Володарка «Срібного дельфіна» Ярина Шуст |
Нинішньої осені у невеличкому італійському селищі Фівізано відбувся сьомий Міжнародний фестиваль MUSIK WORLD («Світ музики»). Сюди з’їхалися митці з 68 країн світу — України, Польщі, Німеччини, Франції, Болгарії, Куби, Греції, Фінляндії, Японії, Ірландії, Мальти, Румунії, Росії й багатьох-багатьох інших.
Патріотизм — почуття не лише високе, елітне за своєю суттю, а й творче. Якщо до цього скарбу не домішані інші «неблагородні метали», то воно справді живодайне. З любові до своєї малої батьківщини й мистецтва народилася й ця ідея у сподвижника Акілє Маріні — президента фестивалю.
Фівізано — провінційне, нині нічим не примітне селище за 65 кілометрів від Лігурійського моря. Як і більшість типових для північної Італії гірських містечок розкинулося серед Апеннін, розкішної природи. Його називають «перлиною, загубленою в горах». Колись тут жили етруски — одне із найзначніших племен Стародавньої Італії. Це був визначний культурний центр, де процвітало мистецтво, жило багато освіченої еліти. Єдине, що прокладає місток у ту велич — це кар’єр неподалік, з якого брав мармур Мікеланджело, та ще фонтан в центрі селища, який подарували Фівізано Медічі, який і став символом фестивалю.
На відміну від своїх могутніших братів Рима й Неаполя, що тисячоліття стоять на мапі планети велично і дужо, ця маленька перлина зійшла на маргінес. Еліта поволі зникла. Вцілів лише граф Єудженіно Боніотті. Однак в силу історичних обставин граф більше любить говорити про себе не як про представника колишньої аристократії, а як про професора, викладача філології Римського університету.
Сміливці й ентузіасти народ нетиповий. Таким є, напевно, й А. Маріні. Він уже всьоме «нашаровує» свою землю планетарною культурою. На тлі палаців, замків, які надто часто можна зустріти на вершинах шпилястих гір, ці два скромні величезні намети, в яких відбувалися мистецькі дійства, справді як свідчення того, що Італія капіталістична надто не схожа на Італію, яка керується ентузіазмом й живе ласкою меценатів.
Однак мистецький Вавилон завирував різномов’ям, національними строями, усмішками, молодим сміхом, творчою напругою, європейськими, східними, азійськими та скандинавськими лицями.
Три комфортабельні автобуси учасників прибули і з України. Їх під егідою Міністерства культури та мистецтв відбирав та супроводжував сюди центр «Універсо» на чолі з Аглаєю Козловською та її командою. Це вже всьоме «Універсо» знайомить Італію з Україною і всьоме Україна посідає друге місце в рангу переможців. Українців й Україну тут добре знають і вимовляють не «Юкрейн», а таки ж — «Україна». 54 номінації — і майже в усіх наші митці брали участь, а високе журі, коли виходили на кін українці, перетворювалися у звичайних глядачів і приєднувалися до бурхливих овацій.
Напевно, лише такий демократичний захід, як фестиваль, здатен об’єднати континенти, народи, класичне мистецтво й народне, професіоналів й аматорів, різні вікові категорії. Одинадцятирічна Яринка Шуст із Бродів, що на Львівщині, зачарувала італійців, як колись зачаровувала її велика землячка Соломія Крушельницька. У цього маленького українського соловейка вже надто багато перемог. «Срібний дельфін» поїхав у Броди, а провінційне селище Фівізано, яке колись знало ціну автентичним цінностям, і досі збирає срібло цього наділеного високою пробою таланту голосу.
Володаркою «Срібного дельфіна» у номінації «Народне соло» стала професійна співачка Світлана Мирвода, солістка квартету «Благовість. 2000» Національної телерадіокомпанії. Квартет — унікальна творча група, що складається з кількох цікавих творчих особистостей.
— Ми різнопланові, — каже скрипалька Ірина Головач. — Першого дня фестивалю ми виконували авангардну музику в номінації «Авангардна класика». Третього — як вокально-інструментальний ансамбль.
Нещодавно квартет побував на Хортиці і ще, здається, вібрував у їхньому співі дух козацької вольниці. Іншомовні вокалісти відчули й меланхолійну «Гуцулку Ксеню», і театралізовану сценку, коли квартет виконував «Їхав козак за Дунай», й дарували щиросердні оплески.
Ловлю себе на спокусі, що хочеться розповісти про кожного виконавця осібно, котрий схвилював, переміг, чи й просто засвітив свою власну творчу зірочку на мистецькому олімпі. Бо таки ж кожен із них працював не на відродження цього гірського містечка, ентузіасти й романтики якого прагнуть реанімувати його колишню велич і славу, впорснувши у застояну й перероджену кров століть молоду, живу й талановиту кров митців світу, а на Україну, яка переживає час великої смути. Вони знову утверджували той її високий статус, який її ніколи ще не зрадив: дух і сила народного таланту. І не лише голосами, а й музикуванням — класичним, народним. І знову нас переконували в цьому Слобожанщина й Центральна Україна. І знову — високі нагороди. Юля Кабанна з Донецька виконувала класичні фортепіанні твори так експресивно й високопрофесійно, що дехто підходив подивитися на скромне дівча, переможницю номінації «Народне соло». А студентка Національної музичної академії ім.П.І.Чайковського Олександра Калішук і своїм професіоналізмом, і якоюсь янгололикою українською вродою випромінювала просто-таки сяйво. Об цю струнку блакитнооку «київську княгиню» всі перечіпалися поглядами.
Ще не встигло журі й глядачі звільнитися від чару класичної фортепіанної музики, як залу заповнили інші звуки — народної. Їх видобував із своєї пан-флейти, ба, флейти най, чи, як кажуть гуцули, «ребра», десятирічний Дмитро Головач, що ніби між іншим забіг на сцену і вмент із рвійного хлопчика перетворився на віртуоза, а зала, затамувавши подих, слухала «Мелодію» М.Скорика, «Фантазії на теми буковинських мелодій» та «Бессарабську польку».
Зате інший переможець (клас баяна) — студент Київської консерваторії Володимир Годловський — справляв враження людини, одержимої музикою й вмінням викристалізовувати свій професіоналізм щохвилини. Складний твір А.Пушкаренка «Скіфи ХХ століття», здавалося, зрозуміють лише професіонали. Однак італійський глядач поцінував його тривалими оваціями.
«Хлопці з неба» — чоловічий балет Вадима Прокопенка — «прилетіли» вже ближче до фінішу фестивалю, але зірвали на його небі найяскравішу зорю. Саме їм була вручена найвища нагорода фестивалю: «Золотий дельфін». Як абсолютному переможцю. Звісно, це ще не те сузір’я, яке засвітив на небі мистецтва наш земляк, всесвітньо відомий Вацлав Ніжинський, але хлопці, які освоюють силу небесного польоту в межах земного тяжіння, утверджують не лише красу й довершеність людського тіла, а мовою танцю стверджують силу духу. Танець «Інтра» — це філософія і боротьби за місце під сонцем, і водночас перемога духу, і звільнення його з рабства мирської суєти.
Чи й цей дитячий ансамбль «Кияночка», який веде Галина Кайгородова, кілька вечорів підряд дарував свій іскрометний талант, знову й знову збурунював залу, яка, здавалося, вже трішки перенаситилася мистецтвом і ось-ось збайдужіє до всього, що діється на сцені. Але коли ведучий оголошував: «Кі — яночка!» з наголосом на першому складі, зала нагадувала збурунений вулик.
Або й унікальне явище — Дарина Щербина! Це ім’я вперше почула з вуст голови журі Вітторіо Лівотті, котрий, даючи інтерв’ю нашому телебаченню, говорив довго й схвильовано про сам фестиваль і ту особливу нішу, яку посіла в ньому Україна. Він вражений тим, що продемонструвала ця дівчинка-підліток, такі дивовижні можливості людського тіла. Саме завдяки їй фестиваль започаткує нову номінацію — циркового мистецтва. Чотирнадцятирічна Дарина з Кременчука на невеличкому столику складалася то в ефемерну квітку, то в траєкторію блискавки, то в коло. «Моє серце б’ється молодо, — зізнавався немолодий митець, — я побував серед молоді і відчув себе молодим».
У цьому мистецькому Вавилоні, здається, й не потрібні були перекладачі. Мова спілкування різномовних учасників — це мова автентичного мистецтва. Це той вічний місток, який пролягає від серця до серця і завжди об’єднує й знаходить порозуміння. Щось дуже близьке в одязі, а особливо в обличчях видалося в гурту, що готувався до виходу на сцену і теж був серед переможців. Це лемківський фольклорний колектив із Польщі «Кичера» (назва гори). Мила усміхнена Йоланта Гербут розповідала, що лемки їздять до Легніци з усього краю на репетицію, а керівник Юрій Старинський мандрує Польщею, де ще мешкають лемки старшого покоління й збирає пісні. Їхній спів («Ой сковроночок оре», «Шів соків на грушку») випромінював якусь первозданну тишу, шепіт гірських потічків і незруйновану гармонію людської душі й природи. Вони також святкували радість переможців — повезли до Польщі два «Срібні дельфіни», але свій талант, запевнили, кладуть лише на олтар України.
Мажорну крапку у цьому форумі поставив заступник міністра культури Василь Романчишин. Україна справді у чомусь таки переконала Італію і свідченням цього є хоча б те, що з 68 країн граф запросив на високе прийняття у своє графство лише українських митців. Шляхетний граф пильно вдивлявся в кожну роботу фотовиставки, яку відкрив тут талановитий фотомайстер Олександр Лепетун. Розглядав наші храми і радів, як дитя, дізнавшись, що Андріївську церкву й Маріїнський палац проектував його великий земляк Растреллі. У невеличкій залі, де живе дух середньовіччя і з кожного кутка дихає древня історія, знову звучала музика наших виконавців, а вишуканий спів Ярослави Побережної, лягав гармонійно й велично і знову хвилював теплу землю, яка мистецькою енергетикою так нагадує Україну. А слово митця і водночас представника держави Василя Романчишина звучало гідно, талановито, мудро й патріотично. Його в італійські серця внесла Аглая Козловська. Вона також полегшено перевела подих. Адже і в неї було таке відчуття, що від Лігурійського до Адріатичного морів долала шлях через Апеннінські гори пішки. Роботу проведено велику, митці, яких «Універсо» відбирає на міжнародні форуми, ще раз розвіяли ту «туманність андромеди», яка оповила сучасну Україну. Вона поволі виринає з азійського простору в європейський й ставить свою шкалу цінностей, свою українську пробу на золотих віхах вселенської культури.