Попри безлику назву, «Вітражі» Міли Іванцової мають характерні ознаки роману в стилі «альтернативної» історії. Тамтешня героїня працює над перекладом твору легендарної французької письменниці, паралельно переживаючи власну любовну драму. Тож у тексті перемежаються як події її власного життя-буття, так і майстерно заверстані в основну тканину твору пригоди героїв-героїнь з недалекої історико-культурної перспективи. З вищезгаданих подій заверстана ціла історія про студентське життя 90-х, у якому аморфно-лірична Поліна-сирота, вихована бабусею-француженкою, захоплюється своєю мужньою подругою-галичанкою Стефкою, а також її пізніший роман із доволі брутальним фіналом. Одне слово, школа життя не для малят - животій тепер у такому «викресленому» форматі, що має вигляд найнятого каземату, -квартирі, й пиши листи до вигаданого друга. Щоправда, може з’явитися справжній Ромео у вигляді колишнього військового Богдана, який лізе тобі в душу й персональний комп’ютер, але це справжньої підкладки роману Іванцової не стосується.
Вищезгадана «альтернатива» у «Вітражах» має незвичний, як на нинішню українську словесність із її беззастережним «пірнанням у минуле», вигляд чудових вставних новел і навіть скромної вставної повістини. Разом із героїнею ми дізнаємося, як насправді склалася доля в тієї ж таки Франсуази Саган, переклад із якої їй замовили, а також довідаємось, як саме французькі дівчата потрапляли після війни до Радянського Союзу. Ну і що з усіма ними, включно з класиками літератури, відбувалося. Така майстерність у викроюванні сюжетних колізій, вишитих за канвою «альтернативної історії», не дивує. По-перше, історія французької бабусі має аналогії з трагедією родини Гната Хоткевича, яка так само завдяки Червоному Хресту об’єдналася після війни. По-друге, сама авторка роману «Вітражі» відбула карколомні життєві пертурбації, почавши з викладання (певна річ, французька!), продовживши петриківським розписом і продажем нерухомості й зупинившись нарешті на літературі. Ось якби ще й книжка Міли Іванцової називалася так само авантюрно, як плелася доля її авторки і як, власне, називається роман, написаний героїнею «Вітражів», а саме - «Моя бабуся спала з Саган», - то ефект, погодьмося, був би зовсім інакший. І не лише б радість із журбою обнялися й ми б дізналися правду про бабусю-француженку (а не про нудні любовні перипетії героїв), а й риба з раком затанцювали б при такому видавничому зухвальстві. А «західний» видавничий стиль хоч трохи зблизився б при цьому зі «східним» попитом на таке - та й будь-яке! - сльозоточиве українське чтиво.