Про міста можна думати як про людей. Про призначення та долю, про везучість, характер, хвороби, про сонячні дні життя й про свинцеві.
Черкаси не назвеш щасливим містом. Навіть забувши, що місто перебуває в реторті для проведення хімічних дослідів, — не назвеш. Не багате воно архітектурними пам’ятками. У різний час тут були зруйновані всі до єдиної церкви й знищені цілі квартали, які явно несли в собі живе тепло того, що відійшло назавжди. В усьому місті тепер важко знайти й пару примітних будинків, які стоять поруч, побудованих до війни 1914 року. Та рідкісними, поодинокими вкрапленнями, немов заблукавши у часі, ці будинки ще живуть серед нас... Місто — середовище проживання людини, це на наш погляд. Ну а якщо уявити, що в нього може бути своя думка, то виявиться, що це ми, жителі, — середовище проживання міста: будинки народжуються і живуть у вирі людському, і в ньому зникають. Якийсь час вони ще мерехтять, йдучи в небуття.
У кожного з будинків, «що заблудилися», своя фізіономія, свій темперамент. Біля будинку Щербини (ЗАГС) рожевощокий молодий купець підморгує молодиці; модерновий купол друкарні поглядає на нас із похмурістю медіума-шарлатана, а в будинку зі шпилем — можна побачити гімназистку, що ридає, і яка за мить заллється реготом... Будівлі ці самотні, часом навіть здається, що вони ніяковіють, їм ніби хочеться сховати свою оригінальність! Мабуть, тому вони іноді стають невидимими... Проходять повз них люди — не помічають. І раптом нетутешні фасади неначе випливають з небуття; побачивши їх, люди розпрямляються: те, що відійшло, запитально дивиться на нас із вікон.
Та сьогодні ці будинки зібралися в одному місці... У Черкаському художньому музеї відкрилася невеличка виставка, названа автором «Лист нащадкам». Це колекція керамічних панно, на яких відбиті примітні черкаські будівлі, як знищені, що стали остаточно невидимими, так і вцілілі. Грав патефон, гостей зустрічала господиня...
Це перша персональна виставка Людмили Шилимової-Ганзенко. Виставка приурочена до її ювілею. Двадцять років — саме половину життя — вона професійно займається керамікою. У її «послужному списку» участь у кількох всеукраїнських виставках, які проходили в Києві і Львові. Вона лауреат двох національних симпозіумів гончарства в Опішні, її роботи зберігаються в приватних колекціях Канади, США, Чехії, Болгарії...
— Якби музей мені під виставку ще шматок холу дав, — каже Людмила ледь зніяковіло, — я б могла показати...
Їй є що показати. Вона займається й мініатюрною скульптурою, і садово-парковою, і живописом по склу... Все це немов незримо присутнє в залі, мерехтить. Ось, приміром, є в неї скульптурна композиція «Хто на світі наймиліший?» Дві жінки дивляться в дзеркало. В образі однієї вгадується Америка: її вінець нагадує променисту корону статуї «Свобода». Вона тут — блискуча королева. А друга — миле дівоче личко, скромний віночок, не вінець, не корона. Та чарівність дівоча — чарівність юної принцеси. Думка в автора така (може, й наївна, але сентиментально-патріотична): росте королеві зміна!.. А в опішнянському музеї залишилося панно Людмили, назване «І знову вірю». Динозаврик притискає до серця червону крашанку.
— Ідею син підказав, — посміхається Людмила. — Каже: «Я знаю, чому вимерли динозаври. Тому що вони думали мозком, а він у них маленький. Потрібно їм було думати серцем!»
Асоціативний ряд, народжений її творами, інколи простий, але простота ця подібна до простоти балетного танцю.
Заклик думати серцем здається дуже симпатичним. У сфері містобудування в тому числі. У Черкасах багато старожилів дотепер журяться з приводу знищеного будинку старого кінотеатру «Україна». Його любили. Таке буває рідко. У ньому юні цілувалися. Він був зруйнований на зорі перебудови, уже мітинги екологічні шуміли, уже преса де-не-де відважно язик владі показувала... Стара «Україна» просвічується крізь швидко побудований якийсь банк, нещодавно зліплений на її місці. (А до нового будинку «України» претензій немає: усім кінотеатр хороший — і кілька залів у ньому, і нічний клуб, навіть, кажуть, є, і кіно зі стріляниною демонструють...)
Ходжу по невеличкому виставочному залу, відшукую старий кінотеатр. Ні, не знаходжу... Проте чимало чого тут немає! Однак — мріє... Зате ось є старий магазин «Київський», є будинок офіцерських зборів (перший краєзнавчий музей)... І магазин, і музей уже давно остаточно стали невидимими. У черкащан, які люблять місто, від однієї згадки про ці назви серце стискається. І в кожному місті так...
— З чого розпочалася серія?
— Якось одна моя подруга (вона ж і замовниця) побачила маленький барельєф, це Шевченківська хата, її мій батько виліпив. Григорій Ганзенко, мій батько, — львів’янин, ліпник архітектурних деталей, майстер екстракласу; до речі, він співавтор нового герба на будинку Верховної Ради. І подруга попросила щось подібне на пам’ять про її рідний черкаський дім зробити... Кожне панно, а їх поки лише одинадцять, являє собою керамічну плакетку (глиняний відтиск, покритий глазур’ю й обпалений) із зображенням будинку; плакетка обрамлена шамотом. За задумом контраст ювелірно-тонких деталей будинку і грубого обрамлювального шамоту створює художню завершеність образу...
Старе місто відправило лист нащадкам: «Я ще тут, мої мерехтливі будинки живуть серед вас...» Можливо, Людмила Шилимова-Ганзенко щось інше мала на увазі, назвавши виставку «Лист нащадкам». Однак я прочитав так. Нащадки, мабуть, прочитають по-своєму. Якщо зовсім читати не розучаться.
Хотілося б ці враження від виставки закінчити (для контрасту з початком) якоюсь оптимістичною фразою. Та якось не виходить вимовити: «Місто Черкаси можна назвати щасливим»...