Сучасних українських робіт, як і торік, у місті-побратимі Києва Лейпцизі не було. Зате поруч із класичним українським матеріалом — «Симфонія Донбасу. Ентузіазм» Дз. Вертова (1930), «Битва за нашу Радянську Україну» О.Довженка (1943) спалахнув (кажуть, зовсім не відомий в Україні) фільм харківського режисера Миколи Кармазинського «Як живеш, товаришу гірник?» (1932) повністю із титрами українською мовою. Його відшукав у надрах російських кіноархівів, які поглинули багато чого зі спадщини радянського кінематографа, знавець нашої кіноісторії німецький кінокритик д-р Ганс Шлегель. Уже не вперше не в Україні, а в Німеччині показували українські забуті або заборонені свого часу картини чи прем’єри («Джальма» А.Курдюма, «Прометей» І.Кавалерідзе на Go East у Вісбадені, «Мазепа» Ю.Іллєнка на Берлінале)…
Дивовижно, що фільм М.Кармазинського взагалі вцілів у радянському суспільстві тих років. Автор входив до групи відомого режисера-«самоучки», парадоксального Олександра Медведкіна, інтерес до творчої спадщини котрого перманентно то спалахує, то згасає в нас і на Заході. Як і Д.Вертов, він придумав модель утручання документального кіно в реальне життя. У Вертова — це «Кінооко», що захоплює «життя зненацька», своєрідні «газети» «Кіноправда», «Радіогазета». У Медведкіна — «Кінопоїзд». Це був насправді поїзд (на кшталт бронепоїзда), оснащений кінолабораторією, який із режисерами й операторами відправлявся в «гарячі точки» будівництва нового радянського суспільства, щоб своїм «кінословом» викорінювати недоліки. Взагалі Медведкін був мастак на вигадки. Московський критик М.Ізволов на симпозіумі в Лейпцизі з питань історії радянсько-німецького кінематографа розповів, як під час війни Медведкін озброював наших солдатів, які йшли в бій,
16-міліметровими камерами зі збитих іноземних літаків, прикріпляючи їх до приклада автоматів. Більш об’єктивніше «кінооко» важко придумати!
Кінопоїзд роз’їжджав країною, знімав швидко, і відразу в лабораторії проявлялося зняте й показувалося персонажам зйомок. Цензура не могла за ним встигнути й накласти табу на все, що критикувало прекрасну радянську дійсність. Документалісти за рахунок швидкості мали свободу слова та дій в той непростий час. Фільм М.Кармазинського був знятий на українській шахті «Жовтнева» й зафіксував усі «жахи» шахтарського життя: співіснування сімей і неодружених в одній кімнаті в бараку, замурзаних дітей, бруд у будинку й на вулиці, огидну їжу в їдальні... Були зняті сцени засідань активу, доповнені іронічними кінокоментарями — гра зі склянкою і графином («переливання з пустого в порожнє»), протерті ззаду штани, що повисли на вішалці («прозасідалися»). Фільм був показаний шахтарям, активу та керівництву шахтоуправління. Вони відразу ж зрозуміли, що начальство «Жовтневої» розкрало виділені на облаштування побуту кошти, і віддало його під суд. Так діяв принцип Медведкіна, так доккіно активно втручалося та виправляло життя. Хоча фільм начебто б не закінчений, він цілком самодостатній і відповідає на запитання «Як живеш, товаришу гірник?» однозначно відомим слоганом «Так жити не можна».
Вплив Вертова та Медведкіна був настільки великий, що режисери 70-х у Франції (Жан Люк Годар та ін.), намірюючись розпочати «нове» французьке кіно, створили кіногрупи «Дзига Вертов» і «Медведкіно».
Лейпцизький глядач побачив сповнені ентузіазму фільми 30-х років Е.Шуб «Сьогодні», Я.Посельського «Сталінське плем’я», його ж приголомшливий фільм «Герої Арктики —Челюскін» (що одержав приз Венеціанського кінофестивалю, (1934), який викликав захоплення в оточення Муссоліні, його сина Вітторіо та гордовиту репліку Сталіна (немає таких перепон, котрі не могли б здолати більшовики); камуфляжний фільм «Соловецькі табори особливого призначення» А.Черкасова (1927— 1928) про ідеальні умови перевиховання несвідомих громадян на Соловках. Були показані також «субверсивні» (підривні) докстрічки періоду відлиги, «брежнєвщини» А.Пелешьяна (Вірменія), У.Браунса (Литва) та ін., які готували Гласність і Перебудову.
Великий інтерес викликали радянські експедиційні фільми (спільний із німцями «Памір — підніжжя смерті» В.Шнейдерова (1928); про Німеччину «До щасливої гавані» В.Ерофєєва (1926), невдовзі у нас заборонений нібито за критику чиновників апарату радянського кінематографа). Ці фільми-подорожі донедавна були terra incognita, а тим часом представляли символ часу та вміння за умов тоталітаризму говорити правду. Зовсім ще не розкритий фільм «Невідома війна» — про Велику Вітчизняну війну. Тоді бюрократи від радкіно розгубилися, цензура ослабшала й документалісти сміливо знімали правду про страждання і смерть солдатів на війні, на що було накладено табу в німців, американців і англійців.
Німецькі кіноархівісти представили невеличкий матеріал — кілька ранніх стрічок (про українських військовополонених із табору періоду Першої світової війни і відправлення на фронт разом із німцями на боротьбу з більшовиками Оскара Барнака Ukrainische Fahnenweiche im Wetzlarer Kriegsgefangenenlager, 1918); пропагандистські фашистські картини (серед них про початок окупації Києва Faschistische Propaganda im besetzten Kiew, 1941. Десь на Подолі обивателі з інтересом розглядають, як на тумбу вивішують плакат «Гітлер — визволитель», і розхапують німецькі прапорці); фільм ФРН про візит Аденауера до Москви й серія стрічок НДР про СРСР дружнього характеру (про «російське чудо», систему освіти, виробництва в СРСР) тощо.
Директор фестивалю пан Геллер і кінокритик д-р Шлегель підкреслили, що останнім часом знайдено багато нових «поличкових» радянських документальних фільмів, які доповнюють фонд документалістики, що час зламати хибні стереотипи німців у їхній рецепції СРСР (адже й у періоди тоталітаризму робилися талановиті фільми й були люди, які йшли чи намагалися йти в документальному кіно шляхом правди) і написати нову історію радянського документального кіно.