У свідомості більш-менш освіченої публіки прізвище Миколи Хвильового неодмінно асоціюється — крім акту самогубства — з гаслом «Геть від Москви» і, відповідно, орієнтацією на «психологічну Европу», меншою мірою — з «ідеєю азіятського ренесансу». Це гасло і ця ідея належать до загальновідомого про Хвильового. А загальновідоме — і це теж загальновідомо — є найбільшим ворогом пізнання. Звідси — необхідність знову і знову звертатися до загальновідомого.
Тут спробую показати, що не тільки в уявленні пересічного читача зміст обох ідей Хвильового («европейської» та «азійської») збіднений і спрощений, а й у спеціальних літературознавчих працях не всі їхні аспекти наголошені.
Почати з того, що обидві ідеї зазвичай сприймаються в контексті публіцистики Хвильового, а контекст його поезії та прози залишається поза увагою (за винятком моментів естетичних — європейських «слідів» у стилістиці його прози, — але це інше питання).
Пружиною творчої енергії Миколи Хвильового було прагнення до універсальності. Його художній світ розімкнений в історичний час і в глобальний простір, а думка звертається до вічних загадок буття й загальнолюдських цінностей (хай і в «класовій» інтерпретації, а власне — в «пролетарській» риториці). Звідси його відраза до провінційності, звідси ж і конфронтація із «всефедеративним міщанством», неприйняття переродження революції — з її світовим соціально-етичним зарядом — у партійно-бюрократичну обивательщину: неприйняття, що набирало трагічного характеру.
«Европа чи «просвіта»?
Перші публіцистичні виступи Хвильового мали характер листів до літературної молоді, яку він орієнтував на поважне ставлення до творчої праці та навчання у справжніх майстрів, хоча б і не зарахованих до пролетарських, як-от Микола Зеров. Пафос памфлетиста спрямований проти «червоного» неуцтва, «безграмотного міщанства» та «рідненької просвіти» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом», проти «бойової халтури», проти «масовізму» і «селозування» пролетарської культури, ідеологом яких Хвильовий оголошував «Плуг». Принципові розходження з «Плугом» фігурально подано так:
«— Зеров чи Гаркун-Задунайський?
— Европа чи «просвіта»?»
(Гаркун-Задунайський — тут не реальна постать із «малоросійських труп» кінця ХІХ—початку ХХ ст., а створений Винниченком узагальнений образ претензійної безкультурності й провінційності. І «просвіта» — не конкретна культурницька структура, а традиція обмеженості й несмаку.)
Хвильовий категоричний: «Для пролетарської художньої літератури без всякого сумніву корисніш — гіперболічно — в мільйон разів радянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва, ніж сотні «просвітян», що розуміються на цьому мистецтві, як «свиня в апельсині», що на сьомому році революції раптом зробилися революційніші від самого Леніна і тепер виступають по різних радянських журналах з «червоними» фразами під прізвищами якогось «ця» чи «енка».
Чи враховував Хвильовий, що тут він фактично заходить у конфлікт з лінією партії на «культурну революцію», на «масовізм» і на виховання інтелігенції нового типу, робітничо-селянської інтелігенції? Мабуть, не сповна, бо обмежився застереженням, що масовий рух утворює «резерв, що й ляже в основу «народження» через десяток-півтора справжньої другої генерації», тоді як провідники «Плугу» «з робітників і селян роблять, замість корисних радянських журналістів, припустім, нікому не потрібних віршомазів та інших борзописців».
Як узгодити цей фактичний виступ проти «червоної халтури» малокультурних авторів правильного класового походження — з тезою про нове, пролетарське мистецтво, якої дотримувався і Хвильовий? Хто ж тоді має творити це пролетарське мистецтво? Хвильовий відписується: «Нове мистецтво утворюють робітники й селяни. Тільки з умовою: вони мусять бути інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми».
Опоненти заперечували: звідки ж візьмуться ті «талановиті» й «геніальні», якщо не буде масового руху за освіту й культуру, якщо не буде терплячої роботи із здібною літературною молоддю? Сергій Пилипенко, керівник «Плугу», закидав Хвильовому та іншим «олімпійцям», «академікам» зневажання літературного молодняка та нерозуміння завдань і масштабів культурної революції, культурного піднесення країни, селянства зокрема. Трохи рації в цьому й було, але ще більше було неготовності до тих високих критеріїв — щодо змісту, естетичних, інтелектуальних, — які висували Хвильовий та «олімпійці» з «Гарту», а потім «академіки» з ВАПЛІТЕ. Ось як, наприклад, розумів справу один із інспіраторів дискусії Гр. Яковенко: «…Старі дітератори (не лише віком) і нові письменники з високорозвиненими інтелектами (це, певно, іронія. — Авт.), далекими від завдань часу, повинні мати при пролетарській літературі місце референтів, технічних радників, яких треба використовувати, головним чином, для оволодіння формою, а не змістом. Зміст — життя, а життя сам пролетаріат творить і не може його не відчувати. Таким чином, ідеологічними суддями вони бути не можуть. Ця справа їх не торкається» («Культура і побут», ч. 19, 25 травня 1925 року).
Схожі настрої панували серед тієї маси графоманів, що посунула в літературу, надихаючись принципом: не святі горшки ліплять. Тож можна зрозуміти сарказм, із яким Хвильовий виписував збірний образ войовничого літературного провінціала «енка». І можна зрозуміти, чому його памфлети справили враження свіжого вітру, що увірвався в тяжку задуху.
Здавалося б, ішлося про справи професійної кваліфікації. Але дискусія зразу ж почала виходити на політичну орбіту. Хвильовий сам дав для цього вдячний привід — своєю дилемою: «Зеров чи Гаркун-Задунайський?»; «Европа чи «просвіта»?»
А де ж Росія?
Що молодим письменникам треба вчитися — погоджувалися всі. Але як учитися і в кого? Хвильовий своє сказав. І зчинив бурю.
Чому далека буржуазна Європа, а не близька і рідна більшовицька Москва? Чому європейська культура, а не російська? Хвильовому закидають антиросійськість, русофобію. Але він не був русофобом, добре знав російську літературу, і вона посідала не останнє місце в його інтелектуальному арсеналі. Але він гостро відчував небезпечну асиметрію в українсько-російських культурних відносинах; панування російської культури в Україні закріплювало її, України, колоніальний статус, і за цих умов однобічна орієнтація на російську культуру оберталася епігонством, позадництвом і мавпуванням. Це стало свого роду національною традицією.
«Від Котляревського, Гулака, Метлинського через «братчиків» до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться — дерзать!».
Усі «конкретні постаті з нашого минулого, які захоплювалися естетизмом» (Хвильовий називає тут Євшана, Вороного, «молодого Семенка»; в іншому випадку також Ольгу Кобилянську), були «трагічними моментами в історії нашої культури» через умови «жахливого позадництва», «хохляндії».
А саме ці умови і культивує «масовізм у плужансько-напостівській репрезентації». Це визначення не випадкове: московська група «На посту» намагалася взяти під свій контроль літературний рух у всіх республіках, нав’язуючи свої вульгаризаторсько-соціологічні критерії, і «Плуг» ішов назустріч «напівцям» та ВАППу. (Останнім важче було домовлятися з національно визначеними «Гартом» чи «ВАПЛІТЕ».) Але, зауважує Хвильовий, «українська дійсність складніш за російську».
У перших своїх памфлетах Хвильовий не заглиблюється в питання про відмінність української національно-політичної дійсності від російської. Але логіка полеміки штовхала до цієї теми. І вже у памфлеті «Дайош пролетаріат» — десятому з циклу «Апологети писаризму» — він руба ставить корінне політичне питання: про необхідність «дерусифікації робітництва» і нейтралізації «російського міщанина», який є «не меншим (коли не більшим) ворогом революції за автокефально-столипінський елемент» і «головною перешкодою до дерусифікації робітництва».
Немає сумніву, що для такої гострої постановки питання Хвильовий скористався партійним рішенням про посилення курсу на українізацію. Невдовзі з’ясується, що в партії переважало інакше розуміння українізації, і Хвильовому дадуть це відчути. Але певний час він ще мав можливість розвивати і загострювати свої антирусифікаторські думки. Заключний, тринадцятий памфлет із циклу «Апологети писаризму» мав драстичну, відтоді немислиму назву: «Московські задрипанки». Безпосереднім приводом для цього виступу стала брошура «Европа чи Росія?», яку видав у Москві Кость Буревій, ввійшовши в гостру полеміку з Хвильовим (тут треба нагадати, що пізніше Кость Буревій зблизився з Миколою Хвильовим, якого пережив лише на один рік).
Буревій радив українським авторам вчитися в російської літератури і, зокрема, «почитати Белінського», тож Хвильовий епіграфом до свого памфлету ставить великий пасаж із В. Белінського, який варто тут навести: «Если русские могут гордиться несколькими поетическими именами, — они первоначально обязаны этим соприкосновенности своей истории и истории Европы к усвоенным у Европы елементам жизни. Что же касается малороссиян, то смешно и думать, чтоб из их поэзии могло теперь что-нибудь развиваться. Двинуть ее возможно только тогда, когда лучшая благороднейшая часть малороссийского населения оставит французскую кадриль и снова примется плясать трепака и гопака».
І Хвильовий починає, як він каже, «з місця в кар’єр»: «Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачувати Белінського в шовінізмі, ми цим хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в ній радять нам учитися наші москвофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а це значить, що ми органічно не можемо на ній виховуватися».
І далі: «Що російська література є одна із найкваліфікованіших літератур — це так. Але наш шлях не через неї. Бо українська дійсність складніша за російську, бо перед молодою українською літературою стоять інакші завдання, бо вона «стає на власний шлях розвитку». І оскільки стоїть питання: на яку зі світових літератур вона мусить узяти курс? — Хвильовий дає відповідь:
«У всякому разі — не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поєзія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватися на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже вигодовувати на ній наше молоде мистецтво — це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі, навпаки — ці ідеї ми, як представники молодої нації, скоріш відчуємо, скоріш виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація — на західноевропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми».
Але, застерігає Хвильовий, це не європофільство: «досить «фільствувати» — «дайош» свій власний розум!» Отож «в Европу ми підемо вчитися, але з затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом. Чуєте, москвофіли з московських задрипанок, чого ми хочемо?».
Громогласні естетичні декларації були звичними в літературному й мистецькому житті 20-х років. Але тут уже гостро запахнуло політикою. Таких заяв українська мова не чула до того і не чутиме більше ніколи. І немовби ставлячи всі крапки над усіма «і», Хвильовий продовжує: «Українська економіка — не російська економіка і не може бути такою, хоч би тому, що оскільки українська культура, виростаючи з своєї економіки, зворотно впливає на останню, остільки і наша економіка набирає специфічних форм і характеру. Словом, Союз все-таки залишиться Союзом, і Україна є самостійна одиниця. Радимо тов. Буревієві приїхати сюди і уважно придивитись. Боїмось тільки, що закричить він «гвалт»! Бо й справді: Малоросія вже одійшла в «область преданія». Ми під впливом своєї економіки прикладаємо до нашої літератури не «слов’янофільську теорію самобутності», а теорію комуністичної самостійності. Правда, ця теорія наших москвофілів-«европенків» може налякати, але нас, комунарів, вона зовсім не лякає, і навіть навпаки. Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну так і ми —самостійна».
Україна чи Малоросія?
Хвильовий недарма постійно вживає множину: «ми». Він справді висловлював позицію потужного гурту інтелігенції, яка, в свою чергу, співвідносилася з позицією частини керівництва КП(б)У — тих, кого пізніше затаврували як «націонал-ухильників»: у першу чергу О.Шумського і М.Скрипника (мотив від економіки немовби вгадує концепцію, яку виклав М.Волобуєв у статті «До проблеми української економіки» — в журналі «Більшовик України», 1928, ч.2-3).
Але Хвильовий доводив до краю ті думки, які інші воліли б висловлювати дипломатичніше або й тримати «в резерві». В цьому сенсі він ставив у скрутне становище своїх можливих союзників у меншості партійного керівництва, і їм довелося відмежовуватися від Хвильового й критикувати крайнощі «хвильовізму». Спершу це зробив М.Скрипник, а потім, у м’якшій формі, й О.Шумський.
Тим часом у справу втрутився сам Сталін (про це — далі), і наступний памфлет Хвильового «Україна чи Малоросія?» вже не був дозволений до друку. Натомість був уважно вивчений в ідеологічних спецслужбах і використаний у публічному шельмуванні автора.
Головне питання для Хвильового: Україна — колонія чи держава? Щоб вона не була колонією, треба «назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю будувати на Україні російську культуру». Зокрема і «всі ті розмови про рівноправність мов є не що інше, як приховане бажання культивувати те, що вже не воскресне» (тобто «фактично, якщо не де-юре, декретовану» російську гегемонію — тут Хвильовий якраз помилився: вона не те що «не воскресла» — вона просто не вмирала, а міцнішала і тріумфувала на «цвинтарі розстріляних ілюзій», якщо вжити образ Василя Симоненка, і на тирловищах «розбудови держави», якщо вжити вислів Павла Загребельного).
Украй відверто і з мужністю, якої ні до нього, ні після нього не мав ніхто (і хтозна чи матиме), Хвильовий говорить, що в Україні точиться боротьба за гегемонію між двома культурами — українською і російською. На книжковому ринку українська культура не може побороти свого конкурента: «її товар завжди буде розцінюватися як товар другого, третього, а то й четвертого гатунку, хоч би він був і першого. Це закон психології нашого читача, принайменше на перший десяток років» (як бачимо, Хвильовий знову помилився у своєму оптимізмі: ця психологія — безсмертна). Отож змагатися з російською культурою на арені її канонів — дарма. Тим більше що українська інтелігенція в масі своїй «не здібна побороти рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній».
Це, власне, ті мотиви, які й раніше Хвильовий клав в основу своєї ідеї про необхідність відмовитися від орієнтації на Москву і творити свою культуру, навчаючись у «психологічної Европи». Легко говорити про такі речі сьогодні, але спробуймо перенестися в рік 1926-й… А втім, дещо й сьогодні звучить, сказати б, незвично. Ось таке, скажімо: «…Нове гасло, спрямоване проти російської літератури, ми розуміємо як гасло здорового суперництва («змагання») двох націй, але не як націй, а як революційних факторів».
Творчі сили для цього є, особливо молоді, але вони не бачать дальших перспектив через тісноту рамок культурного розвитку і не можуть «виявити свою творчу потенцію». «Справа в тому, що в той час, як в Росії компартія завжди втручається морально і матеріально в національно-культурне будівництво, в усі його закутки, то в Україні, логікою одірваності керівних кіл від національного відродження, ми, крім химерної ситуації в культурному будівництві, маємо кілька імпотентних морально і слабеньких матеріально «хохлацьких апаратів».
А якщо ми визнаємо українське відродження доконечним, неминучим етапом, то «ми не тільки повинні поширити матеріальну базу для виявлення культурних можливостей молодої нації, але й подивитися на нове гасло по-марксистському».
І Хвильовий пропонує такий погляд: «Якщо яка-небудь нація […] виявляє свою волю протягом сторіч, щоб виявити себе, свій організм як державну одиницю, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого — вносять елемент хаосу в світовий загальноісторичний процес. Замазувати незалежність порожнім псевдомарксизмом — значить не розуміти, що Україна буде доти пляцдармом для контрреволюції, доки не пройде той природний етап, який Західна Европа пройшла в часи оформлення національних держав…»
Не говоритимемо, марксистський це погляд чи немарксистський. Важливо, що його виведено з історичних фактів, і подальша історія також його підтвердила. Хіба не про це говорив півтора століття тому чех К.Гавлічек-Боровський: мир і спокій у Європі не будуть забезпечені, доки не буде загладжена кривда, заподіяна українському народові. І хіба не через це в сталінсько-хрущовсько-брежнєвські-щербицькі часи Україна була бастіоном компартійної реакції? І хіба не це маємо на увазі ми, говорячи, що нинішня Європа без самостійної України неповна? А хіба був би можливий голодомор 1932—1933 років у державно незалежній Україні? І чи так розвивалися б події у Другій світовій війні, якби на сході Європи існувала повноцінна Українська держава? А кривавий терор на Західній Україні 40—50-х років?
І ще про одне нагадує драматична теза Хвильового: ну до чого ж невігласькими або тупувато-цинічними є відомі постійно тиражовані заяви певного штибу політиків та політиканствуючих базік про те, що незалежність дісталася Україні ні з того, ні з сього, майже сама впала з московсько-єльцинського неба…
Український месіанізм?
Отже, за Хвильовим, Україна має пройти етап оформлення в національну державу. Але він чудово розумів, що ніхто їй такої можливості не надасть. На що розраховувати? І тут знову з’являється ідея «азіятського ренесансу» як суми «визвольних рухів національностей Сходу». Може, відгукуючись по-своєму на ідеї Шпенглера, Хвильовий пропонує версію про чотири культурно-історичні типи: патріархального періоду, феодального, буржуазного і пролетарського. «Людський матеріал Азії» відіграв вирішальну роль у першому періоді; другий і третій наснажені енергією Європи. Але тепер «західня спільнота, природно, йде до стану духовної імпотенції. Творча енергія вичерпана…»
Постає питання: «…Де ж та загадкова країна, яка розв’яже велику світову проблему?» Хвильовий має відповідь: «Вона там, на Сході. Азія знову виходить на широку історичну дорогу (…) Соціяльний патос, яким горить сьогодні Азія, є не тільки перша ознака відродження нових грандіозних сил, але й ознака відповідності цих останніх четвертому типу культури».
Не говоритимемо про міру теоретичної обгрунтованості цих версій Хвильового. Зрештою, він не був теоретиком; це публіцистика, в якій озиваються то Шпенглер, то якась альтернатива російським євразійцям (тут уперше Хвильовий вживає термін «Евразія», але у своєму специфічному контексті). Важливіше інше: фактом був бурхливий національно-визвольний рух народів Сходу, який Комінтерн розглядав як чинник світової революції (під проводом європейського пролетаріату. У Хвильового навпаки: Азія мала підстьобнути трохи вже приспаний опортуністами європейський пролетаріат). І фактом була важлива роль України як свого роду моделі поєднання соціального та національного визволення. Відповідно — і вибух теми революційного Сходу в українській літературі, піднесення наукового сходознавства.
Це й давало Хвильовому підставу перейти до головного для нього: «…Причому ж тут Україна? А притому, що духова культура більшовизму може яскраво проявитися тільки в молодих радянських республіках і в першу чергу під блакитним небом південносхідної республіки комун, котра завжди була ареною горожанських сутичок і котра виховала у своїх буйних степах тип революційного конкістадора. З одного боку, наша Евразія завжди стояла далеко від третьої (буржуазної. — Авт.) культури, і пробудження азіятської енергії є пробудженням і її енергії. Більше того, оскільки Евразія стоїть на грані двох великих територій (як бачимо, у Хвильового «Евразія» — псевдонім України. — Авт.), двох енергій, постільки авангардом четвертого культурно-історичного типу виступаємо ми…».
Власне, в «Україні чи Малоросії?» Хвильовий дав уже виразне — з викликом — політичне оформлення тим думкам, які розвивав ще в перших памфлетах. Послухаймо: «Говорячи про азіятський ренесанс, ми маємо на увазі майбутній нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай, Індія і т.д. Ми розуміємо його як велике духовне відродження азіятсько відсталих країн. Він мусить прийти, цей азіятський ренесанс, бо ідеї комунізму бродять примарою не стільки по Европі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить її від економічного рабства (оцінимо прозорливість Хвильового. — Авт.), використає мистецтво як бойовий чинник».
Це — в «ранньому» памфлеті «Про Коперніка з Фрауенбургу, або Абетка азіятського ренесансу в мистецтві» (другий лист до літературної молоді). І там само: «Отже, гряде могутній азіятський ренесанс у мистецтві, і його предтечами є ми, «олімпійці» (так іронічно величали Хвильового та його друзів-ваплітян опоненти-плужани. — Авт.). Як в свій час Петрарка, Мікель-Анджело, Рафаель і т.д. з італійського закутка запалили Европу, так нові мистці, з колись пригноблених азіятських країн, нові мистці-комунари, що йдуть за нами, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п’ятикутником над темною европейською ніччю».
Великий азіатський ренесанс, за передбаченням Хвильового, триватиме кілька століть, як і ренесанс європейський, і перейде кілька етапів, кожен із яких характеризуватиме той чи інший художній напрям. Конкретизувати це провіщення Хвильовий усе-таки не наважується. Але впевнений, що перший його етап визначатиме «романтика вітаїзму», — а це те, з чим ідентифікувався творчий стиль його самого. Розуміючи, що це занадто загально, він застерігає: «…Сподіваємося, що наші памфлети будуть першим абетковим абзацем до теорії нового мистецтва. Сам теоретик мусить прийти — ми його чекаємо. Він буде романтиком вітаїзму: агітатором і пропагандистом наших засад». Він не прийшов і не міг прийти. І самі засади лишилися неозначеними.
Є очевидна суперечність між орієнтацією на Європу і версією «азіятського ренесансу». Але ця суперечність знімається спільністю їхнього призначення в концепції (чи, власне, політичних і культурних прожектах) Хвильового.
Насамперед: в обох випадках ішлося про пошук міжнародного контексту для відродження України; пошук чинників, які допомогли б їй розімкнути лабети гегемонізму. В обох випадках маємо також ідею українського месіанізму, в якій, власне, сплітаються «Азія» і «Европа». «Саме з південно-східньої республіки комун, саме з радянської України й піде те нове мистецтво, що його так чекає Европа».
Чи мав Хвильовий якісь підстави для таких надій? Мабуть, дуже перебільшував — у нетерпінні національного самоствердження. Але вже були Павло Тичина, Микола Бажан, Лесь Курбас, Микола Куліш, Михайло Бойчук, був «український авангард» — немало, за європейською міркою, був уже багатообіцяючий європейський резонанс на ці явища. Але головна надія була на те бурхливе піднесення молодих творчих сил, яке тривало до кінця 20-х років. (Павло Тичина: «Хлюпни нам, море, свіжі лави! \ О земле, велетнів роди!»).
Нащо Європа?
І ось тут-таки знову з’являється аргумент від Європи. Чи це парадокс, чи «діалектика», чи просто «хвильовізм», але обновити Європу Азія зможе з допомогою самої Європи. Інакше: перш ніж Україна принесе в Європу нове мистецтво, вона мусить узяти від Європи її фавстівську спадщину, подолати свою культурну відсталість, символом якої є для Хвильового «просвіта», тоді як Європа в його розумінні — «психологічна категорія, яка виганяє людскість із просвіти на великий тракт прогресу». І це тим більше потрібно, що «в той час, коли вже чути побідні кроки азіятського ренесансу, — в цей час «сатана» (тобто «просвітянський» графоман. — Авт.) повів нестримну і рішучу атаку зі своєї «бочки» на город, на міську культуру». Отже, каже Хвильовий, «ми зовсім не випадково, а цілком продумано поставили питання: Европа чи просвіта? Це одно із кардинальних питань нашої доби. В Европі, як у психологічній категорії, об’єднано суму тих можливостей, які ми можемо в мистецтві протиставити «просвіті», теж психологічній категорії, з якої живиться куркуль (…). В сьогоднішній літературі борються дві сили: перша — це та, яка орієнтується на Европу, друга — це та, яку використовує просвіта, інакше кажучи куркуль».
Опоненти єхидно випитують у Хвильового: це ж яку Європу він має на увазі? Мовляв, Європу комунарів чи версальців, капіталістів чи пролетарів? «Беріть, — відповідає Хвильовий, — яку хочете: «минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу. Бо справді: гамлети, донжуани чи то тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати «вічними», але вони будуть і «мінливі».
Або трохи в іншому ракурсі: «Що ж таке Европа? Европа — це досвід багатьох віків. Це не та Европа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це — Европа грандіозної цивілізації, Европа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т.д., і т.п. Це та Европа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу». І вища квінтесенція досвіду Європи для Хвильового — це «допитливий людський дух» («чорнокнижник із Вюртемберга», «доктор Фауст») та «ідеал громадської людини, яка в своїй біологічній, ясніш — психофізіологічній, основі вдосконалювалась протягом віків і є власністю всіх кляс» (це останнє прямо суперечить класовій риториці самого Хвильового-полеміста, хоча водночас цілком відповідає духові Хвильового-художника.
Європейський ідеал громадської людини — це чи не найголовніше для Хвильового. І він далі розвиває цю думку:
«Психологічна категорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадська людина. Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом. Як надбудова, він вплинув на економічний базис, на добробут февдалів і буржуазії. Він вплине й на добробут пролетаріяту. Його соціяльний сенс у його широкій та глибокій активності. Отже, не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи».
Дивним чином ця теза Хвильового не привернула особливої уваги ні його опонентів, ні прихильників та популяризаторів. А тим часом це, може, найважливіше в ідеї «психологічної Европи». І найтривкіше. І найактуальніше нині. Бо хіба це не те, що сьогодні звемо «громадянським суспільством», яке нібито хочемо будувати?
Ламання душ?
Протягом усього свого короткого творчого життя (трохи більше десяти років: 1921—1933) Микола Хвильовий був під пильною увагою літературної критики, а особливо партійних ідеологічних спецслужб. Його проза, а ще більше публіцистика, викликала зливу відгуків — як прихильних, солідарних, так і неприхильних, злостивих та й прямих доносів. Останнє стимулювалося публічними й непублічними вказівками партії, але немалим збудником були й амбіції ватажків різних ворогуючих літературних груп, за якими теж здебільше стояли вмілі партійні інспіратори.
Зупинимося лише на деяких моментах, що безпосередньо стосуються нашої теми: ідеї «азіятського ренесансу» та «психологічної Европи» у Хвильового.
У загальній формі їх підтримали палкі однодумці Хвильового — Олесь Досвітній та Михайло Яловий . Посутнішу підтримку дістав Хвильовий від Миколи Зерова, до культурного авторитету якого апелював і який адекватно оцінив спільність позиції в обстоюванні естетичної якості. У книзі «До джерел» він присвятив три статті літературній дискусії, яку викликали памфлети Хвильового. Близьку йому тему «Европа» Зеров ставить на ширший і конкретніший грунт, ніж сам Хвильовий та його опоненти. Говорить про різні її ідеологічні й мистецькі версії в російській суспільності, підкреслює, що ще «київські дидаскали 17 віку не боялися вчитися у своїх ворогів-латинників» і що «з часів Куліша і Драгоманова, Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилянської — щоб не згадувати імен другорядних — европейські теми і форми проходять у нашу літературу, розташовуються в ній». Тобто Зеров намагається заспокоїти опонентів Хвильового: нічого небувалого той не пропонує; треба вийти з політичної гарячки до спокійної професійної розмови. Але в тій обстановці це було вже неможливо, і солідаризування Хвильового й Зерова було поставлене на тяжкий карб їм обом.
У перших виступах проти Хвильового панувало роздратування його дошкульною критикою «просвітянства» і «масовізму» в літературі. Політичні звинувачення вийшли на перший план після відомого листа Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» (26.4.1926). Листа написано після розмови з О.Шумським, який висловив Сталіну свою (і, певно, багатьох українських комуністів) критичну позицію щодо політики, яку проводило в Україні керівництво КП(б)У на чолі з Кагановичем. Про Шумського Сталін говорить поки що в поважливому тоні (він ще був потрібен, та й час масових політичних розправ у самій партії ще не настав)… Однак мало не третину листа присвячено Хвильовому. Сталін чітко окреслив ті тези Хвильового, які прямо суперечили офіційній лінії партії та становили небезпеку для неї («а така небезпека стає все більше й більше реальною на Україні»). Це — вимога «негайної дерусифікації пролетаріату» в Україні; дистанціювання української культури і суспільства від російської та, мовляв (в інтерпретації Сталіна), «загальнорадянської»; захоплення якоюсь месіянською роллю української молодої інтелігенції («все це і багато іншого в устах українського комуніста звучить тепер (…) більше ніж дивно»); а головне: «У той час, як західноєвропейські пролетарські класи та їхні комуністичні партії повні симпатії до «Москви», до цієї цитаделі міжнародного революційного руху та ленінізму, в той час, коли західноєвропейський пролетаріат із захопленням дивиться на прапор, що майорить над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь «Москви», як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви. І це називається інтернаціоналізмом!» (И.Сталин. Сочинения. Mосква, 1948, T.8, с.14).
І далі йде дуже характерне міркування — з арсеналу сталінських (і взагалі більшовицьких) важелів ідеопсихологічного тиску на національну партійну інтелігенцію: «Шумський не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна лише борючись з крайностями Хвильового в лавах комуністів». Звичайно, це була і пряма пропозиція Шумському виступити проти Хвильового (від нього цього довго довелося вимагати). Але сам прийом розколювання опозиції і спосіб тиску на авторитетних потенційних опозиціонерів мав ширше значення й постійно застосовувався в Україні: хто справді хоче національного майбуття і розвитку української культури, той мусить виступити проти крайнощів, які ведуть у «прірву»: «Від ухилу — у прірву», — так називалася брошура Андрія Хвилі, викликана «Вальдшнепами» Хвильового. Погроза «прірвою» була найдійовішою; силу її відчув на собі й не один з погрожувачів. Той-таки Андрій Хвиля, колишній боротьбіст, один із активних провідників українізації, під тиском її противників поступово позбувався шкідливих «крайнощів», аж поки став викривачем їх, — що не врятувало його від сумної долі за часів остаточної перемоги соціалізму.
Але Хвильовий почував себе комуністом і боляче сприймав звинувачення у нібито відступництві, націоналізмі, а потім і фашизмі. До того ж, він відповідав не тільки за себе, а й за цілий напрям в українській літературі, навколо нього гуртувалися найталановитіші митці його покоління. Щоб зберегти своє реноме комуніста і творчі можливості для себе та друзів, він ладен був визнавати «помилки» і йти на поступки та компроміси. Але петля вимог затягувалася дедалі тугіше. Раніше не рятували посилання на Троцького й Бухаріна, тепер — на Сталіна й навіть Кагановича. Хвильовий здавав позицію за позицією. Щоправда, після кожного чергового визнання помилок йому вдавалося щось здобути в літературно-видавничій справі для гурту своїх однодумців: після заборони «ВАПЛІТЕ» — він організовує «Літературний ярмарок», після закриття «Літературного ярмарку» — «Пролітфронт». Але вже ненадовго.
Дарма Хвильовий переймає прийоми своїх супротивників і переходить на мову політичних наліпок, звинувачуючи тих — у націоналізмі, тих — у фашизмі. Так, так — він тепер бореться з хвильовізмом. Але ні вороги, ні друзі цього до уваги не брали. І для одних, і для інших він залишався автором «Я (Романтики)», «Вальдшнепів» і «Думок проти течії». Для одних — об’єктом ненависті, для других — любові.
Минуще і неминуще
…Збігло три чверті століття. З них більш як півстоліття твори Хвильового були під забороною, а ім’я його відкрите тільки для шельмування. Та, пройшовши це пекельне горнило, воно, кажучи словами Шевченка, «в душі людській возобновилось».
Хвильовий постає нині як одна з найзначущіших постатей української літератури ХХ століття. Всього лиш десяток з лишком літ пощастило йому творчо працювати, але він перебував у центрі інтелектуального руху в Радянській Україні, був одним із головних і плідних будівничих нової революційної літератури, генератором багатьох ідей, що наклали відбиток на культурне, духовне обличчя того часу; невтомним ініціатором незліченних починань, завжди придушуваних «згори», але таких, що встигали давати промовисті результати. До нього сходилося багато «нервових зв’язків» тодішнього літературного життя і боротьби.
Хвильовий увесь зітканий із суперечностей, які, одначе ж, не тільки не позбавляють сенсу суперечні одна одній думки та настрої, а живлять їх. Це й суперечності між мрією про «голубу Савойю», між орієнтацією на «психологічну Европу» і на містично-революційну (в його інтерпретації) Азію; суперечність між гаслами «вікна в Европу» та «азіятського ренесансу». Ми вже бачили, як ці, нібито суперечні, ідеї в нього одна одну скріплюють.
Три чверті століття, що відділяють нас від Хвильового, — достатній термін для того, щоб історія дала свою оцінку не лише художнім вартостям певних культурних витворів, а й інтелектуальним та політичним ідеям того чи іншого діяча.
Головна ідея Хвильового: державна самостійність України неминуча. Головний аргумент: якщо якийсь народ протягом століть у різних формах виявляє своє прагнення до незалежності, то рано чи пізно він її здобуде і пройде той шлях, який пройшли всі народи Європи; протидіяти цьому — означає гальмувати історичний розвиток. У часи Хвильового така ідея здавалася, якщо вжити його слово, «дерзостю». Через шість десятиліть вона здійснилася. Інша річ, що нинішня Україна — не така, якою вона уявлялася Хвильовому, — але цього вже не можемо ставити йому на карб. І не знаємо, якою вона буде ще через шість десятиліть.
Не випадковою і не марною виявилася ідея європейської орієнтації України. І тут Хвильовий може бути для нас дуже повчальний, схиляючи нас до засвоєння не зовнішніх форм європейського життя, часом розкладницьких і минущих, а вічної культурної та інтелектуальної спадщини, духу творчості, громадянської постави і всього того, що нині зветься громадянським суспільством. І немає потреби доводити, наскільки актуальне застереження Хвильового від «малоросійства» і «хохляцтва», від загіпнотизованості «московським диригентом», від інерції багатосотлітнього самовдоволеного й агресивного рабства.
А як бути з «азіятським ренесансом»? Він відбувався і відбувається, хоч і не зовсім у тих формах, що уявлялися Хвильовому. Але почасти — і в них. Хіба не справдилася його думка про те, що енергія революційного руху вигасає у Європі, а з більшою силою спалахує в Азії? І що комуністичні ідеї перемагатимуть в Азії? Так і сталося у ХХ ст., особливо в його другій половині. Тільки до Азії треба додати ще Африку і Латинську Америку. І хоч комуністичний експеримент у багатьох країнах Азії та Африки провалився, та він дав потужний імпульс національно-визвольному рухові на цих континентах.
А як з місією України, її чільною роллю в цьому рухові? Зі зрозумілих причин вона цю роль не змогла відіграти, бо й сама вона, Україна, тоді була придушена як суб’єкт світової політики.
Нині геополітична ситуація в цій частині світу геть змінилася. Але молода держава Україна має шанс стати важливим чинником економічного, політичного і культурного співробітництва країн Причорномор’я і Середньої Азії, спираючись, зокрема, й на історичні традиції такого співробітництва, на відповідні факти нашої культури.
Як бачимо, і тут Хвильовий може нам дещо підказати.
Я далекий від того, щоб екстраполювати на сучасність візії Хвильового 20-х років минулого століття. Але вчімося в нього жити Україною, мислити Україною, шукати шляхи України у світ.
*Скорочений газетний варіант інавгураційної лекції, виголошеної в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія».
