На початку минулого століття, мабуть, у жодного мистецтвознавця не могло навіть зародитися в голові питання, чи інтегруються культурні події, що відбуваються в країні, у світові, чи ні. Новації з фонтанною повноводністю народжувались на нашій землі й з легкістю перетинали кордони. Український авангард, як і російський, тоді добре знали на Заході, і його риси неможливо було переплутати скажімо, з італійським футуризмом чи німецьким експресіонізмом.
Що ж, часи дуже змінилися. Не на користь нашому іміджеві пішло понад сімдесятирічне штучне відмежування від культурних подій у світі, коли «їхнє» називалося антимистецтвом, а наш соцреалізм — єдино правильним художнім методом. Що було, те спливло, таж не чекати нам іще сімдесят років, аби упередження щодо відокремленості України зникло за інерцією. Тому й хочеться докласти зусиль, щоб посісти чільне місце серед європейських країн не тільки географічно, а й за всіма параметрами: політичними, економічними, культурними тощо. Це цілком природне бажання при конкретному втіленні зіштовхується з тим, що й західний світ зазнав великих змін, там зараз чимало пишуть про кризові явища, вади й протиріччя. Тож давайте розглянемо, до яких саме культурних процесів могло б інтегруватися мистецтво нашої країни, і в якій якості.
По-перше, хочу звернути увагу на те, що в наш час «інтеграція» стає справжньою парадигмою, яка діє майже в усіх сферах людської діяльності. В політиці вона називається «глобалізацією». Ось як про це пише індійський політолог Ноам Чомські: «Якщо вживати його (термін.— О.Г.) нейтрально, то глобалізація — це просто процес міжнародної інтеграції, не більше і не менше, а оцінюючи те, добра вона чи погана, треба брати до уваги її наслідки». Інтеграційні процеси виникають на певному етапі розвитку кожної системи, аби об’єднати те, що набуло спільних високорозвинених рис. Це приводить до виникнення різниці, іноді значної, між такою групою — і рештою, не задіяною в інтеграції.
Образотворче мистецтво у своєму розвитку також досягло стадії, на якій відбулося розмежування між незначною за обсягом, але певним чином організованою частиною, і дифузно розсіяною більшістю, яка, втім, не робить погоди у художньому світі. Ця решта не потрапляє на найпрестижніші фестивалі, її майже не «розкручує» пі-ар, у неї не вкладають великі гроші тощо. Безумовно, чіткої межі тут немає й бути не може — сьогодні одні митці на гребені піарівської слави, завтра — інші, але невидиме коло їх усе ж таки окреслює.
У це коло нікому вхід не заборонений, у прямому розумінні слова, та щоб до нього потрапити, необхідно здолати значні бар’єри. Принаймні треба перестрибнути прірву, яка лежить між «здоровим глуздом» і тими творами мистецтва, що пропонує contemporary art. Його цілісність, на мій погляд, створюється не так у просторі, як у часі. Ще один з патріархів авангарду, К. Малевич, акцентував на тому, що його твори слід розглядати не самі по собі, а у зв’язку з попереднім мистецтвом: «І я щасливий з того, що лице мого квадрату не може злитися з жодним майстром, ні з яким часом... Я не слухався батьків, і я не схожий на них. І я — сходинка».
Так само й усі подальші авангардні твори епохи постмодернізму набувають сенсу лише при розгляданні у певній послідовності, на основі діалогу між минулим та майбутнім. Ця низка пов’язаних таким чином мистецьких подій і відкриває, можливо, ту саму красу, на брак якої нарікають ортодоксальні критики сучасного мистецтва (не тільки вітчизняні, а й західні). Пересічний глядач, наділеній «здоровим глуздом», «не дасть пояснення, чому у виставковій залі перебуває, скажімо, купка каміння або піску, які за межами «храму мистецтва» називаються інакше — сміттям. Усе стає на свої місця, якщо приєднатися до тієї соціально-культурної групи, яка знаходить підстави вважати їх видом творчості в цій ситуації. У ХХ столітті відбулася трансформація традиційної творчості, а не її знищення, як декому здається. Розглядаючи картину в рамі, можна уявити, що замість кольорових плям з’являються предмети, розміщуються певним чином у просторі, а за раму слугують стіни виставкового залу, далі в уяві можна відкинути і стіни, замінивши їх умовною межею, яка відділяє побут від місця для творчості, де роль звичного предмета змінюється за концепцією автора. Цей процес можна продовжувати далі, замінюючи предмети на події (хеппенінг, перформанс), і ще далі, але роль картинної рами, яка колись була матеріально-наочною, грає тепер умовна, невидима лінія. Вона, хоч і є плодом інтелектуально-естетичних зусиль соціалізованого суспільства, за своєю функцією не відрізняється від притаманної традиційним формам. У мистецтві, як і в інших проявах сучасної цивілізації, відбулося зміщення центру ваги з матеріально-індустріального рівня на інформаційно-ментальний.
Не можу не погодитися з думкою дослідника постмодернізму П.Гречка, який пише: «Західна людина сповна наситилася модерном, перенаситилася розумом, прогресом, емансипацією і тому (саме тому, а не знічев’я) почала бажати чогось більшого». З цього логічно випливає, що для тих країн, у яких сповна не відбувалися перелічені явища, постмодернізм з його новаторськими творами чужий і неорганічний (бо немає того, стосовно чого твір новаторський або й узагалі розглядається як твір).
Згадаймо, як на Міжнародному Венеціанському бієнале в 1964 році відбулася тріумфальна презентація поп-арту, коли Р.Раушенберг отримав великий приз за роботу, складену з уламків гелікоптера, шматків мішка, фотографій тощо. Згодом композиції з «реді-мейд» (готових предметів) заполонили виставкові зали Америки і Європи. На той час виробництво товарів споживання сягнуло там таких масштабів, що їх кількість ніби перетворилася на другу природу, нагадуючи листя на деревах, і митці використовували їх як палітру або пейзаж. Чи могли у нас позитивно сприймати асамбляжі з меблів та консервних бляшанок або вільно ліпити з них твори мистецтва?
Чи не означає це, що ми тепер ніколи не «збігатимемося у фазі» зі світовим мистецтвом і не зможемо з ним об’єднатися на рівних? А може, краще ігнорувати Захід і продовжувати відокремлюватися, йдучи власним шляхом? Можна ізолюватися, вдосконалюючи традиційні види мистецтва, в яких маємо значні доробки: на наші писанки-пейзажі-натюрморти тримається незмінний попит на Заході й на Сході. В мистецтві, як і в політиці, поява нової формації не означає знищення інших, — на планеті нині спокійно співіснують племена, феодалізм, комунізм, капіталізм тощо... А щодо політики, то вона зараз настільки втручається у мистецтво, що іноді це стає несумісним із вільним духом творчості. Заорганізованість престижних міжнародних форумів, пов’язаних із замкненими фінансово-політичними структурами, не сприяє інтеграції нашого мистецтва до світового, є ще чимало труднощів на цьому шляху... І все ж таки, гадаю, наша країна не стане задовольнятися периферійною другорядністю. Висока креативність нашого народу дала світові видатних новаторів, що дає підставу для амбітності саме в авангардних пошуках. Як у нас кажуть, «краще гірше, аби інше», тож розглядатимемо далі, яке воно — «гірше».
Власне, розвиток мистецтва завжди характеризувався заміною одного напряму чи стилю іншим (як романтизм після класицизму і т.ін.). Але вони існували більш-менш автономно, протягом тривалого терміну, порівняно з подальшим прискореним розвитком. Далі швидкість цих змін зросла настільки, що, на мій погляд, доцільно розглядати певну їх сукупність у часі. До того ж, кількість основних зображувальних форм виявила деяку обмеженість (здається, перемалювали вже все: фігуратив-нефігуратив, площина-об’єкт, раціональна сюжетність — ірраціональна, сюрреалізм тощо). Оскільки існує певна закономірність у появі одного типу арт-прояву на противагу іншому, протягом ХХ століття відбулося кілька аналогічних циклів-змін. Так, нефігуративний (абстрактний) живопис, із деякими модифікаціями, тричі піднімався на гребінь популярності: у
20-ті, у 50-ті та в 90-ті роки. Так само час від часу повертається захоплення інсталяціями, перформансами, концептами тощо.
Така ритмічність трохи монотонна і не може втішати (хіба що для новонароджених поколінь кожен цикл — новина). Тому мистецький авангард зараз як ніколи відкритий до всього незвичного.
Помітно підсилюється пошук вражаючих подразників, (до яких все одно настає звикання) і, зрештою, дуже підвищився поріг чутливості сприймання.
Мабуть, багатьох наших співвітчизників шокували показані телебаченням репортажі з мистецького Берліна, де в залі демонстрували препарованих мерців із червоними м’язами, їхні органи і т.ін. Безумовно, й на Заході до таких експозицій ставлення неоднозначне. Але спробуймо зрозуміти, чим обумовлена поява саме такого арт-прояву. Уявіть, хоч як це важко, що ви живете у повному достатку, цілковитому комфорті, спокійній впевненості у їх незмінності, — хіба вас шокуватиме хоч яке видовище? З нудьги шукатимете будь-якого, аби виділити хоч краплю адреналіну. Порівняйте з цим станом нашу загальну знервованість, стресовість, невпевненість (а митці теж із таких людей), через що формується низький поріг чутливості (тобто все дратує). Тут, як у краплині води, відбивається значна різниця між нашими «концентраціями» світоглядів. Отже, й характерні мистецькі прояви, які на них базуються, не можуть бути однаковими.
Чимало наших митців та арт-критиків прагнуть будь-що довести, що це не так, і, аби швидше інтегруватись у західну спільноту, вдаються до імітації схожих творів: виставляють усілякий непотріб, екскременти та зображення фалосів. Для нашої аудиторії воно, може, й дивина, яка змінює стереотипні уявлення. Але за кордоном такі наші твори не цікаві, бо там — це в минулому і за шокуючим ефектом набагато слабше «місцевого». Взагалі, мені здається, будь-яка фальш, щось зроблене за відомим зразком, — відчувається як чуже в мистецтві, хоч би де його розглядали (тут чи там). Упевнена, що інтегруватися можна лише з культурними явищами, органічними перш за все на нашій ниві. Саме ця органічність надає творові повноти осмислення й переживань — вічних атрибутів мистецтва, хоч би яких зовнішніх форм воно набувало.
Уникати імітації — не означає ігнорувати сучасні форми, в яких митці втілюють свої фантазії. Зараз, окрім пензликів та фарб, у художників є значний арсенал, подарований технічною цивілізацією. Новоєвропейське мистецтво використовує техніку як «культурний код» у тих випадках, коли прагне підкреслити особливість моменту сучасності. Тому на Заході технічна творчість іде пліч-о-пліч з авангардними напрямами. Широко використовуються розмаїті засоби друку та інші можливості отримання рухомих і статичних зображень: відбитки на ксероксі, комп’ютерні методи, хімічна обробка фотоплівки, можливості багатократного суміщення зображень та роз’єднання їх на фрагменти, відеозйомка і багато іншого. У наших митців теж є цікаві знахідки у поєднанні мистецтва й техніки, і тут, бачиться, розгортається чимала перспектива.
Замкнена «діалогічність» певних зображувальних форм у багатьох випадках призвела до певної стилістичної одноманітності. Один із шляхів її подолання — звернення до минулого, воскресіння традицій. На Заході з великим зацікавленням розглядають мистецтво Африки, Латинської Америки, Китаю, Японії та ін. Я не закликаю зрівнятися екзотичністю, скажімо, з аборигенами Австралії. Та не треба забувати, що ми маємо дуже цікаву народну спадщину, в якій ще не вичерпано всього потенціалу краси й самобутності. Її сучасний розвиток, безперечно, додав би яскраву частку до світової мозаїки.
Думка про національний ренесанс не панує в середовищі митців, які будь-що прагнуть світового визнання. Так, наприклад, у Швеції та в деяких невеликих країнах Європи спостерігається міграція митців до Америки та інших країн. Відтак склалася прикра ситуація. При формуванні експозиції Музею сучасного мистецтва з’ясувалося, що нічим заповнити зали, присвячені цілим десятиліттям. Чимало українських художників зараз також їдуть до розвинених країн. Як правило, їхня творча манера особливо не вирізняється в місцевому художньому осередку (на відміну від політичних емігрантів та дисидентів-авангардистів попередніх поколінь). Таке явище має назву асиміляції, тобто поглинання однієї культури іншою, а не інтеграції, що іноді плутають. Художники своїм талантом збагачують культури тих країн, у яких мешкають. Так і на нашій землі живуть і працюють митці різних національностей (євреї, поляки, болгари і багато інших), які роблять внесок саме в українську культуру, додаючи їй своєрідних рис. Активно збагачує її й українська діаспора за кордоном (у Канаді, Австралії та ін.).
Отже, в наш час є вільний вибір навіть у межах свого менталітету, тож повинні бути й певні риси того, що об’єднує людей у прагненні національного самовиявлення, так званий «бренд». Інтеграція, на відміну від асиміляції, тримається саме за свій бренд, оскільки він є ознакою індивідуалізованої особистості чи країни як одиниці об’єднання. У Великому тлумачному психологічному словнику А.Ребера є пояснення: «Інтеграція, соціальна. Існує два способи вживання, які не значно різняться: 1. Процес об’єднання різних елементів або груп в одну однорідну групу. 2. Прийняття індивідом існуючих стандартів групи таким чином, щоб його було прийнято до групи. У першому значенні нова група може повністю змінитися після цього процесу; у другому — стандарти групи залишаються незмінними».
Але різниця досить значна, якщо говорити про можливість об’єднання нашого творчого потенціалу з європейським. За другим значення терміну, ми повинні пристати на чужі «правила гри» і крокувати з авангардом постмодернізму нога в ногу. Оскільки в нас немає таких самих умов його розвитку, це неможливо, і нам залишається «плентатись у хвості», роблячи «вторинні», імітаторські речі за якимись «стандартами». За першим значенням терміну «інтеграція», маємо шанс бути прийнятими до європейського культурного простору такими, якими є, зі своїми характерними ментальними рисами. Треба сподіватися, що Захід — справді відкрите суспільство, в якому перемагає демократія і бажання розірвати коло повторення та консерватизму. Тоді наші взаєморозуміння і взаємозацікавленість можливі не на основі тотожності, а навіть на основі розбіжності, хоч би якою вона була. Хотілося б, аби внесок України у розвиток світового сучасного мистецтва став бажаним та суттєвим.