Чотирнадцять років тому, ще в УРСР, було відкрито перший великий міжнародний музичний фестиваль «Kyiv musik fest», що став відомим за межами тоді ще великої та могутньої радянської імперії. Не тільки відомим, а й популярним. І відтоді щороку він відкривається в Києві останньої декади вересня (цього року — 27.09 — 4.10). На нього з’їжджаються представники багатьох країн майже з усіх континентів, і з кожним роком ця географія переконливо розширюється. Його основоположник і директор протягом багатьох наступних років Іван Карабиць тоді добре розумів, що ідея незалежної держави без великих культурних форумів недієздатна в очах світової громадськості. Адже не лише київське «Динамо» і Чорнобильська атомна станція мають бути «візитками» країни. Хоча, на жаль, досі Україну ідентифікують саме з ними.
Торішній фестиваль, що вперше пройшов без свого директора, присвячувався його пам’яті, і багато зарубіжних музикантів приїхали тоді саме, щоб пошанувати пам’ять композитора. Нинішнього року їх стало значно менше. Правильно мовиться, що не ідеї вмирають, а їхні носії. Звичайно, знаходяться ентузіасти, продовжувачі справи. «Kyiv musik fest» нині у руках авторитетних музикантів. У директораті фестивалю зараз Мирослав Скорик, Кирило Карабиць, Ольга Голинська. І, звичайно, продовжує брати активну участь у житті фестивалю людина, яка завжди перебувала поруч з Іваном Федоровичем, — Маріанна Капіца.
Торік у рамках фестивалю вона влаштувала конференцію, присвячену Івану Карабицю, результатом якої стала книжка про композитора, яка вийшла до нинішнього «Kyiv musik fest».
Можна сказати так: композитор перетворився на ікону. Хоча ще не встигло висохнути чорнило на сторінках, де активно критикується і він, і вся його діяльність. Багато слів було сказано про Карабиця й нинішнього року. Та звучало й те, що звучить на всіх фестивалях, які проходять в Україні: і «Прем’єри сезону», і багатостраждальний «Форум музики молодих» не обходяться без сакраментальних фраз на кшталт «ми проводимо фестиваль у борг», «грошей немає, і невідомо, чи будуть», «фестиваль під загрозою зриву, закриття» тощо. Усе в тому самому дусі. Справді, культура наша вкрай бідна, це її іманентний стан, і до цього навіть звикли, отож можна на такі розмови не звертати уваги. Але тут багато чого насторожує. За життя композитора чомусь про це не говорили. Невже фестиваль був багатший? Навряд чи. Був Карабиць, при ньому, напевно, такі розмови не заохочувались. Був образ не нещасного, всіма скривдженого, а солідного міжнародного заходу. А нині обличчя фестивалю стало значно менш презентабельним. Коли голова української Спілки композиторів Михайло Степаненко за кожної зручної нагоди говорить усе те, що можна почути на будь-якому іншому українському фестивалі, стає ще сумніше.
Стан культури — це стан душі. У нашої культури жалюгідний вигляд, вона стоїть з простягненою рукою. І не стане вона багатшою, адже тут звикли мати нещасний вигляд перед сильними світу цього, замість того, щоб шукати нові шляхи до нових вершин.
Модуляції в мисленні не сталося — якою воно було за часів «совка», таке й донині, тільки ще поглиблене провінційністю. Минуло понад десять років, можливо, мине ще стільки ж, але якщо причину своїх нещасть культура та її діячі не знайдуть у собі, так і жебракуватимемо на папертях країни. Звичайно, складно змінювати систему відносин, а заодно й систему цінностей та пріоритетів у культурі. Але рано чи пізно доведеться це робити.
Впало в око й те, що різко звузилася музична географія фестивалю. Послаблення інтересу пов’язане насамперед з ім’ям Карабиця і підтверджує тезу, що не ідеї вмирають, а їхні носії. А ще показує, що «Kyiv musik fest» на межі виживання. Може, це криза, за якою настане видужання? Добре, якщо так. А якщо це занепад? Не хотілося б. І вже йдеться не про те, що фестиваль із міжнародного перетворюється на міжміський. У нього серйозніша проблема — бути чи не бути.
На нинішньому фестивалі було чимало пам’ятних і ювілейних присвят. Звучала музика Івана Карабиця — на відкритті фестивалю, у виконанні одеського філармонічного оркестру в понеділок і на денному концерті камерної музики у п’ятницю. Весь концерт у середу був присвячений пам’яті Олександра Білаша. На відкритті фестивалю виконання твору Валентина Бібіка йому ж і присвячувалося.
Другого фестивального дня вечірній концерт був присвячений 65-річному ювілею Мирослава Скорика. Блискучий оркестровщик, стиліст, композитор з ідеальним відчуттям форми, Мирослав Михайлович одним із перших змусив весь музичний світ говорити про феномен української музики.
Як і торік, відбулася конференція «Українська та світова музична культура: сучасний погляд».
Хочеться все-таки думати, що «після Карабиця» — це новий етап у житті фестивалю. Що він зможе вижити, а може — набути нового, але тільки не страдницького, обличчя.