Їхні зірки спалахнули на оперному олімпі України в різний час, але, взагалі-то, в одну епоху (різниця у віці - приблизно 20 років). Їхні голоси обожнювали сучасники, на оперні постановки з їхньою участю свого часу неможливо було потрапити. Але з плином часу від цих великих голосів у пам'яті обраних залишається лише відлуння. Сьогодні мало хто розповість про тріумф, який супроводжував на сцені київської опери співачку Олександру Жилу, про успіхи на цій самій сцені Миколи Частія. Розповідь про цих двох чудових виконавців, можливо, хоч частково реабілітує їхні голоси в нашу епоху безпам'ятства.
Спадкоємиця Петрусенко
Олександра Жила народилася 4 травня 1924 р. на Сумщині в бідній селянській родині. Батько - сільський коваль і мати - проста колгоспниця все життя пропрацювали в колгоспі, заробляючи на хліб тяжкою працею. У сім'ї, крім Олесі, як називали її рідні та односельці, ще були два брати - один із них загинув на фронті, другий повернувся з війни інвалідом. Дівчинка з дитинства мріяла стати лікарем і після семирічки вступила в медичну школу в Харкові, щоб по закінченні продовжити навчання в медінституті.
Вдень Олеся відвідувала заняття і була серед успішних учениць, а ввечері поспішала на репетиції хорового гуртка, співала у вокальному ансамблі самодіяльної капели бандуристів при Харківському тракторному заводі. Захоплення співом на той час було природною потребою її музичної натури. Але стати співачкою вона навіть гадки не мала.
Хоча… хто знає, може, в душі юної співухи на підсвідомому рівні і зріла мрія про цю професію.
У медшколі Олеся провчилася два роки, як почалася Велика Вітчизняна війна. У перші ж дні фашистської навали вона з'явилася у військкомат із проханням послати її медсестрою на фронт. І невдовзі дівчину призначили у прифронтовий госпіталь під Харковом. У такій обстановці розпочалася "кар'єра" майбутньої артистки.
Медсестри не тільки допомагали пораненим терпіти фізичні страждання, а й підтримували їх морально. А такі, як Олеся Жила, утішали ще й піснею.
Та ось закінчилося воєнне лихоліття. І Олеся знову вдома, вона - активна учасниця художньої самодіяльності і в складі агіткультбригади роз'їжджає селами та райцентрами Сумщини з концертами.
Її чудовий голос звучить у сільських клубах, будинках культури, на польових станах. І неодноразово, бувало, односельці, захоплюючись співом Олесі, казали її матері: "У тебе, Федорівно, не донька, а справжній соловей. Артисткою б їй бути!" А мама, жінка набожна, відповідала: "На все воля Божа"…
У післявоєнні роки практикувалися огляди художньої самодіяльності. У 1947 р. на обласному огляді, в якому брала участь Олександра, члени журі одностайно присудили їй перше місце і рекомендували на республіканський огляд молодих талантів.
І ось стоїть вона на на сцені Київського оперного театру - висока, струнка, вродлива. Помітно хвилюється. Їй доведеться співати перед поважним журі. За столом - М. Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинський, З.Гайдай, сивоволосі професори консерваторії.
Олеся проспівала дві арії з опери "Запорожець за Дунаєм". В антракті до неї підійшла Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут і сказала: "Твоє місце на оперній сцені. Чекаємо тебе в консерваторії".
І дівчина послухалася поради знаменитої співачки.
Так селянка з феноменальними вокальними даними стала студенткою Київської консерваторії ім. П.Чайковського.
Розпочався період праці і творчих пошуків під керівництвом педагога М. Снаги-Паторжинської.
Одного разу на консерваторському концерті була присутня письменниця Ванда Василевська. Послухавши Олександру, вона оцінила її голос і запросила до себе додому.
Невдовзі вони подружилися. Великою мірою завдяки турботам Ванди Львівни молода співачка змогла продовжувати навчання.
Післявоєнні роки були голодні, і Василевська підтримувала бідну студентку, причому не тільки морально, а й матеріально.
Уже на другому курсі Олександра співала партію Наталки в опері "Наталка Полтавка" М.Лисенка в Оперній студії при консерваторії, а до державного іспиту підготувала партію Одарки із "Запорожця за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського. До речі, в цій самій ролі відбувся і її дебют на сцені Київського оперного
театру в парі зі знаменитим співаком І.Паторжинським, який виконував партію Карася.
Пам'ятним для молодої артистки став 1953 рік. Їй серед найкращих доручили виступити на IV Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Бухаресті. Тоді ж вона отримала запрошення на роботу в Київський театр опери і балету. Там репертуар молодої співачки розширився: Гелена
в "Богдані Хмельницькому" К.Данькевича (Олександра одною з перших виконала цю партію), Дідона в "Енеїді" М.Лисенка, Катерина в однойменній опері М.Аркаса, Люба в "Зорі над Двіною" Ю.Мейтуса, Надія в "Аскольдовій могилі" О.Верстовского, Горислава в "Руслані і Людмилі" М.Глінки, заголовна партія в "Аїді" та Амелія в "Балі-Маскараді" Дж.Верді… А її коронними, як і раніше, залишалися партії Одарки та Наталки, завжди супроводжувані незмінним успіхом.
Понад 20 вокальних партій виконувала Олександра Жила на сцені столичної опери. Виконувала блискуче.
Кажуть, що коли 1957 р. О.Жила проспівала партію Аїди на сцені Большого театру Союзу РСР, публіка влаштувала їй овацію. Про голос і сценічне обдарування співачки захоплено відгукувалися І.Козловський, С.Лемешев, Н.Обухова, М.Максакова, М.Рейзен. Вони ще пам'ятали тріумфальні виступи в Москві в 1936 р. славетної Оксани Петрусенко і вважали Олександру Жилу її достойною спадкоємицею.
За заслуги у вокально-виконавському мистецтві Олександрі Жилі у 1957 р. було присвоєно звання заслуженої артистки УРСР.
До її концертного репертуару входили оперні арії, романси українських і російських композиторів-класиків, народні пісні та твори радянських авторів. Вона приголомшливо співала знамениту пісню Д.Покрасса і В. Лебедєва-Кумача "Україно моя, Україно". Уперше, ще 1939 р., її виконала Оксана Петрусенко, і після того мало хто з професійних співаків наважувався включати твір у свій репертуар, - вважалося, що проспівати краще, ніж Петрусенко, неможливо. А Жила виконувала цю пісню в концертах. Та як! Не гірше, ніж сама Петрусенко. Багато хто навіть вважав, що голос Олександри дуже скидається на голос її знаменитої попередниці - ті ж потужність, нездоланна лавина звуку, і навіть тембри схожі.
Коли співачці казали про це, вона відповідала: "Звісно, приємно чути, що я "друга Петрусенко", але мені все ж таки хотілося б залишатися собою".
Співачка багато гастролювала, її популярність зростала.
Але підступна хвороба підкосила її в самому розквіті слави. Маятник життя гойднувся вліво. І… зупинився. Артистки не стало 6 квітня 1978 р.
Сьогодні її знають тільки одиниці. У музичних фондах Українського радіо є всього кілька магнітофонних записів. Кожен із них тепер - унікальний. Тому треба зробити все, аби запобігти їх можливому розмагнічуванню, перенести на сучасні цифрові носії та зберегти для нащадків.
Бульба і Мефістофель:
в один голос
Микола Андрійович Частій народився 7 квітня 1905 р. у родині фельдшера в повітовому містечку Валки Харківської губернії.
Сім'я була досить забезпечена, адже батько, крім роботи в лікарні, приймав хворих ще й приватно. Крім того, він придбав кілька десятин лісу, що давали сім'ї значний дохід (до речі, той ліс у Валках досі називають "частіївським"). Але передчасна смерть батька внесла в розмірене життя сім'ї свої корективи.
У 1924 р. Микола закінчив професійно-технічне училище і влаштувався слюсарем на Новоіванівський цукровий завод, потім став помічником машиніста. Організував хоровий, музичний та драматичний гуртки і сам брав активну участь у художній самодіяльності.
Розгледівши в юнакові вокальні та акторські здібності, заводська парторганізація і комітет профспілки дали йому рекомендацію для вступу в музичний технікум при Харківському музично-драматичному інституті. Склавши успішно іспити, Частій потрапив в клас професора Чемезова.
У 1929 р. студента третього курсу Миколу запросили на сцену Харківського оперного театру, де й розпочалася його кар'єра співака. Тоді там сходило багато зірок, які згодом прославилися, - М. Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинський, М.Гришко, В.Гужова, М.Середа, М.Сокіл, В.Дідковський, В.Будневич та ін. Микола Частій був гідним партнером цих чудових майстрів вокалу.
Через рік після того, як Київ став столицею України, М.Частій отримав запрошення на роботу в Київську оперу, де виступав до початку війни. 1935 р. співак брав участь у Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців у Москві і став його лауреатом, отримавши третю премію.
У I Декаду українського мистецтва, що відбулася в Москві 1936 р., співак був зайнятий у всіх трьох операх, привезених театром у Білокам'яну. В "Наталці Полтавці" він виконував партію Виборного, в "Запорожці за Дунаєм" - Султана, у "Снігуроньці" - Мороза. Відразу після Декади його удостоїли звання заслуженого артиста УРСР. А 1941 р. Миколі Частію присвоїли звання народного артиста Української РСР.
У роки Великої Вітчизняної війни Микола Андрійович співав на сцені оперного театру Тбілісі, де з групою артистів перебував в евакуації.
Співак дав багато сольних концертів, у яких виконував як оперні арії, так і народні пісні та романси. Рецензенти відзначали його вокальну майстерність, особливо акцентуючи, що співак популяризує мистецтво українського народу на землі сонячної Грузії.
1944 р. М.Частій повернувся в Київ, де продовжив співочу та громадську діяльність. На заводі "Ленiнська кузня" він організував вокальну студію. Брав участь у шефських концертах. Із сольними виступами об'їздив весь Радянський Союз. В 1944 р. знявся у фільмі "Щит Джургая" і в 1950 р. був удостоєним за цю роботу Сталінської премії.
Безумовно, в історію вітчизняного мистецтва Микола Частій увійшов насамперед як високообдарований оперний співак. На сценах Харкова, Києва і Тбілісі проспівав сорок партій в операх української, російської та західноєвропейської класики, створив цілу галерею високохудожніх образів. Ось найкращі з них: Тарас у "Тарасі Бульбі" і Виборний у "Наталці Полтавці" М.Лисенка, Кривоніс у "Богдані Хмельницькому" К.Данькевича, Іван Сусанін в однойменному творі М.Глінки, Мельник у "Русалці" О.Даргомижського, Кочубей у "Мазепі" і Гремін в "Євгенії Онєгіні" П.Чайковського, Кончак у "Князі Ігорі" О.Бородіна, Мефістофель у "Фаусті" Ш.Гуно, Рамфіс в "Аїді" Дж.Верді, Кецал у "Проданій нареченій" Б.Сметани…
Концертмейстер Київського оперного театру Н.Скоробагатько згадувала: "Майстерність Частія була багатогранною, на сцені він створював прекрасні, інколи зовсім протилежні характери. Цьому сприяли виразні нюанси його співу, вміння переконливо розкрити образ людини із властивими їй змінами душевного стану. Виконуючи ту чи іншу партію, співак демонстрував увесь діапазон свого голосу та віртуозну техніку. Завжди вражало досконале володіння розмаїттям тембральних барв і бездоганно чітка дикція".
Ніна Іванівна стверджувала, що кращої дикції, ніж у Частія, в Київській опері не було ні в кого. Хоч би які образи створював на сцені артист, він робив це надзвичайно правдиво й переконливо.
На жаль, грамзаписи 1930-40 рр. зберегли голос співака тільки в українських народних піснях. Оперний і камерний репертуар М.Частія, на жаль, на платівки не записаний. Хоча відомо, що в музичних фондах Українського радіо такі твори є у магнітофонному записі.
У житті, як згадували сучасники й колеги Миколи Андрійовича по театру В.Борищенко, П.Білинник, Н.Скоробагатько, він був доброзичливою, неконфліктною людиною. Без натяку на "прем'єрство".
Якась іронія долі: чудовий артист, а сучасне покоління навіть імені його не знає.
Ні за життя співака, ні після смерті (артиста не стало 1962 р.) не було випущено жодної його довгограючої платівки. Правда, Всесоюзна студія грамзапису "Мелодія" планувала видання у 1990 р., але диск так і не вийшов. Пояснювати, чому, немає потреби: тоді було не до платівок…
Тепер записи співака на Національному радіо не звучать, творчості артиста не присвячено жодного телефільму, його ім'я не знайдете в газетних і журнальних публікаціях (за винятком чудового нарису В.Гамана в журналі "Віче"), так і не вийшов компакт-диск із записом його голосу.
У 100-літній ювілей народного артиста про нього навіть не згадали.
Хоч ім'я Миколи Частія стоїть в одному ряду з видатними співаками, корифеями оперної сцени, такими як М.Донець, М. Литвиненко-Вольгемут, З.Гайдай, О.Петрусенко, М.Гришко, Б.Гмиря, Л.Руденко. Але якщо цих артистів сучасні кияни знають бодай із назв вулиць, то Микола Андрійович опинився серед забутих. Мені здається, у Харкові або Києві мусить з'явитися вулиця імені Миколи Частія.