Юрій Кособукін. 1989 рік |
«Если на клетке слона прочтешь надпись «буйвол», не верь глазам своим».
Козьма Прутков
Після років проб і помилок, розколів і взаємних образ українське співтовариство веселих художників, здається, вибралося на давно проторений у світовій культурі шлях проведення конкурсів та фестивалів карикатури. Цей факт не може не тішити. Адже українські карикатуристи вже кілька десятиліть збирають рясні врожаї головних призів на міжнародних мистецьких змаганнях і, схоже, нікому пальму лідерства віддавати не планують. Цілком логічно, що художники прагнуть ознайомити зі своєю творчістю якомога більше поціновувачів демократичного мистецтва карикатури, продемонструвати своє вміння найгостріше, найпарадоксальніше аналізувати навколишній світ. Спілкування між художниками, що є обов’язковим елементом фестивалів та конкурсів, допомагає орієнтуватись у безкрайому морі нових ідей і тенденцій жанру. Та й матеріальну складову, яка зазвичай супроводжує головні призи, не варто ігнорувати.
Майже одночасно в Києві пройшли дві виставки, що стали підсумком двох, не пов’язаних між собою організаційно, конкурсів карикатури. Втретє оголошено переможців ініційованого інститутом масової інформації конкурсу на тему «Свобода та її ліміти». На відміну від першого змагання, орієнтованого переважно на українських митців, третє цілком законно можна назвати міжнародним. Розширення кола авторів значно підвищило його, так би мовити, сміхову якість. Хоча, можливо, конкурс трохи знизив гостроту конкретики та віддалився від висвітлення суто українських проблем. З-поміж відібраних робіт лише в одній, та й то зовсім безневинній, присутні досить далекі від клопотів нашого світу Ширак і Шредер. Головний приз та поїздку в Париж із персональною виставкою виборов Сергій Савілов. Я мало не написав — Донецьк, Україна. Але ні — Сергій тепер представляє Москву, Росію. Я щиро радий, що його талант належно оцінюють у Білокам’яній. Але художники не просто їдуть на заробітки — вони змінюють громадянство. Окрім Савілова, Україну на Москву поміняли Віктор Балабас із Сімферополя, Валентин Дружинін із Запоріжжя. Якщо допустити можливість існування такої субстанції, як колективний розум, то Україна, втрачаючи видатні звивини свого мозку, прямує до колективного безумства. А цей симптом гірший від Тузли — земснаряди тут ситуацію не врятують.
Також втретє пройшла виставка, що стала підсумком конкурсу «Незалежність». Ця мистецька акція — плід організаційної та творчої енергії карикатуриста Костянтина Казанчева. Йому вдалося переконати і домашніх скептиків, і обережних зарубіжних учасників, що карикатурна «незалежність» Казанчева — це серйозно і надовго. Статистика красномовно підтверджує авторитет конкурсу — кількість і географія учасників зростають рік у рік.
Журі конкурсу змушене профільтровувати тисячі робіт. Під час цієї серйозної селекційної операції необхідно остерігатися двох можливих пасток. Першу можна назвати синдромом Попова-Марконі — буває, що художники несвідомо і зовсім незалежно один від одного знаходять однакове вирішення заданої теми. І це неприємне явище трапляється, на жаль, не так рідко, як хотілося б. Навіть із корифеями бувають такі накладки. Але що подієш — робота, в яку часто вкладено стільки праці, летить на смітник. І кубик Рубіка свого мозку доводиться крутити знову.
Другий варіант пастки, значно більш прикрий для організаторів конкурсів, — ощасливити головним призом плагіатора, людину, котра цілком тверезо перемальовує чужу роботу задля власної матеріальної вигоди. Творчої слави таке діяння, звісно ж, не принесе.
Ваш покірний слуга одного разу з подивом виявив свою, хоч і досить паскудно перемальовану, карикатуру в одному канадському журналі під рубрикою «Вернісаж Вадима Шевченка». Коли ж я зустрівся з ним і попросив його залишити автограф на оригіналі та копії, той не вигадав нічого розумнішого, ніж сказати, що це канадські видавці примусили його зробити.
Кілька років тому серйозно підмочило свою репутацію японське журі газети «Iomiuri simbun», яке вже багато років проводить один із найвідоміших у світі конкурсів карикатури. Головний приз і його грошовий еквівалент — майже 20 тис. доларів — було вручено добре відомому всім (окрім японського журі) крадію чужих робіт німцю Петеру Касте.
Схоже-таки, що наша доля — вчитися не на чужих, а на вітчизняних граблях. Рішення, безперечно, авторитетного журі конкурсу «Незалежність», очолюване досвідченим львівським карикатуристом Олегом Дергачовим, схиляє мене до думки, що бісова сила таки існує, і вона здатна забити памороки одразу стільком розумним грамотним людям. Головний приз по темі «Комп’ютер і незалежність» вручено запорізькому карикатуристу Олегу Локтєву за роботу, яка надзвичайно схожа на відому вже майже 15 років карикатуру київського художника Юрія Кособукіна. Дуже прикрий промах журі. Але десятикратно неприємніші дії Олега Локтєва. Особисто я абсолютно не можу зрозуміти логіки цього молодого талановитого карикатуриста. Невже і в цьому випадку нечистий свою ратицю підставив? Але як тут не процитувати «Енеїду» Котляревського. Хоча б для профілактики.
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.
Щоб не завершувати на пекельній ноті, згадаю і про приємне — на підсумковій виставці конкурсу «Незалежність» було презентовано книгу «Карикатуристи України» — це перша і достатньо вдала спроба об’єднати в одному книжковому просторі художників усіх регіонів України.