Який український письменник не любить плутаних заголовків! Як можна, називаючи власний твір і пускаючи його межи люди, та й не нагромадити на титулі що-небудь концептуальне, глибинне і світоглядне, аби відразу було видно, як глибоко він — автор — копає! Як міг український автор Олександр Ірванець, написавши роман, не назвати його як-небудь затійливо. Ось він його і назвав — «Рівне/Ровно (Стіна)» (теж мені пінкфлойд знайшовся, хе-хе), з підзаголовком «Нібито роман». Правильно, вже як називати, то називати, чого там.
Але слід визнати, що, окрім складнопідрядної назви, роман Олександра Ірванця наділений ще рядом чеснот, до яких насамперед слід віднести простоту і прозорість цієї прози, за якими стоїть, ясна річ, стилістична вправність автора, підкріплена, своєю чергою, дипломом випускника літінституту ім. Горького. «Рівне/Ровно» можна читати спочатку, можна зсередини, можна, звісно, взагалі не читати, але це вже інший випадок, загалом же не можна не помітити, що і в своєму романі Ірванець лишається тим-таки старим добрим бубабістом, якого хочеться вивчати напам’ять, цитувати, зневажати, заперечувати і взагалі поливати всілякими літературно-критичними помиями.
Як і належиться в подібних випадках, уже в першому своєму масштабному прозовому полотні ліричний герой Ірванця героїчно бореться з графоманами з рівненського відділення Спілки письменників, стоїчно сприймає утиски з боку вітчизняних спецслужб, а головне! — більш-менш успішно вступає в статевий зв’язок (і навіть в природний спосіб) із колишньою однокласницею Облею, яка, очевидно, свого часу, як сказали б ті ж таки графомани з рівненського відділення Спілки письменників, дала Ірванцеві конкретного одкоша, за що тепер і поплатилась. Одне слово — всіх драконів, котрі ятрили Ірванцеву змучену надмірним бубабізмом душу, вбито і від самого Ірванця здавалося б слід чекати нових романів, не обтяжених грімкотливим сублімаційним хмаровинням. А зась. Відкиньте, дорогі читачі, найменші ілюзії щодо Олександра Ірванця. Ніколи не буде він писати речей реалістичних, психологічних, не говорячи вже інтелектуальних. Нипати йому довіку в сутінках ним же вигаданих утопічних і антиутопічних колізій, надибуючи там час від часу власні дитячі сховки і, длубаючись в пахучих і запилених закамарках щасливого рівненського дитинства, знаходити йому там щемкі від спогадів і нафталіну піонерські галстуки, коробки з-під цукерок чи жіночу білизну, яка до того ж йому і не належить. Він не почне писати інакше, ось побачите. Навіть якщо він захоче скромно і чесно описати свій життєвий і творчий шлях чи якщо надумає оприлюднити яку-небудь лав сторі, все одно в найбільш ліричний і пікантний момент, де-небудь поміж анчоусами і черговою пляшкою шампанського «Кристал», принесеною в номер, обов’язково з’явиться знайоме до болю рило Зубчука Трохима Дормидонтовича, відповідального секретаря і голови Ровенського відділення Спілки письменників СРУ і, хапливо попадаючи ногою в штанину, Ірванець знову кинеться до пера, викриваючи і обстьобуючи все навсібіч. Все-таки багаторічна приналежність до української літератури дається взнаки, а де ще, як не в українській літературі можна помітити таку нелюбов і нехіть до життя взагалі і до власного зокрема. Ось і він не може просто так освідчитись в любові до власного міста, йому обов’язково потрібно перегородити спочатку це місто ефемерними мурами і шлагбаумами, а потім чисто по-синівському залити гівном і написати про все це ліричного вірша. Посильніше «Прапороносців» Гончара виходить.
Говорячи про цей роман, критика чомусь наголошує на Ірванцевому візіонерстві, що ось, мовляв, чувак нас всіх застерігає і для цього змальовує нам цілком імовірний варіант розвитку нашої з вами, дорогі друзі, незалежності. Але це не зовсім так. Найцікавіше те, що в Ірванцевих візіях Ровно майбутнього малюється цілком буденним і в ньому немає нічого аж такого утопічного. Ось тут синівська любов справді бере своє і Сашко всього-на-всього ретельно — кубик за кубиком — відбудовує своє місто, яким він його знав і яким воно, скоріш за все, і лишилось. І якщо з тексту вичленувати згадувані нами сублімативні сторінки творчості автора, до яких вочевидь можна віднести готель «Європейський-Гоф» у західному Рівному і успішну кар’єру драматурга-Ірванця в Західній Європі, то залишиться справді дитячий збірно-розбірний конструктор авторової пам’яті, де жодна деталь не може загубитись просто тому, що саме тут її місце і без неї — без цієї деталі — гри просто не відбудеться. Роман, зрештою, і поділяється на два типи картинок — вигаданих і дійсних, і слід зауважити — дійсні справляють враження приємніше і переконливіше. Інакше кажучи — Ірванцеві куди краще вдаються графомани з рівненського відділення Спілки письменників, аніж злі генії і партійні, м’яко кажучи, бонзи, оскільки в житті Ірванцеві доводилось спілкуватись все-таки переважно з графоманами, а не з бонзами, хоча й серед бонз, слід погодитись, трапляються люди творчі.
Ностальгією і щирим хліборобським драйвом дихають в романі сцени з життя рівненських письменників, рівненських гебешників та інших рівненських ханиг, натомість футуристичні фантазми і злісні пророкування Ірванця дихають, хай вибачить мені автор, виключно «Галицькими контрактами», і на те немає ради. Ось в цьому місці і годилося б побажати авторові в подальшому бути ближчим до народу та його гризот, але робити цього я, звичайно ж, не буду, бо, чесно кажучи, попри все нагромадження витворів хворобливої Ірванцевої фантазії, роман я ще й тепер час від часу перечитую, особливо надовго зупиняючись на сцені письменницьких зборів в ровенському «домі ідейної роботи» і зачудовано вчитуючись в прізвища всіх цих любовно виведених автором баранюків і гімнюків. Може, саме заради таких поодиноких сцен і варто писати грубі романи, і справді, мине так років десять-двадцять, і буде, ось побачите — буде, учень десятого класу однієї з рівненських шкіл Олесь Баранюк на зустрічі зі стареньким класиком рівненської літератури О.Ірванцем відповідати на питання вчительки:
— То ж як, Олесю, називається найвідоміша книга нашого славного земляка?
— «Рівне»… Себто, «Ровно»… Себто «Стіна».
— І шо ж воно таке?
— Та нібито роман.