Нинішнього року Київській дитячій академії мистецтв виповнюється десять років. І хоча ніяких особливих торжеств із цього приводу не заплановано (ректор академії композитор Михайло Чембержі вважає, що існують офіційні ювілеї — 25 і 50 років, а в інших випадках кожен рік може бути ювілейним), привід для цікавої бесіди все ж є. Оскільки чимало інновацій, впроваджених у цьому навчальному закладі вперше в Україні, нині поширюються в загальнонаціональному масштабі. Цілком природно, що з удалою апробацією багатьох прогресивних педагогічних методів за ці роки суттєво зріс й авторитет самої академії.
— Михайле Івановичу, які проблеми нині найбільш актуальні для вашого навчального закладу?
— Одне з основних завдань зараз — це пошук хороших спеціалістів, які мають авторитет у своїй галузі мистецтва. Адже не секрет, що в Україні дуже складно, наприклад, знайти хореографа, котрий має науковий ступінь чи учене звання. А щоб існувати як повноцінний вуз, нам потрібні саме такі кадри. Крім того, мені здається правильним, якщо згодом будуть відкоректовані й удосконалені деякі норми нині чинного закону про вищу освіту. Приміром, в академії сьогодні працюють багато видатних діячів мистецтв України, котрі мають у нас статус сумісників, що є серйозною перешкодою для академії в отриманні більш високого рівня акредитації.
На мій погляд, для вирішення цієї проблеми, запобігання тупикової ситуації, у якій викладач вузу четвертого рівня акредитації з природних причин не зацікавлений у переході у вуз більш низького рівня, а цей вуз за відсутності кадрів такої кваліфікації, що працюють на постійній основі, просто не може підвищити рівень своєї акредитації, було б доцільно запровадити так звану декларативну систему.
Скажімо, засновники вузу другого рівня акредитації декларують бажання підвищити його рівень до четвертого. Для цього подають чіткий план розвитку. Якщо доводи засновників аргументовані, а гарантії — реальні, держава дозволяє їм реалізувати свої прагнення, надаючи режим найбільшого сприяння, при цьому жорстко контролюючи відповідність рівня навчання всім стандартам. Тоді вже вийде ніби конкурс на заміщення вакантних місць професорсько-викладацького складу в майбутньому вузі четвертого рівня акредитації. Це було б реалізацією права вибору більш перспективного напряму, можливість інтенсифікації розвитку нового навчального закладу, зміцнення його педагогічної бази. При цьому переміщення педагогічних кадрів показувало б реальну картину того, які вузи більш перспективні, і тому туди йдуть працювати, а які менш перспективні, і тому звідти кадри втікають.
За нинішніх обставин, за наявності прозорої податкової політики, сам по собі інститут сумісництва стає своєрідним юридичним нонсенсом. Адже в усьому світі викладацький склад вузів працює за контрактами, і від цього знання, які вони дають, не вважаються менш значимими, а вузи не перестають від цього бути вузами. Чому ж у нас викладач не може читати лекції сьогодні в Києві, завтра у Львові, післязавтра в Харкові і при цьому не вибирати, який вуз для нього основний, а який другорядний? Адже тоді він буде однаково відповідально ставитися до всієї своєї роботи (що особливо важливо в педагогічній діяльності), а не тільки до однієї її частини.
Другий момент, на якому хотілося б загострити увагу, — це те, що існуючі юридичні норми на сьогодні не роблять ніякої диференціації між технічними, гуманітарними вузами і вузами мистецтва. Адже в той час, як реальні потреби в музикантах, художниках, танцюристах і, скажімо, інженерах, юристах і лікарях дуже різняться одне від одного, мінімальна кількість студентів на факультетах за законом абсолютно однакова. Але якщо 1000 інженерів на рік для України — не більш ніж мінімальна потреба, то, скажімо, 1000 композиторів — це вже, на мій погляд, національне лихо. Тому, звичайно, було б бажано виходити з існуючих життєвих реалій.
— Що ж, це вже майже політична заява. До речі, а як ви для себе вирішуєте питання взаємин політики з культурою?
— Ви знаєте, я ніколи не відносився ні до тих, хто хвалить владу, намагаючись щось від неї отримати, ні до тих, хто її критикує на замовленням. Мені здається, що завжди потрібно казати правду, незалежно від того, хвалиш ти чи лаєш. І те, й інше вимагає мужності та громадянської позиції. Але вибирати, кого хвалити, а кого не слід, — це, щонайменше, негативний педагогічний приклад. І коли я дякую всім тим представникам влади, котрі виявляли раніше і виявляють зараз щиру турботу про дитячу Академію мистецтв, то роблю це без провінційної компліментарності й від усього серця. Життя — це велика школа, тому якщо ми хочемо навчити підростаюче покоління чомусь хорошому, то повинні бути максимально відповідальні за кожне сказане слово. І саме тому я не відчуваю сорому за почуття щирої вдячності до всіх, хто, приміром, підписав з українського боку передачу культурного гранту уряду Японії нашій академії.
— Не секрет, що на отримання того ж гранта претендували кілька навчальних закладів культури. І те, що грант отримала ваша академія, і так, із погляду багатьох, досить благополучна, не може не породжувати у декого роздратування чи образу: «а чому не ми?»...
— Природно, матеріальний стан будь-якого навчального закладу мистецтв зараз не настільки благополучний, щоб кожен із керівників не відчував певного жалю, що такий грант дістався не його навчальному закладу. Це природно.
З іншого боку, всі претенденти перебували в рівних умовах, і якимось чином уплинути на рішення експертів уряду Японії, самі розумієте, неможливо. Гадаю, шанс на успіх є у кожного, і якщо на чиємусь боці сьогодні пані Удача, то його потрібно просто привітати, завтра вона прийде і до інших.
— Пропоную трохи відволіктися від педагогічної теми, хотілося б, наприклад, дізнатися вашу думку про останню, проведену недавно «Київську Пектораль». Ви ж, як-не-як, один із «батьків-засновників» цієї премії...
— Цього року конкурс був надзвичайно вдалий, мені було особливо приємно побачити і почути те, що відбувалося на сцені. У всьому відчувалася піднесеність настрою, інтелігентність, панувала негучна й водночас інтригуюча «Пектораль», було представлено багато нових імен...
Приємно, що традиція розвитку міжнародних зв’язків «Пекторалі» отримала й цього разу своє продовження — чудовий грузинський майстер Гія Канчелі, один із видатних композиторів сучасності, став лауреатом цієї премії.
Водночас я геть не можу погодитися з нинішнім трактуванням композиторської номінації — «за створення музичної концепції». Написання музики для спектаклю — дуже важливий творчий процес, але в театрі він є розвитком концепції режисера. І найвище, до чого може прагнути композитор, — це створення музичної драматургії саме в рамках режисерської концепції, націленої на адекватне розкриття задуму автора п’єси. Тому нинішнє нововведення — номінація не за написання музики, а за створення музичної концепції, — викликає в мене якийсь протест.
Крім того, «музична концепція» часто припускає певний добір музичних уривків, часто різностилевих. Звісно ж, є вдалі приклади вибору для спектаклю музики різних композиторів. Вважаю, що виразно і художньо виправдано скомбінувати фрагменти музики Моцарта, Бетховена, Чайковського, Лисенка, сучасних авторів в одному спектаклі й вибудовувати щось суцільне — це велика майстерність. Але тоді необхідний природний розподіл у межах однієї номінації: оригінальна музика чи музичне оформлення.
— Воістину риторичне запитання — чи справедливий, на ваш погляд, вибір журі? Мені доводилося чути зауваження про те, що далеко не всі його члени були присутні на ключових прем’єрах сезону.
— У мистецтві справедливість — поняття дуже відносне. Коли збирається журі будь-якого конкурсу і спостерігається повна одностайність, виникають підозри. Вибір журі — сума суб’єктивних думок талановитих людей, і вони різнитимуться за визначенням. І змагання цих ідей, думок і дають кінцевий результат, який, природно, комусь подобатиметься, а комусь ні.
До того ж «Пектораль» — це особливий конкурс. Тут не відбувається самовисування, ніхто не пропонує до розгляду кандидатури номінантів. Це конкурс, у якому відомі люди, експерти, члени журі вивчають театральний процес у Києві. І хочеш ти чи не хочеш, все одно стаєш об’єктом вивчення в рамках огляду стану театральної справи в нашій столиці. Тому треба покладатися на те, що цей огляд завжди професійний і, тією чи іншою мірою визначає фактичний творчий рейтинг нинішнього року.
Ну, а бачили члени журі всі спектаклі чи ні, мені про це складно щось говорити, не володіючи відповідною інформацією. Однак можу сказати, що таке поняття, як «корпоративна довіра», приєднання до більш авторитетної професійної думки в нашому театральному середовищі іноді можна спостерігати. У принципі, дуже супити брови з цього приводу не варто. Хоча, звісно ж, добре, коли кожен викладає тільки свою точку зору і завжди може її захистити, не посилаючись на чужу думку чи рецензію в газеті.
— Чи не вважаєте ви, що зараз, коли в театри стало ходити більше публіки, було б непогано ввести в критерії оцінки того чи іншого спектаклю також і складову комерційної популярності спектаклю?
— Свого часу я пропонував запровадити такий критерій, хоча розумію, що це далеко не безперечно. Міркуйте самі: 50—70 чоловік у маленькому камерному театрі — це завжди аншлаг, у той час, як 100 разом із родичами тих, що грають на сцені акторів, у великому академічному — привід для глибоких роздумів... У результаті журі довелося б займатися складними, не завжди коректними обчисленнями.
Водночас довговічність спектаклю, стабільність його успіху у глядача, можливо, слід було б відзначати спеціальним знаком «Пекторалі». Мені здається, що був би доречним ще один спеціальний знак (назвемо його умовно «За стабільність професійних результатів» або «За професійне довголіття»), котрого могли бути визнані гідними ті, хто вже неодноразово отримував «Пектораль» і в черговий раз підтвердив свій високий творчий рівень. Крім того, це суттєво розширило б коло нових імен в основних номінаціях.