На відміну від багатьох метрів, які не менше важливим від самої творчості вважають створення власного іміджу, Поль Рамб’є дуже органічний і природний як особистість. Майже ровесник ХХ століття, у його, навіть за французькими мірками, глибоко похилому віці, Поль Рамб’є досі спроможний на художні відкриття. Справжнім одкровенням і, певне, джерелом майбутнього натхнення була для нього зустріч із фресками й мозаїками Софійського собору, а також фресками Кирилівської церкви. Воно й не дивно. Адже центральною темою його творчості була й залишається серія «Апокаліпсис». Але про це дещо далі. Спочатку про саму виставку.
На відміну від попередніх виставок у Французькому культурному центрі, які не тішили нас колористичною розкішшю, цього разу ми зустрілися з художником, що гостро відчуває та передає резонанс світу барв і музики, із Майстром, талант якого дозволяє глядачеві з радістю впізнавання ввійти в його образи й художню мову.
Український глядач має змогу ознайомитися лише з його роботами на ватмані й тільки з однією темою творчості — темою «ілюстрації музики». Для початку знайомства з творчістю художника це непогано. Тема інтернаціональна — тож зрозуміла й водночас досить лірична й кожному відкривається по-своєму. При цьому окремим загальним тональностям — інтимно-особистій (ефемерні людські фігури, що вгадуються за контурами колірної гами, туманні спогади) і глобально-відповідальній (присутність мотиву гармонії земної кулі й певної «музики сфер») — автор з усією очевидністю віддає перевагу.
Тема резонансу музики й кольору, як відомо, не нова. Вона хвилювала Арістотеля, Гете, Скрябіна, а проблема взаємоперекладу різних видів мистецтва досить серйозно розробляється в семіотиці — науці про знаки. Сам того, мабуть, не підозрюючи, Поль Рамб’є на прес-конференції цілком у дусі сучасної науки про знаки говорив про ті межі сприйняття, які вже задано знаками — нотами, але які розвиваються в мотиви-символи — колористичні фігури. Справді, нотна партитура для П.Рамб’є — лише привід для того, щоб нанизати на неї фарби, які дозволяють побачити вже не ноти, а форми архітектури, арабську в’язь, силуети музичних інструментів, людські обличчя, лик космосу й нашої планети, — словом усі ті звучні конфігурації, що так чи інакше сплітають тканину життя й культури.
Так звані реципієнти творів мистецтва й літератури — співучасники процесу творчості, що вже давно не є новиною для «нової літературної критики» (Р.Барт). Тому в картинах Поля Рамб’є кожен глядач міг почути свою мелодію, побачити свій образ. У жовто-коричневих, синьо-зелених і пурпурно-чорних тонах колірного супроводження партитури майстер намагався передати певний канон сприйняття світу, у який глядач міг внести свої інтерпретації.
Ступінь прочитуваності робіт Поля Рамб’є, як, утім, й інших творів образотворчого мистецтва, є насправді тим, що М.Бахтін називав «художньою біографією читача». На темі «художньої біографії читача», мабуть, варто зупинитися. Вона не дуже популярна в українській і російській культурах, на відміну від французької. Відома бюффонівська фраза «стиль — це сама людина», відповідає французькому також загальновідомому «l’art de vivre» — «мистецтво жити». Цей вислів важко перекладається як на російську, так і на українську. При цьому проблематичність перекладу цього вислову лежить не у філологічній площині, а в площині культурно зафіксованого формату відносин між мистецтвом і життям, художником і читачем (глядачем, слухачем), художником-громадянином і художником-особистістю.
Як не глянь, а життя, біографія — це своєрідний твір мистецтва. Попри те, що цю культурну модель біографії якось не дуже артикульовано на вітчизняному грунті, але кожен пише цей найінтимніший з усіх можливих творів у своїй власній манері та стилі. Комусь близький класицизм, комусь соціалістичний реалізм, комусь — конструктивізм, а комусь — експресіонізм. Є також аматори пуантилізму й деконструктивізму. Очевидно, що сприйняття творів мистецтва також або резонує, або не резонує з особливостями кольорів, звуків і слів, якими кожен із нас пише твір свого власного життя — його можна написати в пурпурних тонах пристрасті, у зелених тонах помірності, спокійної впевненості, у рожево-блакитних кольорах інфантильного чекання дива, у сірих тонах безнадійної похмурості... Картини митця апріорі демократичні й терапевтичні в тому сенсі, у якому М.Мерло-Понті говорив про образотворче мистецтво як про реалізацію здатності ока побачити в реальному світі те, чого йому бракує, аби стати картиною, і того, чого бракує картині, аби стати реальним життям. Тому представлені на виставці картини П.Рамб’є з трудом можна назвати фігуративними, і все-таки їхня сюжетність майже очевидна.
Тим часом гармонійність графіки музичної партитури й колористики кольору в працях П.Рамб’є пов’язана й із тією принциповою різницею реалізації в модусі часу, яка існує між музичною мелодією та логікою фарб. Музичний твір неминуче існує в модусі часової тривалості. Так, на думку М.Бахтіна, справжнім першим прочитанням музичного твору є його друге прочитання, коли слухач уже спроможний охопити поглядом (зауважте — метафора зору) твір у цілому. На відміну від музичного, твір образотворчого мистецтва є гармонією або дисгармонією фарб, яка існує в модусі моментального — тут і зараз, тобто за будь-яких обставин існує в режимі тотальності й завершеності репрезентації.
Коли вже ми заговорили про певну художню «соборність» музичної теми у працях Поля Рамб’є, то саме час приділити увагу центральній темі його творчості, яку, на жаль, не було представлено в Києві. Тим часом сприйняття нинішньої київської виставки митця без згадки про цю тему буде неповним. Майстер — автор чудової серії, присвяченої невичерпній темі Апокаліпсиса. Як цілком справедливо зазначив сам художник, в історії літератури навряд чи можна знайти інший такий текст, який своїм імажинативним багатством міг би зрівнятися з Апокаліпсисом Іоанна Богослова. Теми та образи Апокаліпсиса часто поставали у творчості митців, котрі жили на зламі епох, або в кризових ситуаціях.
Для перших християн образи Апокаліпсиса пов’язувалися з поганським Римом і його імператорами, у добу хрестових походів — з ісламом, для католиків часів Реформації — з протестантською єрессю, тоді як для самих протестантів — із продажністю католицької церкви. Крім соціальної ангажованості, образи Апокаліпсиса несли й несуть у собі надзвичайно важливу й універсальну функцію, приходячи в цьому сенсі темами мистецтва пар екселенс. Апокаліпсис — це розповідь про невидиме, про таємне, приховане й очікуване. Апокаліпсис — це візуалізація майбутнього, це завершення розповіді про історію, це своєрідне «світло в кінці тунелю» кожної культури й навіть кожної людини. Так уже організована наша свідомість, що моменти початку й кінця є надзвичайно значущими, принаймні в європейській традиції. Своєрідність сучасного бачення Апокаліпсиса — це метафора «Апокаліпсиса сьогодні», він стає фактом повсякденності, фактом, що дихає в потилицю людству. Багаторівневість типів раціоналізації, що характеризує сучасну культуру, це її досягнення та її нещастя. У художньому світі П.Рамб’є Апокаліпсис — це неправда й нещирість, які пронизують усі мотиви сучасного життя, перетворюючи космос на хаос, день на ніч, а людське обличчя — на серію масок брехні. Своєрідну легітимну нещирість, софістичність, логіку подвійних стандартів — невід’ємний і неминучий елемент сучасної цивілізації — переглянуто й поставлено під сумнів у серії «Апокаліпсис» П.Рамб’є, а його музична серія, почасти написана спеціально для київської виставки, допомагає глядачеві знайти шляхи гармонізації світу.
|