Мені навіть у найсолодшому сні не насниться, що хтось із українських письменників здатен... відмовитися. Від премії, ордена, привілеїв. Було кілька приємних прецедентів: полум’яна Ліна Василівна Костенко, яка здала свій спілчанський квиток, Юрій Андрухович, який відмовився від висування на Шевченківську премію... Мабуть, усе. Хто знає більше прикладів, нехай мене доповнить або спростує, або і доповнить, і спростує, а ще дорікне й образиться: «Дістав уже своїми темами, правдошукач чортів!» Ні, я знаю, що вони є, ці письменники «з кодексом».
Я впевнений у тому, що Оксана Забужко не тільки б не взяла Шевченківську премію, а ще б урочисто повідомила, чого варті їхні подачки. Але менше з тим. Мабуть, лише Забужко, Андруховичу, Винничукові й іще кільком справді яскравим літераторам дійсно не залежить на... Про інших казати не буду — інші вже не раз брали і дякували. Інші — вони в черзі стоять, їм залежить на... Та на грошах їм, бідненьким, і залежить. У них пітнітимуть руки, зриватиметься голос, але вони ховатимуть очі й братимуть, а потім, заливши ці очі горілкою, лаятимуть президента з його адміністрацією. Отакий от ми вже народ, пане Яворівський. З одного боку, стоїмо на мітингах і анекдоти смішні про Кучму розповідаємо, а з другого боку, тими ж руками від того ж таки Кучми премію літераторам роздаємо. Знов український стиль. І тримаємося обома руками за найсвятіше — за спілку. Нещодавно її, сердешну, одна письменниця назвала «храмом». Навіть не саму спілку, а її будинок на Банковій.
Але найбільше «потішила» рідна Асоціація українських письменників. Так-так, це вона в недалекому 1997-му «відмежувалася», «відмовилася», «відреклася» від спілки та її радянських методів, а сьогодні стала на її захист. «Ґвалт, Медведчук забирає наш храм!» — спеціально зібрали аупівці координаційну раду, щоб підтримати чинного голову спілки і невтручання держави у життя й діяльність творчих спілок.
Прокинулася солідарність письменницька? Так, безперечно, прокинулась. А от дайте, панове, відповідь на таке просте питання: як держава може не втручатися у життя національних творчих спілок, якщо сама вона їх і годує? А хто в цій державі «главний»? Правильно! Тобто знову хочеться халяви: годуйте нас, давайте нам премії та видавайте книжки, посилайте нас у санаторії — тільки не втручайтеся. А ми ще про вас на людях анекдоти будемо розповідати. Панове-спілчани, так не буває, щоб мед, та ще й ложкою. І тут влада (тільки тому, що вона саме така влада) має свою дуже жорстоку, але рацію: вона любить лояльних. Отже, або будьте лояльними і перейменуйте спілку, наприклад, на пенсійний фонд українських письменників, або станьте від держави незалежними і реорганізуйтеся, або... Проте третього не дано. Але ні, де там? Письменники чекають на доброго президента, який, нарешті, прийде до влади і зробить їм добре. І щоби жодні медведчуки-околітенки їм більше ніколи не осквернили «храм».
Але поки не відбулося справжнього роздержавлення літератури та її інституцій, вас будуть захоплювати автоматники і зраджуватимуть колеги. І не тому, що вони зрадники. Ні, вони не зрадники, а ваші двійники — погляньте на себе в люстро, і ви все зрозумієте. Вони теж, як і ви, не мали сили відмовити. Як відмовився Жан-Поль Сартр від Нобелівки, як відмовився Александр Солженіцин від єльцинського ордену, як відмовився культовий британський поет ямайського походження Растафара Бенджамін Зефанія від Ордену Британської імперії. Останній просто взяв і сказав: «Бенджамін Зефанія, кавалер Ордена Британської імперії — та ніколи, пане Блер, ніколи, пані Королево!... Я ніколи не чув про кавалера ордена Британської імперії, котрий відкрито б критикував монархію. Цю нагороду часто дають рок-зіркам, успішним діловим жінкам і чорношкірим активістам, після чого вони стають ручними. Їх офіційно зарахували в друзі, їм доводиться відповідати образу. Ці люди іноді пишуть до мене, підписуючись «Кавалер ОБІ», і гадають, що це справляє на мене враження. Якраз навпаки: you have been f…d!»
Коли вже українські письменники хоч трошки стануть растафаріянами?!