Публікація матеріалу «Імідж столиці — імідж влади» у «ДТ» 22 листопада 2003 року спонукала наш комітет, обраний жителями кварталу Пушкінська—В.Васильківська, представити свою точку зору на те, що говорять містобудівні начальники. Як зауважив головний архітектор столиці В.Присяжнюк, виступаючи в «ДТ», «заперечення жителів треба врахувати», а в процитованому фрагменті йшлося про жителів саме нашого кварталу.
Ми не поділяємо захоплення головного архітектора з приводу прикладу «успішних проектів» і «комплексного підходу» в історичній частині міста. Таким як «першу роботу» він назвав «квартал між Пушкінською, бульваром Шевченка та Червоноармійською», тобто наш квартал. Він розташований поблизу південного в’їзду на Хрещатик. Тут задуманий проект багатоповерхового готельно-офісного комплексу, що викликав повне неприйняття жителів своєю містобудівною незграбністю, агресією відносно історичних цінностей кварталу, екології навколо житлових будинків.
Всупереч цим «особливостям» проект був схвалений містобудівною радою. Тоді його очолював С.Бабушкін — той самий зодчий, стараннями якого Майдан Незалежності має нинішній приголомшливий вигляд. Він же відомий як пропагандист теорії «ущільненої забудови центру», із якої набула корисного «наукового» обгрунтування практика нещадного вичавлювання будівельних наддоходів.
Закон «Про містобудівну діяльність» зобов’язує враховувати думку жителів. Проте наша думка ні раду, ні його голову не цікавила. Коли з’явився новий голова В.Присяжнюк, ми написали йому листа. У ньому ми обгрунтували свій погляд на проект: на руйнацію чотирьох будинків — пам’ятників архітектури, знищення сотні дерев, планування автопаркінгу на 250 автомобілів, і ще на сотню сотень із виїздом на вул. Пушкінську, яку разом із бульваром Шевченка та вул. Толстого вже нині уразив транспортний колапс, на загрозу руйнації житла, створення неймовірної тісноти, зведення подвір’я до вузьких кам’яних криниць, спотворення історичного ареалу, що охороняється законом, висотною будівлею тощо.
Якщо все це — приклад «комплексного підходу», то трохи своєрідний.
Та механізм участі громадськості в містобудівних рішеннях далекий від досконалості. Заступник начальника Головного управління містобудування Е.Лещенко відповів на запитання редакції з цього приводу: «Ми намагаємося знаходити спільну мову з Л.Скорик і М.Жариковим». Ці люди користуються репутацією послідовних супротивників містобудівного свавілля, але не ними лише вичерпується громадськість. Та й час вже не «намагатися знаходити спільну мову», а перестати робити те, у чому згода неможлива. Надто багато чого робиться не лише без схвалення цієї самої громадськості, а при повному її неприйнятті. Так було з проектом у нашому кварталі, якому жителі чинили відчайдушний опір.
Висловлення в «ДТ» нового головного архітектора викликало тривогу. Чого варте ухиляння від відповіді на запитання про забудову дніпровських схилів. Замість відповіді — посилання на «всенародне обговорення». Невже головний архітектор серйозно має намір запропонувати киянам тему: як спотворити власне понадтисячолітнє місто?
До того ж у нас є підстави сумніватися в щирості наміру «всенародно обговорювати». Спроби обговорити з головним архітектором жахливі будівельні плани, які схвилювали цю частину народу, наштовхнулися на стіну, що надійно відгородилася і від громадських організацій, і від пересічних громадян.
Чи головного архітектора треба переконувати, що ці поки що зелені кручі — обличчя Києва, таке саме неповторне та недоторканне, як і візитна картка будь-якої іншої європейської столиці? Якщо його команда претендує на те, щоб нашому місту було надано «європейське обличчя», то не зайвим буде нагадати про європейський досвід збереження того, що саме й надає цю «європейськість», — історичної спадщини. Наша ж столиця останніми роками відчуває «антиренесанс». Київ стрімко втрачає колишню неповторність, знищує свої парки та історичні ландшафти, перетворюючись на накопичення безликих комерційних споруд, яких безліч на різних світових задвірках. Цей каламутний вал, який рухає безмежне прагнення до наживи, що межує з несамовитістю, київська влада зупинити не може чи не хоче.
Чимало сумнівів породили плани, якими поділився на сторінках «ДТ» директор інституту «Генплан» В.Чекмарьов: «У центрі планується будувати не стільки житло, скільки офісні центри та будинки громадського призначення». Їх можна побудувати хіба що на місці житла корінних киян. Тоді що на них чекає? Або: «Центральна частина має виконувати функції, що личать столичному місту». Жителі, за В.Чекмарьовим, стали чимось непристойним? І лише контори додадуть центру столичну вишуканість європейського взірця?
Чи потрібно переконувати про екологічну небезпеку, яку таїть задум «конторизації» історичного центру з неминучим притягненням до себе тисяч автомобілів? Транспортна криза стала постійним головним болем міської влади. На порядку денному радикальне обмеження притоку транспорту до центру. Екологічна обстановка в центрі — дуже погана. Вміст в повітрі газів-убивць — оксиду вуглецю та двоокису азоту — перевищує граничнодопустимі рівні вдвічі-втричі. Ситуація катастрофічно погіршується через знищення зелених насаджень для розчищення все нових комерційних будівельних майданчиків. Масштаби цієї навали набули розмаху, якого не пам’ятає історія Києва. Додайте ядучі викиди від котельних багатоповерхових новобудівель, що обчислюються тоннами в рік від кожної. Якщо вже мова зайшла про досвід Європи, то він зовсім інший. Діловий центр Парижа з небосхилами та транспортними розв’язками зовсім не в історичному центрі, де йому не було б місця, а тому проблем у міста не викликає. Хіба лише натовпи туристів кочують столицями Європи, щоб захоплюватися обридлими на батьківщині похмурими нагромадженнями комерційних «комплексів»? І для повноти відчуттів — удосталь вдихнути автомобільного смороду з щілин між ними?
На нашому кварталі, як у дзеркалі, відбилися проблеми новітньої архітектурної історії міста. Як і всю столицю, його лихоманять неабиякі напасті, що з’явилися в останнє десятиріччя, головна з яких — небезпека для жителів і середовища проживання, що зростає. Ми на своєму досвіді побачили, як ЦЕ робиться. Як стають можливими рішення не лише протиприродні, а й протизаконні.
Розпочалося з випадково прочитаної замітки про проект у нашому кварталі. «Нерухомість Києва» повідомляла, що містобудівна рада схвалила будівництво якогось «комплексу». Замовником значилася «АТВТ компанія Д.І.Б.». Насторожило зображення. Наші будинки — здебільшого чудові пам’ятники архітектури — виглядали прибитими, нагадуючи сиротливі прибудови до циклопічної споруди, що піднімалася над ними. З чималими труднощами здобули копію проекту й від побаченого ледь оговталися.
Благословення містобудівної ради в епопеї, що розпочалася, було, як з’ясувалося, не єдиним порушенням закону. Яким могло бути ставлення жителів до проекту, якщо він являв собою погано замасковану пропозицію упаковувати домашній скарб? Закон же зобов’язує враховувати думку мешканців. Прийняття містобудівних рішень із порушенням цієї вимоги стало в Києві таким повсякденним, що важко навести хоча б один приклад його дотримання. Звичайно люди довідуються про будівельний сюрприз у їхньому дворі, коли в ньому починає тремтіти земля від екскаваторів і звалених дерев.
Порядок дій для тих, хто хоче одержати землю в Києві під будівництво, такий. Спочатку треба отримати згоду Київради на розміщення об’єкта. Він має право прийняти потрібне рішення лише за згодою служб, які засвідчили, що з їхнього боку «все гаразд». Це — санітарна та пожежна служби, управління охорони пам’ятників, екології тощо. У числі найважливіших — висновок останнього про те, що об’єкт не погіршить екологічну обстановку. З’ясувалося, що Київрада дала «добро» на підставі цього документа, що містив фантастичні вигадки. Управління повідомило Київраді, що «знесення зелених насаджень не передбачається» через їхню відсутність (насправді їх там близько півтори сотні), «рельєф спокійний» (насправді має місце солідний перепад висоти), «знесення родючого шару» не передбачається (це там, де глибина котловану на величезній площі 6—8 метрів!). Обдурені таким нехитрим способом депутати Київради дали 2000 року необхідну згоду.
Ми повідомили міській прокуратурі про це, оскільки ст. 366 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за: «внесення... в офіційний документ явно неправдивих відомостей». Надали документальний доказ у вигляді акта обстеження зелених насаджень. У ньому згадано 160 зелених насаджень, які слід оберігати. На жаль, заходів прокурорського реагування на це не було.
Низка парадоксів цієї «справи» була невичерпною. Приміром, прийняте 1997 року рішення Старокиївської райради передати компанії Д.І.Б. будинок на вул. Пушкінській, 37-а, разом із мешканцями (!). У порушення власного рішення, у якому з усією суворістю оголошено: питання передачі будинку 37-а «райадміністрації вирішити ...після відселення всіх жителів». Вона й вирішила. Будинком уже шість років володіє Д.І.Б., а одна сім’я в ньому живе дотепер. Не з чуток знаємо про поневіряння цих людей, які опинилися не зі своєї волі в чужому приватному володінні. Сума, за яку віддали весь будинок — пам’ятник архітектури, відповідно до документів — 109 тис. грн. Без оголошення конкурсу, як того вимагає закон.
На території, що сподобалася компанії Д.І.Б., опинився, на своє нещастя, дошкільний дитячий заклад — чудесний оазис нашого подвір’я, що потопає у зелені, оточений берізками, акаціями, жасмином, із зворушливими альтанками й пісочницями. Цей дитячий садок був одним із кращих у Старокиївському районі. Дітей із вихователями з нього виселили через нібито «аварійність приміщень». Всі будівлі передали під знос компанії Д.І.Б. Жодних слідів ушкоджень головний корпус не мав, як не має їх і нині. Те, що «аварійності» не було, підтвердила незалежна експертиза, оцінивши вартість дитячого садка в 2,1 млн. у.о. У вигляді компенсації зарахований проведений компанією ремонт іншого приміщення. Чим керувалася адміністрація, йдучи на такі жертви, можна лишень здогадуватися. Указ Президента забороняє перепрофілювання дитячих закладів. Як і Київрада. Проте не нами сказано: якщо не можна, але дуже хочеться, то можна. І власник запустив орендарів до порожніх приміщень — хоч якась, а все-таки жива копійка. Міська прокуратура благання батьків і вихователів не почула. Дітей розмістили, де прийдеться. Найближчий дитсадок займає частину будинку на вул. Терещенківській. В подвір’ї його немає місця для прогулянок. Парадне та вікна виходять прямо на запруджену автомобілями вулицю, яка димиться чадними газами з ранку до вечора. А наш дитсадок, все ще акуратний і міцний, уже три роки стоїть без дітей, немов сирота, серед берізок із пісочницями, і чекає на час свого вбивства.
Таке от свідчення зв’язку з громадськістю.
Наші зусилля ознайомитися з проектом і його дозвільними документами, щоб з’ясувати, наскільки «поліпшиться» наше життя, залишилися безрезультатними. Містобудівна рада не дала їх навіть за вимогою народного депутата (!) В.Шибка, що змусило його звернутися до міської прокуратури. Найдивніше, що не допомогло й це. І документи депутату не надали, і заходів щодо правопорушення не розпочали. Слід думати, теж взірець зв’язку з громадськістю.
Після згоди Київради на розміщення об’єкта проект мав пройти комплексну держекспертизу. За законом «Про планування та забудову територій» лише у випадку її позитивного висновку Київрада має право віддати землю. Відповідно до цього ж закону воно одночасно було б дозволом на будівництво. Профільний комітет Київради мав перевірити виконання замовником усіх вимог закону перед винесенням заявки на сесію. Комплексна експертиза дала розгромний висновок проекту, супроводивши 179 (!) зауваженнями, у тому числі й такими, що не можна усунути. До того ж напередодні ми направили начальнику управління земельних ресурсів А.Муховикову й до секретаріату Київради пакет документів, кожний із яких унеможливлював відведення землі. Крім головної — комплексної експертизи, — проект відхилили екологічна експертиза, головне управління охорони культурної спадщини, Українське товариство охорони пам’ятників історії і культури, міська СЕС тощо. Попри це, 23 жовтня 2003 р. проект виноситься на сесію Київради!
Стало зрозумілим, як змогли стати реальністю будівництво в Маріїнському парку, біля пам’ятника св.Володимиру, фітнес-центру на території Софійського заповідника, ресторану в центрі Печерського заповідника, руйнація будинків-пам’ятників у центрі міста. І як може стати реальністю забудова дніпровських схилів.
Вичерпавши всі засоби, ми зважилися на масову акцію протесту перед Київрадою. Вона відбулася в день розгляду питання про відведення земельної ділянки. Завдяки допомоги депутата Київради В.Мартинюка, який повідомив сесії про наш протест, нам удалося зустрітися з О.Омельченком, викласти йому вимоги і докази пікетників. Мер міста зняв питання з порядку денного «на доопрацювання», висловившись на засіданні дуже недвозначно на адресу тих, хто готував і хто перевіряв документи цієї справи. Показово, що створена за дорученням Київради комісія, куди за розпорядженням міського голови були включені й представники нашого комітету, так і не змогла отримати документи, необхідні для роботи. Не допомогло навіть настійне прохання голови комісії, члена президії Київради В.Мартинюка. Довелося добувати документи в тих інстанціях, які їх видавали. І цього виявилося досить, щоб дійти висновку про грубі порушення закону та процедури, одне перелічення яких зайняло кілька сторінок.
Один світлий промінь у цій історії. На рівні району створено прецедент конструктивного вирішення болючої містобудівної проблеми спільно, з одного боку — органом місцевої влади в особі голови Шевченківської райради М.Харитончука, і з іншого боку — громадською організацією, яка представляє інтереси жителів. Підписано узгоджувальний протокол. У виконання прийнятих зобов’язань район вже відкликав з Київради згоду на відведення землі для комплексу, а також направив Київраді прохання про поновлення роботи дитячого закладу № 183 у приміщенні, яке відняли у дітей три року тому. Встановлено, що чотири будинки, які охороняються законом — пам’ятники архітектури, приречені на знос у порушення цього закону, мають бути збережені та реставровані під елітне житло. Проект реконструкції, хоч ким би він складався, має отримати схвалення комітету.
Тепер все залежить від позиції Київради та Київської міськадміністрації. Тоді цей досвід знадобиться багатьом, послуживши прикладом правового містобудування.
P. S. Отримано висновок незалежної експертизи про вплив запроектованого будівництва на навколишні житлові будинки. Думка найавторитетнішого в Україні експерта — НДІ будівельних конструкцій Держбуду України – однозначна: «у випадку реалізації проекту... є небезпека значних ушкоджень, а при несприятливому збігу обставин — можливість утрати стійкості несучих конструкцій будинків». Нагадаємо, йдеться про приклад «успішного», із погляду головного архітектора, проекту. Міська прокуратура поки, попри давно вже доведені до неї наші побоювання, що мають тепер більш ніж вагомі підстави, знову не поспішає вживати заходів. Невже події із сумно відомими адресами — Червоноармійська, 37, Червоноармійська, 12, Саксаганського, 13/42, — так нічого й не навчили?