15 травня 130 років тому народився Михайло Булгаков. Гучна слава прийшла до нього після короткого, п'ятдесятирічного життя. У цей період народжувалися і згасали літературні зірки, на появу блокбастерів вивергалися лави захоплення, але з плином часу все завмирало і вмовкало, а ось інтерес читачів до його творчості зростав. Чому? Безперечно, Булгаков — видатний майстер слова, стилю, побудови сюжету, але не лише ці яскраві грані його таланту приваблюють усе нових і нових читачів. Вочевидь, він зумів запропонувати людям щось таке, що наближає до розуміння таїнства життя, хоч, як відомо, життя тим і цікаве, що не дає себе зрозуміти.
Кожне покоління прочитує класиків на свій лад. Післявоєнному поколінню, надійно відрізаному радянською владою від доступу до Святого Письма, він дав нове Євангеліє, або, щонайменше, можливість ознайомитися зі старим у його, булгаковському, викладі. А ще — він учив не прогинатися, не читати радянських газет, виставляти за двері швондерів і ставити на місце шарикових. Він пропонував людям безстрашність, самоповагу, бути зовні такими, якими вони є всередині. І сам подавав приклад: коли всі виряджалися під гегемона та класово близького до нього селянина, Булгаков носив монокль і сірий капелюх; коли всі навколо вивергали більшовицькі гасла, били себе в революційні груди й виспівували «Красная армия всех сильней», він писав «Білу гвардію» і жив за кодексом честі білого офіцера. Дивовижно, але сам Сталін не послав його, як Мандельштама, замерзати на лісоповалі, а особисто зателефонував і особисто запропонував виїхати за кордон. Щось таке, пов'язане з Булгаковим, диктатор, напевно, вловлював.
Ось і в нашу епоху лицемірства, коли майже кожен, хто пробрався у владу, намагається показати себе тим, ким він не є, саме час щодня читати книжки Булгакова. Там доступно сказано про ціну людини і критичну важливість для суспільства жити за християнськими цінностями. Може, все й стало б налагоджуватися, якби всі навчилися принаймні дотримуватися свого слова та виконувати обіцянки.
Михайло Опанасович народився, навчався і формував свій характер (та й світогляд) у Києві, що надає його нинішнім жителям відчутну дещицю сили та гордощів.
Відтоді, як Михайло Опанасович узяв до рук перо, минуло трохи більш як століття. Правда, це ще питання, від якої дати вести відлік, оскільки перше оповідання він написав у семирічному віці, а наступне — їдучи в розхлябаному поїзді, при світлі крихітної свічечки, встромленої в пляшку з-під гасу, — 11 років по тому. У кожному разі, за цей час на світ з'явилося понад 100 мільйонів назв літературних опусів. Навряд чи хтось наважиться заявити, що Булгаков розчинився в цьому океані. Якщо відбирати першу сотню найпопулярніших книжок останнього десятиліття, в будь-якому з варіантів опиниться «Майстер і Маргарита», у багатьох — «Собаче серце», а в елітному списку — «Біла гвардія». У чому таємниця такого успіху? До речі, не до кінця розгаданого.
Зовнішній бік легко пояснити: Булгаков умів вибудовувати сюжет, як це мало кому у світовій літературі вдавалося. Внутрішній бік цього таїнства незаперечний: магія його стилю легко проникає в душі найрізноманітніших людей. Його текст можна миттєво впізнати й вирізнити, і при цьому не виникає відчуття тяжкої праці над словом, як, скажімо, у Льва Толстого. Струмінь булгаковської оповіді органічно витікає з джерела вічності і застигає гречаним медом. Цього достатньо, щоби зажити слави великого письменника, але мало для пояснення феномена Булгакова. Є ще щось.
Персонажі його творів, утім як і сам автор, мають справу з нервовими вузлами епохи. Вони діють в обставинах несприятливих, нерідко ворожих, коли змушені протистояти вселенському злу, державі, натовпу, масовому психозу, політичній кон'юнктурі та іншому окаянству. Але вони не ламаються. В них удосталь запасів моральної сили, щоби не прогинатися й не догоджати. Читач це розуміє. Навіть той, хто бере до рук книжку, щоби розважитися, як це буває у випадку зі Стівеном Кінгом. Зрештою, він отримує те, заради чого взявся читати Булгакова, проте, на відміну від Кінга, здобуває ще щось — критично важливе, таке, що важко пояснити, що входить непомітно, але там, у глибинах душі, вергає брили.
Усі ми боїмося зустрічі з головним. А головне в житті, як казав Конфуцій, — смерть. Відчуваючи її наближення, людина шукає підтримки. У дотику, слові, погляді того, хто опиняється поруч. І не тільки розраховуючи на допомогу в намаганні зачепитися за життя. Вона сподівається на теплий подих у насуванні крижаного мороку. Читач Булгакова його отримує.
У романі «Біла гвардія», що його письменник, за власним визнанням, любив більше за всі свої твори, міжособистісні стосунки персонажів є головною цінністю. На ній тримається вся конструкція. Саме ця субстанція, яку неможливо виміряти, є тією силою, з якою не можуть упоратися армія, мова, «віра», ідеологія, держава, колективна істерія і навіть час. Просто немає такої сили, яка змогла б подолати константу стосунків між членами сім'ї Турбіних та їхніми близькими. Чому Сталін так часто переглядав виставу «Дні Турбіних» (15 разів, за іншими джерелами — 17)? Та тому що, володіючи практично всім, саме цього не мав і міг побачити лише на сцені.
Розкривати джерела сили, які живлять життя людини, — свята місія літератури. Але цього партійно-радянська номенклатура дозволити не могла. Тим більше геніальним творцям. Із 1927 року і по 1940-й — упродовж тринадцяти років (!) — у Росії не було опубліковано жодного твору письменника. Та й після його смерті мине півстоліття, перш ніж з'явиться можливість ознайомитися з усім творчим доробком видатного Майстра. Проте й такий тривалий карантин не спрацював — Булгаков прорвався до читача. Читач — він кмітливий, він усе розуміє, він свого неодмінно дочекається. Не розуміють ті, хто нині намагається поставити Булгакова «на паузу». Можновладцям усіх мастей і барв ніколи не подобалися великі письменники, а Булгаков і поготів, бо, на відміну від політиків і пропагандистів, він умів зачіпати такі потаємні струни душі, які змушували людей хвилюватися й розмірковувати над багатьма аспектами людського буття.
Хід думок начебто зрозумілий. Зрештою, насип у квітні 1986-го над четвертим реактором піщаний курган заввишки тисячу метрів — і наче нічого такого чорнобильського не сталося. Ось і тепер вони впевнені, що життя — не таке просте, як здається, воно простіше. Їм ввижається, що вихід простий — засип попелом забуття джерела культури, витрави з ужитку навіть згадування імен Булгакова, Бердяєва, Буніна, Гумільова, Ахматової, Пастернака, Цвєтаєвої, Мандельштама, Бродського — тих, хто добрався до вершин духу, і все саме собою владнається і зміниться такою мірою, що залишиться тільки «садок вишневий коло хати», де з ранку до вечора без перерви на обід розквітатиме те, що вони називають культурою. Не виходить і не вийде, бо, як влучно зазначив лауреат Нобелівської премії Томас Стернз Еліот, «...у культурі нічого «насадити» не можна. Культура росте сама або не росте взагалі».
Мова може йти тільки про сприяння складним процесам. Але звідки держава братиме на це сили, якщо вона перебуває у стані безпрецедентного матеріального й духовного зубожіння, гине від пандемії коронавірусу та інших хвороб, шматується економічними та політичними суперечностями, вже практично не має жодного морального авторитету і змушена боротися за своє життя, долаючи все нові й нові лиха?
Три з половиною десятиліття тому кияни йшли на Андріївський узвіз до будинку під номером 13 не лише для того, щоби подихати історичним повітрям і втішитися, споглядаючи затишні особняки та зелень крутих пагорбів, а й у передчутті відродження «булгаковського гнізда». Дочекалися. Музей любимого письменника відкрили осяйного дня 15 травня 1991 року, у день столітнього ювілею Михайла Опанасовича, в самому зеніті якого на геть безхмарне небо раптово насунулася чорна хмара, засліпивши блискавкою, оглушивши громом і ополоснувши зливою натовпи освічених киян, і тут-таки безслідно щезла. Знайте, мовляв!
Ходять сюди й нині. Але вже по інше — підзарядити акумулятори, які швидко розряджаються у виснажливій боротьбі за гідне життя. Ходять як до місця моральної сили. Щоб відчути опору під ногами, коли бредеш по кісточки в болоті й не знаєш, де провалишся по коліна, а де — по горло.
Пригнічені зовнішніми обставинами, загрозами майбутнього, політичною істерією, тяготами повсякденного хаосу, розгулом лицемірства, ошуканства, брехні, недовіри люди тягнуться до сталого, простого й надійного. Уміння дотримуватися слова, що виродилося у сміхотворний огризок учорашнього дня, в наші дні знов починає цінуватися суспільством вище за вміння здобувати гроші. У переліку непорушних якостей, без яких існування людської особистості неможливе, Булгаков вустами Ніколки з «Білої гвардії» прямо каже: «Да как же можно жить, если не держать слово?»
Марно шукати в наборі необхідних для досягнення успіху в сучасних умовах особистісних якостей згадування таких понять як честь, шляхетність, делікатність, співчуття. Начебто непотрібні слова. Учорашні. Безнадійно застарілі. Як і казкові спроби захищати знедолених, пограбованих жертв, покористаних сильними й багатими. Історія свідчить про геть інше.
Згадаймо, що роман «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» Сервантес написав 1605 року. За чотири з хвостиком століття спалахували і пригасали зірки Оноре де Бальзака, Чарльза Діккенса, Віктора Гюго та багатьох інших гігантів світової літератури, але не Сервантеса, — люди в усьому світі виявляли стабільний інтерес до шаленої війни мандрівного лицаря з вітряками. Людина створена для пошуку справедливості, і її щиро хвилює все, з цим пов'язане. Украй зацькований і замучений несправедливістю Булгаков наважується написати п'єсу «Дон Кіхот», робить це на особливому піднесенні й геніально. Він лише рік не доживе до її переможної ходи сценами багатьох театрів.
Слова Лицаря Сумного Образу з його п'єси безпосередньо стосуються самого Михайла Опанасовича: «Люди выбирают разные пути. Один, спотыкаясь, карабкается по дороге тщеславия, другой ползет по тропе унизительной лести, иные пробираются по дороге лицемерия и обмана. Иду ли я по одной из этих дорог? Нет. Я иду по крутой дороге рыцарства и презираю людские блага, но не честь! Я заступался за слабых, обиженных сильными! Если я видел где-нибудь зло, я шел на смертную схватку, чтобы побить чудовищ злобы и преступлений!.. Моя цель светла — всем сделать добро и никому причинить зла».
Імена Сервантеса і Булгакова житимуть іще довго, дуже довго, принаймні незмірно довше, ніж зможе протриматися на плаву їхня пластикова діджиталізована «культура». Вже доведено.
Особистість автора завжди пов'язують із його творами. У випадку з Булгаковим вони унікально гармонійні. Не зовні й не подієво, а своєю глибинною суттю. У потужній поліфонії його речей звучать різні мелодії, від громових біблійних акордів до задерикуватої «Кукарачі», але в жодній із них не почути фальшивої нотки догідливого штибу. А взагалі, яким бачили його сучасники за життя?
Із автором першої біографії Булгакова Павлом Сергійовичем Поповим письменника пов'язувала тривала і глибока дружба. До речі, підвальчик у Плотниковому провулку на Арбаті, де він проживав із дружиною Анною Толстою, оспіваний у романі «Майстер і Маргарита». До спостережень Попова можна ставитися з довірою. Цитата ця рідкісна, тож наведемо її без купюр:
«Как человек Михаил Афанасьевич отличался исключительным обаянием, так ярко отражавшимся в его улыбке, пытливых лукавых глазах и заразительном смехе; другая черта его — глубокое благородство: он был настоящим гуманистом. Деликатный даже в мелочах, он тонко чувствовал чужую жизнь… Интересы его были чрезвычайно гибки, широки и многогранны, он с живым вниманием вникал во все, что встречалось ему на жизненном пути… Ирония у него неизменно сливалась с большим чувством, остроты его были метки, порой язвительны и колки, но никогда не шокировали. Он презирал не людей, он ненавидел только человеческое высокомерие, тупость, однообразие, повседневность, карьеризм, неискренность и ложь, в чем бы последние ни выражались: в поступках, искательстве, словах и даже жестах. Сам он был смел и неуклонно прямолинеен в своих взглядах. Кривда для него никогда не могла стать правдой. Мужественно и самоотверженно шел он по избранному пути. Писательская работа Михаила Булгакова никогда не останавливалась».
На піку «моди на Булгакова» наприкінці XX — на початку XXI ст. було видано чимало хороших книжок, але в них якось невиразно сказано про ту ціну, яку Михайло Опанасович платив за право жити як хотів. Часто-густо людей, навіть видатних, несе потужний потік долі. Але не у випадку з Булгаковим, — напрямок життя він завжди вибирав сам.
Крутий заміс він успадкував. Обидва діди, і по материній, і по батьковій лінії, були священиками, батько працював не завгаром, а був професором Київської духовної академії, удостоєним ступеня доктора богослов'я. Знавець історії західних віросповідань, давніх і багатьох європейських мов, друкувався за кордоном. Як і його син Михайло, помер від нефриту, так само не доживши до п'ятдесяти.
Батько був дуже серйозною і чуйною людиною, мати — дуже веселою жінкою та обдарованою вчителькою. Господь дав їм сімох дітей і щасливе подружнє життя. Події громадянської війни виштовхали молодших братів Михайла Опанасовича в еміграцію. Брати Турбіни — брати Булгакови належали до однієї сім’ї і духовної, і національної, і вселюдської, меж у якої немає, як немає ні фізичних, ні етнічних, ні політичних кордонів для сердець істинно-людських.
Михайло з дитинства вирізнявся яскравою індивідуальністю. Сім'я зазнавала труднощів (адже батько помер рано), але жила дружно й радісно. У будинку постійно лунали музика, спів і сміх. Багато танцювали. Михайло грав на піаніно увертюри до улюблених опер, приємним баритоном співав арії (свого часу він мріяв стати оперним співаком), був режисером постановок-шарад, талановито грав в аматорських виставах. Захоплювалися тенісом, крокетом, а брати — новою тоді грою — футболом. Але переважали інтелектуальні інтереси, багато читали й чудово зналися на російській літературі. Закваска міцної сім'ї спрацьовувала завжди, особливо в періоди шаленого цькування письменника.
Київська Перша гімназія в ті роки вважалася найкращою в місті і, звісно, в ній зібралися нащадки київської знаті та, як би нині сказали, міської еліти. Але Михайло верховодив і тут. Жодна витівка не обходилася в гімназії без нього. Костянтин Паустовський був молодший від нього, та добре запам'ятав стрімку його жвавість, гострий язик, якого боялися всі, й відчуття визначеності та сили, які пронизували кожне, навіть незначне його слово.
По закінченні гімназії 1909 року Михайло обирає медичний факультет Київського імператорського університету св. Володимира, — робота медика здавалася йому блискучою та привабливою. Здобувши звання лікаря з відзнакою, 1916 року він добровільно поїхав на південно-західний фронт, де працював у військовому шпиталі.
Його перша дружина Тетяна Миколаївна, в дівоцтві Лаппа (він одружився ще студентом), яка допомагала йому як сестра милосердя, згадувала: «Там очень много гангренозных больных было и он все время пилил. Ампутировал. А я эти ноги держала… Он так эти ноги резать научился, что я не успевала… Держу одну, а он уже другую пилит. И военным доктором и земским врачом он всегда старался помочь больным, облегчить их страдания. Как-то привезли мальчика больного дифтерией, Михаил решил, что для спасения жизни ребенка необходимо отсосать дифтерийные пленки. При этой операции он заразился. У него начался сильный зуд, распухло лицо, и тогда он попросил ввести морфий. Он регулярно его требовал. Я заставила его уехать». До Києва він приїхав затятим морфіністом.
Восени 1919 року білі мобілізували Булгакова, дали йому погони, зброю й послали у Владикавказький військовий шпиталь, тож, говорячи про нього, ніколи не слід забувати, що він був білим офіцером із усіма наслідками, які з цього випливають. У шпиталі він почав ночами писати оповідання і фейлетони для місцевих газет. Місто захоплювали то червоні, то білі, і всі намагалися притягнути його до операційного столу, — досвідчений лікар на ціну золота. Це був час прозріння: «Я видел, как серые толпы с гиканьем и гнусной руганью бьют людей, стекла в поездах, видел разрушенные и обгоревшие дома… тупые и звериные лица… видел толпы, которые осаждали подъезды захваченных банков, голодные хвосты у лавок, затравленных и жалких офицеров, видел газетные листки, где пишут в сущности об одном: о крови, которая льется и на юге, и на западе, и на востоке, и в тюрьмах. Все воочию видел и понял окончательно, что произошло».
За власним свідченням, Михайло Опанасович пережив душевний перелом 15 лютого 1920 року (бувають моменти завмирання маятника в апогеї), коли вирішив назавжди залишити медицину і присвятити себе літературі. Після страшних поневірянь він 1921 року добирається до Москви без їжі, речей, грошей, прихопивши з собою лише талант. Він простував Москвою в довгій, схожій на доху, шубі хутром назовні, в глибоко насунутій на чоло шапці. Перехожі зупинялися і з цікавістю дивилися йому вслід. Але хто і що могло зупинити Булгакова? Його ніколи не можна було примусити відмовитися від того, у що він вірив глибоко й до кінця. Він перебивався копійчаними заробітками в газетах, працював не просто наполегливо, а люто, з ранку до вечора щодня без перерви. У будинку не було ні картоплі, ні хліба, не було нічого, але одного разу вночі він дістав аркушик чистого паперу, на якому шкільною ручкою вивів «Белая гвардия. Роман». Він навіть не вірив, він твердо знав, що цієї миті розпочалася його світова слава. Відтепер життя набуло високого сенсу: вночі можна було забитися в куток і запаленим пером, яке ще не охололо від пережитого, писати свій перший роман. Чи не тому в ньому досі відчувається живий нерв?
У вересні 1923 року він записує у своєму щоденнику: «Среди моей хандры и тоски по прошлому, иногда, как сейчас… в этой гнусной комнате гнусного дома, у меня бывают взрывы уверенности и силы. И сейчас я слышу в себе, как взмывает моя мысль, и верю, что я неизмеримо сильнее как писатель всех, кого я ни знаю».
Так воно й сталося. Його літературна кар'єра почалася масштабно й відразу, після першої ж публікації роману. Все, що писав Булгаков, вихоплювали з-під ліктя і негайно видавали в Москві, Ризі, Берліні. Газети вивергали полум'я, запустивши в обіг термін «булгаковщина», колеги по перу строчили доноси в ОДПУ, закликаючи зупинити цього апологета білогвардійців, автора всюди супроводжували натовпи шанувальників, з'явилися гроші. Булгаков почав попивати червоне вино, купив будуарні меблі, замовив штани, чомусь на шовковій підкладці.
Перша дружина, Тетяна Лаппа, витягнула його з безнадійної ями, як, утім, витягувала з лап червоних, бандитів, виривала з лап голодної смерті, злиднів та інших негараздів. Проте, проживши разом одинадцять років, він пішов від неї до яскравої Любові Євгенівни Білозерської, котра щойно приїхала з-за кордону, захоплювалася верховою їздою, водила автомобіль (що серед жінок було великою рідкістю). Цей шлюб протримався десять років і поступився останньому — з Оленою Сергіївною Нюренберг. Вона була одружена з успішним керівником Євгеном Шиловським, жила в повному достатку, але з тугою в душі. А далі з нею сталося все те саме, що й із Маргаритою, на тому ж маршруті і з тими самими жовтими квітами, і вона полишила налагоджене, зовні таке безтурботне щасливе життя й пішла до Михайла Опанасовича у бідність, у ризик, у невідомість. Лукавила, звісно: у безсмертя вона пішла.
Олена Сергіївна взяла на себе всю ділову частину життя Булгакова, до останнього зітхання письменника, коли він, практично, осліп і, змучений до краю болями, диктував останні сторінки «Майстра і Маргарити», наділив її повноваженнями правити текст і поводитися з ним як автор. По смерті письменника вона цілих три десятиліття (померла 1970 року) не випустила з-під контролю жодної літери, що стосувалася її геніального чоловіка та його спадщини.
Булгаков часто закохувався. Дивно, але кожна жінка, в яку він закохувався відчайдушно, так би мовити, по вуха, буквально божеволіла від любові. Одружений він був тричі, і всі три жінки, котрі по черзі носили його ім'я, були прекрасними, шляхетними, вартими захоплення й любові. І в кожну по черзі він був закоханий. Але королевою називав лише одну з них.
Загалом, Михайло Опанасович легко кидав людей — був надміру вимогливим. Багато хто його не любив за зверхність і зарозумілість. Часом складалося враження, що лише йому відкриті високі істини людського життя, його моральний кодекс ніби беззастережно включав усі заповіді Старого й Нового заповітів. Та це була тільки захисна маска, під якою ховався делікатний, честолюбний, вразливий митець.
Його надзвичайні люб'язність і ввічливість поєднувалися з надзвичайними ж скромністю, простотою, щирістю, всепроникним гумором, шляхетністю, свободою думки та поведінки, нетерпимістю до фальшу й лицемірства, — все в ньому здавалося особливим. До того ж у нього були спритні руки, точний окомір, миттєва реакція на несподіванки, винахідливість: усе, що він робив, до дрібниць було талановитим. Творець явно не пошкодував небесного вогню, вливаючи в його душу життєву силу. А те, що в Небес були певні плани на нього, підтверджують головні риси його особистості. І найголовніша — безстрашність. Він був безстрашним завжди й в усьому. Він був ранимий, але сильний. Довірливий, але не прощав ніякого обману, ніякої зради. Втілення совісті. Непідкупна честь. Решта вже вторинне.
Роман «Біла гвардія» почали друкувати в журналі «Россия» 1925 року. Ще не минуло й десяти років після революції, а громадянська війна взагалі закінчилася недавно, три роки — не строк. Служивий люд прагнув усіляко продемонструвати радянській владі свою лояльність, інтелігенція — прикрити гріх небажаного походження, міщани — виглядати пролетарями, а люди мистецтва били в барабани — Взвейтесь кострами, синие ночи… мовляв, усі ми — дети рабочих. Вирази облич мали несамовиті, а в одязі домінували фабричні мотиви, щоби крізь дірки визирало мускулясте пролетарське тіло. Всі навколо прикидаються, а тут, бачте, сновигає персона з моноклем (Михайло Опанасович довго на нього полював), носить приталений френч із білосніжними сорочками й краватку-метелик, цілує дамам ручки і вражає трудовий колектив вишуканими манерами. Вони не могли собі цього дозволити, а Булгаков міг. Масштаб особистості в нього був інший. Він не намагався щось комусь доводити або демонструвати, він робив що хотів.
Такий рівень свободи особистості справляв сильне враження. Навіть на най-най... Перед ним виструнчувалися мільйони людей, ловили кожен його жест, тріпотіли під його поглядом, але тільки не цей літератор. І диктатор, замість того, щоб послати його замерзати біля багаття на лісоповалі, як Осипа Мандельштама, телефонує Булгакову. Особисто. Пропонує виїхати за кордон. Але той не хапається за соломинку, а відмовляється, оскільки справжній письменник жити далеко від свого народу не може. Диктатору важко уявити собі, що існують люди з такою самоповагою, яка не дозволяє їм брехати і прикидатися.
Нам не судилося дізнатися, які душевні сили необхідні, аби жити всупереч. Але нам відомо, що це був свідомий вибір. На прикладі фіналу його життя. Як лікар він чудово розумів, що з ним відбувається, і готувався до останніх фізичних страждань. Переживаючи нестерпні болі, він знаходив у собі сили встигнути закінчити роман «Майстер і Маргарита». І зробив це.
У різний час на передній план виступають різні цінності з багатогранної спадщини Булгакова. Нині, коли лицемірство і обман стають чи не головним лихом, моральний імператив творів Майстра і чистопородний приклад його особистого життя — в особливій ціні. Це місце моральної сили, з якого починається все добре, до чого ми прагнемо.