Цього разу «Молодість» наважилася зробити те, чого одні панічно боялися, а інші — скептично чекали. Річ, звичайно, не лише у технічному переміщенні фестивалю з Будинку кіно, цього останнього бастіону «кінодуховності», до наскрізь комерціалізованого простору розважального комплексу. Адже сучасний фестивальний рух дедалі більше скидається на всесвітню мережу супермаркетів, де продається кіно для будь-якого покупця.
Ця мережа поєднує гіпер- і мегамаркети на кшталт Берлінале, а також локальні мінімаркети, що мають стабільну ятку всередині глобальної мережі. Позиції «ззовні», за межами супермаркету, більше не існує. Натомість є можливість впливати на цю систему зсередини, обираючи власну нішу для критики стану речей. Отже, переїзд «Молодості» до мультиплексу «Баттерфляй Ультрамарин» — це остаточне «підключення» до мережі, з автоматичним «бонусом» — реальним впливом на реального глядача, котрий, добре це чи ні, воліє відвідувати супермаркет, а не стихійний ринок.
Знехтувавши «духовністю», «атмосферою», «тусовкою», «шарою» та іншими фантомами, «Молодість» зберегла й унаочнила свою нішу у фестивальному русі: форум молодого, а отже передового кіно, залежний не так від умов ринку, як від їх відсутності. МКФ «Молодість», як і раніше, презентує досить суб’єктивну (але тим і цікаву) візію сучасної «молодості», що легко розкладається на кілька головних компонент.
Молодість — це політкоректність. Отже, оминути глобальний порядок неможливо, в нього можна лише включитися й грати за його правилами. Їх дія дається взнаки відразу, прямо на відкритті фестивалю, у вигляді колективного фільму «Люблю тебе, Париже!». Є певна іронія долі в тому, що цей твір долетів до українського екрану акурат у першу річницю погромів в арабських районах Парижа. Звісно, задум чергового паризького кіноальманаху з’явився задовго до першого спаленого лютими бунтівниками автомобіля. Але сам фільм наводить на думку, що джерело у першого і другого — одне.
«Люблю тебе, Париже» — це продукт, до творення якого долучилися далеко не останні постаті сучасного екрану, в тому числі Ван Сент, Крістофер Дойл, брати Коени та навіть Вес Крейвен, що свідчить про відкритість і незакомплексованість ідейних авторів фільму, серед яких активна гостя «Молодості» продюсерка Клоді Оссар. Кожен із 18 учасників зафільмував по якісній п’ятихвилинці про кохання у Парижі, і майже ніхто з них не оскандалився (хіба що Гуріндер Чадха, з чийого опусу про релігійну толерантність так і пре лицемірство). Проблема в тому, що весь цей проект чудово використовує один із головних постулатів постмодерного суспільства: не важливо, що ти скажеш, важливо, до якого контексту воно потрапить. Навіть найчесніші роботи — вансентівський гомоеротичний етюд, коенівський стьоб над сексуальним туризмом — у солянці під солодкою назвою «Люблю тебе, Париже!» вкриваються таким туманом політкоректності, що за ним не роздивишся й Ейфелевої вежі. Сама зворушливість, жодних заворушень: у світі «Люблю тебе, Париже!» усі відмінності толеруються й гомосексуалісти живуть у такій же ідилічній злагоді з містом, що і мусульмани, і підлітки з постіндустріальних околиць. І все б нічого, ось тільки коли вимикається камера і в цих декораціях настає ніч, хтось приходить і палить автомобілі. А цього вже не знімеш політкоректно. Арабські бунти 2005-го оголили внутрішню фальш паризького іміджевого проекту: відтепер фільми на кшталт «Люблю тебе, Париже!» неминуче сприйматимуться як брехливі й не варті уваги. Добре, що є всесвітній супермаркет: по продукт, хоч би мимохідь представлений у Каннах, шикується черга споживачів.
Віддавши данину системі, «Молодість» повернулася до свого звичного амплуа. Два короткометражні конкурси (студентський і постстудентський) виявилися повною протилежністю політкоректному відкриттю. Система одна — реакція на її виклики різні.
Молодість — це протест. Короткометражка — досить зручний засіб протестних висловлювань. У цьому форматі легше бути влучним, чесним і незалежним. До того ж коли ще протестувати, як не в першому короткометражному фільмі? Блажен той, хто не потрапив до корпорації, — переконує стрічка норвежця Яніка Гіна «Розвелл Ентерпрайзес», сюжет якої базований на здичавінні сучасного «ейч-ару»: на роботу до компанії беруть того, хто віддає перевагу робочій зустрічі перед допомогою самогубці. Цей дебют вийшов сердитим і трохи плакатним, але міжнародні компанії насправді іншого тону не заслуговують. Нелегка доля сучасного менеджера, цього разу на знайомому пострадянському ґрунті, показана у македонському фільмі «Стій прямо». Криваві фантазії всуціль фрустрованого службовця у цьому фільмі відтворено яскраво і правдоподібно. Цікаво, що до свого уявного слухача месник-менеджер звертається англійською — мовою всіх пристойних компаній, як македонських, так і українських. Що ж буде з тими, хто проґавив престижну роботу, але залишився підключеним до системи споживання, — про це німецька комедія «Без паніки» режисерки Гудрун Фальке. Її безробітна героїня страждає на параною, спричинену постійними пошуками праці та іпохондрією (набутою, до речі, з жіночої преси). Фільм прикметний тим, що поза потужною соціальною рефлексією він справді здатен розсмішити. Німці нинішнього року взагалі в нехарактерному для них гуморі: «Зона комфорту» Ганно Олдердіссена потішила іншою історією соціальної хвороби. Чоловіка, котрий не може опорожнити сечовий міхур у присутності інших, ця недуга доводить до серйозних негараздів у громадському туалеті, персонал якого складається з недружелюбних чужинців — емігрантів із «третього світу». Ця занедбана й вибухонебезпечна частина світу з’являється у конкурсі нечасто: в індійському «Млинку», що закінчується перемогою дитини над винесеною в назву машиною, а також в американській стрічці «Твоє темне волосся, Ігсане», авторка якої — уродженка Лондона, студентка Колумбійського університету Тала Гадід, що відверто й невиправдано грає на своїй арабській ідентичності. Проте саме такі фільми вказують на внутрішній парадокс визначення «третій світ», — адже більшість конкурсних фільмів походять із країн, загублених між «першим» і «третім» світами.
Молодість — це сексуальність. Другий полюс тяжіння конкурсів короткого метра — сфера людської сексуальності. Дебютанти вільно говорять про пережиті й вигадані досвіди, не обмежуючись ані віковим, ані релігійним цензом. «Моя остання сповідь» канадійця Девіда Фінлі розгортається у приміщенні католицької церкви в 60-ті роки, коли лібералізація моралі взяла гору над почуттям віри. Матуся, що прийшла до церкви замолювати гріхи, довго намагається примусити свого десятирічного сина піти на сповідь. Антиклерикальний пафос у поєднанні з убивчою іронією над педофільською репутацією священиків-католиків, а також впевнена режисура й фантастична гра дебютанта Грема Картни виводять цей фільм у лідери конкурсу. Дитячу сексуальність, також із легкими гомосексуальними конотаціями, досліджує й інший канадійський конкурсний фільм — «Літні дзеркала» Етьєна Дерозьє. «Пересмішник» Джо Танмера також може спантеличити охоронців дитячої моралі: у ньому йдеться про щасливі стосунки тата-трансвестита з його маленькою донькою, котрих невдовзі має розлучити смерть. Румунська драма «Марілена з кварталу Р7» розповідає історію підлітка, що закохується у повію зі свого району. Отже, висновок цілком втішний: дитяча сексуальність перестала бути суспільним табу, її існування більше не ігнорується, а стає об’єктом уважного і — що помітно — базованого на власному досвіді дослідження.
Відкриття власної сексуальної ідентичності є темою іншого яскравого конкурсного фільму — «Щось на кшталт» бразильця Есміра Фільйо, який бере участь у «Молодості» другий рік поспіль. Під час торішньої поїздки до Києва режисер почув музику гурту Esthetic Education, що звучить на початку його другого фільму. Втім, це далеко не головне, чим може вразити глядача засвічений у Каннах бразильський дебют: його чарівність — у переконливому й ненав’язливому вказуванні на бісексуальність, притаманну кожному з нас. Приховані потяги й почуття є рушійною силою обох іспанських конкурсних стрічок — «Магми» Вісенте Наварро про пристрасть у натовпі та «Сякого-такого щастя» Хав’єра Асеньйо, побудованого на характерному для сучасної Іспанії (від «Живої плоті» до «Моря всередині») страху інвалідності. «Жах» Михайла Слабошпицького, український репрезентант у короткометражному конкурсі, також грає із суспільними фобіями, але довіри не викликає жодної: в одній зі сцен бандитові, який атакує молоду українську пару, вдається зґвалтувати дівчину, навіть не розстібаючи штанів. Дивно, але невміння наших режисерів фільмувати статеві акти свідчить лише про одне — сувору сексуальну закомплексованість українського суспільства.
Молодість — це старість. Ще одна обставина з розряду парадоксів: жодна тематика не вабить конкурсних дебютантів сильніше за варіації на тему старості. Дія чотирьох (!) фільмів із короткометражного конкурсу відбувається у притулку для літніх (це «Каліфорнія» Ірене Боррего, «Скільки я вам винен?» Олів’є Буффара, «Ключ до свободи» Флоріан Клюзьї та «Осінь — це сумно влітку» Ніколя Букара). Іще кілька робіт (у тому числі український «Оксамитовий сезон» Олександри Хребтової та російське «Сватання» Анни Фенченко) фокусуються на тематиці старіння і вмирання. «Геронтологічну хвилю» молодого кіно уважні критики спостерігають на «Молодості» ось уже кілька років. Утім, якщо замислитися, нічого дивного в масовому захопленні дебютантів тематикою старості немає: непізнане майбутнє вабить сильніше за остогидле повсякдення.
Молодість — це досвід. Нарешті, про фаворита. У студентському й короткометражному конкурсах є, як на мене, лише один фільм, що заслуговує на Гран-прі. Це Terra Incognita швейцарського художника, дизайнера й режисера Петера Фолькарта (він, до речі, дебютує в кіно, маючи 49 років). Фільм у модному нині жанрі mocumentary (псевдодокументальне кіно) з елементами комп’ютерної анімації розповідає про «знаменитого у 30-ті роки винахідника Ігоря Лещенка», що розробив теорію левітації, але був зацькований західними науковцями. Потрапивши наприкінці 30-тих до карпатського санаторію, він розпочинає свою одіссею вглиб Євразії у пошуках точки з нульовою гравітацією. На шляху Ігоря Лещенка лежать такі чудернацькі, але знайомі радянські топоси як морська столиця Зероград, таємнича індустріальна зона Неосубурбія та інші фантастичні місця зі старовинних травелогів. Terra Incognitа, як видно, народилася з великого зацікавлення Східною Європою: фільм розпочинається як містифікація в дусі Андруховича, а закінчується сорокінською фантасмагорією. Втім, швейцарська гра зі східною міфологією не надто втішить українських євроінтеграторів: священний для них часопростір міжвоєнної Галичини постає у Terra Incognita не «центром Європи», а всього лише брамою, що веде до загадкової Євразії, початком шляху, з якого немає вороття. Петер Фолькарт досконало використовує давню хроніку, доповнюючи її комп’ютерним дизайном та параісторичним закадровим текстом, що перераховує всі таємниці, залишені нащадкам цим геніальним вченим українського походження, аби наприкінці поставити запитання №1: «Яким чином цей хлопака Лещенко опинився у моїй голові?». Terra Incognita виявляється монологом божевільного, але досвід, що його передано нам, співвітчизникам великого й міфічного Лещенка, мусить бути сприйнятий дуже уважно.
Ми його втрачаємо?
«Молодість» фактично втратила свого гендиректора. Андрій Халпахчі заявив про складання своїх повноважень — через недостатнє фінансування: «Ми звертатимемося до президента (В.Ющенко, власне, і є президентом «Молодості», і кому як не йому знати про її проблеми. — «ДТ»), щоб надати фестивалю статус, як це було зроблено на Московському кінофорумі, із виділенням рядка в бюджеті. Два мільйони гривень повинні виділятися на фестиваль, щоб ми могли зробити щось більше і якісніше. А не тільки урочисту частину в палаці «Україна». Деякі кінематографісти на прохання «ДТ» прокоментували ситуацію і спробували відповісти на запитання, що може врятувати чудовий фест від передчасної смерті.
Олександр ШАПІРО (режисер):
— Я давно не цікавлюся цим фестивалем. На жаль, не знаю в деталях про ситуацію, що склалася. Хоча навіть без особливої обізнаності можна зрозуміти, що йдеться суто про фінанси. Якщо піде Халпахчі, то, думаю, легше фестивалю від цього не стане. Оскільки «Молодість» — усе-таки авторський фест, багато років він асоціюється безпосередньо з ім’ям Халпахчі. У кожному разі, буде жаль, якщо все це закінчиться.
Наталя СОБОЛЄВА (кінорежисер, директор кінотеатру «Кінопанорама»):
— Що може врятувати цей фестиваль? По-перше, добра організація. По-друге, концептуальність — люди, які відповідають за цю справу, повинні це розуміти. По-третє, природно, увага держави. У мене з «Молодістю» пов’язано багато хороших особистих спогадів. Колись на цьому фесті був представлений мій фільм «Я тепер уже не хлопчик, я радянський літак». То був рік, коли Валерій Тодоровський яскраво виступив зі своєю дебютною картиною «Катафалк». Але якщо спробувати підсумовувати якісь відчуття від «Молодості», то цей фестиваль — вічні очікування напередодні й неминуче розчарування у фіналі...
Денис ІВАНОВ (компанія «Артхауз трафік»):
— Безперечно, щоб підтримувати фестиваль на належному рівні має бути нормальна робота держмашини. Фестиваль без грошей — це нонсенс. Гості приїжджають, а немає жодної копійки. В такій ситуації в будь-кого буде стрес. І опустяться руки. Але фест — це велосипед, на якому постійно потрібно крутити педалі. Якщо трапиться щось непередбачене і в наступному році «Молодість» зірветься, від цього не стане легше нікому — ні державі, ні кінематографістам. Бо саме цей фестиваль один із найсерйозніших і найпомітніших українських фестів — у світі, а не на рівні міжсобойчику. Сподіваюся, така чудова ідея все-таки не загине. Потрібно дуже постаратися, аби знищити цю справу.
Олег КОХАН (продюсер нового фільму Кіри Муратової «Ще дві історії»):
— Щоб розуміти, як врятувати ситуацію на «Молодості», треба спочатку розуміти, що її губить. Є фінансові проблеми? Треба шукати шляхи їх вирішення. Хто джерело цих проблем? Держава. Хто від імені держави ситуацію може переломити? Безперечно, у цих обставинах жаль і пана Халпахчі, і, власне, фестивальну громадськість. Уявити таке на інших серйозних міжнародних форумах, загалом, важко.
Олесь САНІН (кінорежисер):
— Андрій правильно зробив, що виступив із такою заявою. Складається враження, що фестиваль, крім нього, взагалі нікому не потрібен. А ситуація жахлива. І йдеться не про якийсь прохідний кінозахід, а про фестиваль із серйозною репутацією. Безумовно, український кіноринок уже прагне якогось нового фесту. Він може бути як прообраз «Молодості» або як відгалуження «Молодості». Або об’єднання навколо «Молодості». У кожному разі, ці десять-двадцять чоловік, які робили теперішню «Молодість», просто не в змозі потягнути великий кінофорум. І, слід розуміти, перші особи держави не повинні стояти осторонь таких подій. Адже є приклади, коли або президент, або прем’єр-міністр, користуючись уже своїми особистими контактами, зв’язуються з першими зірками, заручаються їхньою згодою. Це нормально. І такі приклади є на Римському, Венеціанському, на багатьох інших фестивалях.
Підготувала Катерина КОНСТАНТИНОВА