яких лежить уявлення про сенс буття. Створив свою систему образів в мистецтві й А.Антонюк, зобразивши навколишню дійсність у символах, знаках, часом алегорично, часом комічно. Одним із засобів зображення та художнього осягнення дійсності митця стало звернення до міфів, до Бога. Як і Пікассо, він наділив свій світ чимось містичним, казковим, в той же час дуже світлою, життєдайною духовною енергією. Теми й сюжети його полотен — це ті думки і почуття, які рухають його рукою. Сюжети органічно вплітаються в той стан душі автора, ставлення до світу, яке сформувала в ньому ще в дитинстві бабуся, виховуючи внука в дусі «православ’я, любові до ближнього, молитві, творенні добра так, щоб ліва рука не знала, що робить права…». Так і несе ці одвічні цінності через усе своє життя.
Андрій Антонюк народився на Покрову, в с.Богопіль (нині частина м.Первомайська), що на Миколаївщині. В краї, який дав Україні багато талановитих людей: видатного поета Миколу Вінграновського, заслуженого діяча мистецтв України І.Булавицького, С.Сенкевича, письменника Є.Маланюка. Це батьківщина і великого єврейського письменника Шолом-Алейхема, який також любив свою малу батьківщину.
Саме в Богополі і пройшли юні літа А.Антонюка. Тут зростав і пізнавав світ. Серед дев’яти хат на вул.Спартака була лише одна українська. Це хата Атонюків. Інші — єврейські. Навчався художник в єдиній українській школі, що стояла на вулиці, названій на честь єврейського класика Шолом-Алейхема. Це вже, як говорить А.Антонюк, «початок хохм мого життя». Єврейська культура, гумор цього народу завжди були поруч. І цей вплив не міг пройти безслідно. «Я вдячний Богові, що єврейська маца була в моїй хаті, а наша паска була в хаті сусідів». Життя не раз доводить, що між простими людьми не буває міжнаціональної ворожнечі, що народна стихія щира й братолюбна, а розбрат, як правило, спровоковують сильні світу цього.
Філософія творчого пошуку митця масштабна — від зворушливих картин рідної своєї степової аури він занурюється в часи середньовіччя, античності. На картинах А.Антонюка дуже часто можна побачити героїв і лицарів «золотої доби». Він ніби веде розмову з ними, намагається очима людей тієї епохи подивитися на наше сьогодення. За допомогою пензля і фарб на своїх полотнах Антонюк зумів передати високий дух тих людей, що «уміли посміятися над власною слабкістю, гординею, суєтою і піднятися в діяннях своїх до високого, Божого призначення людини на землі». І в цей світ його привела сільська школа. «У нас була унікальна бібліотека в школі, де я міг взяти і прочитати «Гуллівера», Бенвенуто Челліні. У нас не було ні комп’ютерів, ні Гаррі Поттера, але була класика всесвітньої літератури. Вся ця класика увійшла в мене з дитинства, все це пройшло через моє серце».
Це і є та «глина творення», з якої ліпиться справжня особистість. Отакі моменти не могли не дати дитині поштовху до «космічних елементів», до духовного відчуття світу, яке перейшло на його полотна.
Свою виставку майстер побудував у триєдності. В творчості кожен митець сповідує те, що йому найдорожче, що становить суть його життя, основу філософського бачення світу. Саме тому виставка побудована як Богопільська триєдність. «Покрова на Богополі» — це картини «Поєднані небо і земля», «Лампада на Синюхи», «Гиля, гуси, гиля», присвячена М.Вінграновському. «Містерії на Богополі» — «це містерії мої Богопільські. Це дійсно мій сон, який я тут намалював, мої мелодії, мої спектаклі, мої болі». Картини «Ясновидюща», «Благословляюча», «Езоп» та ін. Третя частина виставки «Шолом-Алейхем на Богополі» — це і «Хайкіна хата» і «Фіра», «Шолом на Богополі», «Дон Кіхот» тощо. Всі ці роботи присвячені улюбленому вчителю і наставнику художника — Леву Михайловичу Острозькому. «Ми були щасливі, незважаючи на оті злидні, що в нас був такий викладач. Ми вже з дитинства могли на професійному рівні навчатися, бо мали такого вчителя. Вчителя, який пройшов школу всесвітніх майстрів, то було дійсно якесь щастя і Божий знак… Отой перший поштовх дав він. Нехай йому на небі за мене буде радісно».
Як важливо, коли тобі поталанило на твій рід, близьких людей. Коли в твоєму оточенні є людина, яка сформувала крону твого древа долі. Отой золотий перетин твоєї моральності, золоте осердя, яке буде духовним опертям всього твого життя. Такими для А.Антонюка були його вчитель і його родина, вірніше, бабуня, яка вивела його на «вузьку дорогу» віри в Бога і з якої він не сходить все своє життя. Саме про свою бабусю художник згадує з особливою вдячністю та трепетом. «Тоді були важкі часи. Тепер всі можуть спокійно святкувати Великдень та інші християнські свята. А з нас у школі знімали піонерські галстуки, якщо ми ходили колядувати. А в церкві стояли три бабки, серед яких — моя мама та бабуся. Нас виховували, що Бога немає. А вдома бабуся завжди казала: «Ти там в школі арифметику слухай, а іншого я тебе вчитиму. А якщо будеш такий, як Павлик Морозов, сама тебе вижену на мороз». Не лише його духовний світ сформувала ця віруюча жінка. Вона передала йому і свої гени творчості, свій талант до малювання. Як жартує художник нині, «баба Маланка в мене була головним художником в роду. Грубку розмальовувала квіточками, хату сажею підводила рівненько, що потім мені хотілося вже зробити щось своє». Справді, із зернини виростає колос, із жолудя — велетенський дуб. І ота рівненько підведена хатина, оті квіточки на печі трансформувалися через покоління у великі містерії Андрія Антонюка.
Майстер знаходить сюжети із життя свого народу, того народу, серед якого виріс. Тому персонажами полотен А.Антонюка є нащадки реєстрового та низового козацтва, герої та лицарі «золотої доби», а також — містечкові богопільські євреї. В усіх цих образах присутній біблійний дух. «Бог дав можливість пізнати Христа і бути охрещеним, я пізнав і цю сторону вічності. Живи так, ніби це твій останній день, і живи так, ніби в тебе попереду вічність. У вічному просторі космосу наші діяння вічні. Тому у мене немає страху перед смертю та проблемами життя. Я вірю, що випробування життєві нам послані з небес, і за ті краплі кращого, що мені вдалося зробити, я зобов’язаний випробуванням».
Живопис став для майстра цілим таїнством, то є «пісня та радість». Всі роботи, як говорить художник, писалися довжиною в життя, а зроблені швидко. «Але треба було прожити це життя». Бездоганно оволодів олівцем, пензлем та відчуттям кольору, витворив свою, неповторну манеру, яку важко втиснути в якусь усталену дефініцію, рамки чи межі. «Я називаю своє мистецтво, мій живопис — то є продовження материнського молока». Кожна картина виконує «різну місію: або сміятися, або плакати, або розповідати, або навчати. І тому підходити до неї треба з різним настроєм, і ти отримаєш, як на причасті, потрібну тобі енергетику…»
Тому, коли дивишся на картини А.Антонюка, ти не просто насолоджуєшся гарними творами мистецтва, ти відчуваєш на собі потоки життєдайної енергії. Відчуваєш свою присутність у сюжеті картини, у «розмові» автора з вічністю. Ти неначе занурюєшся у його галактику духовності, доторкаєшся серцем до його власного сузір’я, у яке хочеться довго й радісно вдивлятися, як у щось таємниче і водночас надто близьке тобі й зрозуміле, від чого іде небесне сяйво…