«Золоті маски» вже роздано. Відомі й імена чергових лауреатів Російської Національної театральної премії. Нинішнього року, до речі, афіша поповнилася учасниками проекту «Маска Плюс», на якому було показано поза конкурсом роботи майстрів театру й танцю з Великобританії, Бельгії, Нідерландів, Білорусі, Узбекистану, Казахстану, Вірменії та країн Балтії. Україну представляв київський модерн-балет Раду Поклітару. У тридцять одній номінації «Золотої маски» є особлива — «За честь і гідність». Її здобув колишній харківський актор, а нині головний режисер Нижегородського театру «Комедiя» Семен Лерман.
«Золота маска» завжди була важливим стимулом у театральному і суспільному житті держави російської. Потрапити в номінацію (найкращий спектакль, найкраща робота режисера, художника тощо) — не просто питання престижу, а визнання в масштабі. «Маску» підтримують президент Росії, мер Москви і голова правління «Сбербанка». Тому премія демонструє не лише глядацьку любов, визнання критиків, а й зв’язок того чи іншого діяча (або колективу) з ієрархією владних структур.
В афіші «Золотої маски» безумовних лідерів було небагато. Скажімо, Валерій Фокін, який серйозно взявся за оновлення Санкт-Петербурзького Олександринського театру і в цьому досяг чималих успіхів. Найкращим режисером названо саме його — за спектакль «Одруження». А найкращим спектаклем — поставлену в його ж театрі «Чайку» поляка Крістіана Люпи.
Спеціальну премію журі присудило спектаклю Російського академічного молодіжного театру «Берег утопії». В основу п’єси-трилогії Том Стоппард поклав тексти російських революційних демократів, повторивши те, що колись успішно робив Михайло Шатров. Він поквапився реабілітувати соціалізм «із людським обличчям». «Берег утопії» режисера Бородіна — епітафія ідеалістам, які хотіли побудувати в Росії вільне і справедливе суспільство. А це сумнівний презент російській політичній еліті. Оскільки вистава й так іде весь робочий день із перервами на обід та вечерю, показати, як же врешті-решт утворився «капіталізм із обличчям недолюдським» чи то часу забракнуло, чи то літературного матеріалу у Герцена і Бєлінського не знайшли. Мабуть, доведеться під час наступної «Маски» використати китайський досвід створення мюзиклу «Капітал» за Карлом Марксом.
Втім, гострих життєвих сюжетів навколо предосить, для такого погляду «Маска» непроникна. Є зовсім не парадні Коляда, брати Преснякови, «Театр. Doc». Але цей матеріал не для неї. Російську «Маску» вирізняють справді «позолочені» інтерпретації класики, коли прикмети нашої сучасності лише трохи проступають назовні у творах Гоголя й Островського, Достоєвського і Толстого, Чехова і Шекспіра.
У «Масці» давно заведено і оперних класиків коректувати з допомогою «актуальної» режисури (нинішнього року перемогла «Попелюшка» Россіні, поставлена на берегах Неви), а сучасних композиторів, — навпаки, заохочувати до написання варіацій на класичні теми. У конкурсній програмі опинилися поряд опери Р.Щедріна «Зачарований мандрівник» за М.Лєсковим, «Брати Карамазови» О.Смєлкова за Ф.Достоєвським (обидві в Маріїнському театрі), «Александр Македонський» В.Кобекіна (в Якутську), мюзикли «Гадюка» А.Колкера за О.Толстим (у Новосибірську), «Катерина Велика» С.Дрезніна (в Єкатеринбурзькому театрі музкомедії). Вперед вийшли Родіон Щедрін (хто ж іще?) і «Катерина Велика».
У змаганні архівної балетної класики («Баядерка», «Корсар», «Сильфіда» «Карнавал») окремо стояла програма маріїнської суперзірки Діани Вишневої «Краса в русі». Цей проект визнано найкращим. А серед сучасних хореографів Росії переміг уральський хореограф Сергій Смирнов зі своїм спектаклем «Глиняний вітер».
Однак, на мій погляд, більше вирізнилися на «Золотій масці» позаконкурсні роботи київського майстра Раду Поклітару. Московська преса побачила в його «Болеро»... політичний підтекст і вирішила, що «боротьба українського індивідууму за свободу показана в «Болеро» без балетних прикрас. Сміливий хореограф із допомогою балетних метафор зобразив головні перипетії політичного життя України, чого сучасна російська хореографія дозволити собі не може».
Не менш важливо й те, що танець Поклітару серед позолочених раритетів колишніх імператорських театрів і нескінчених пластичних ребусів зачепив глядачів за живе.
Вистави Поклітару наробили чимало галасу в театральній Москві (зі значно більшим позитивом, аніж експерименти Жолдака). Хоча вслід за ним було показано позаконкурсні композиції таких метрів постмодерної хореографії, як І.Кіліан та У.Форсайт (у яких Раду, до речі, чимало почерпнув). Проте роботи свого часу еклектичного Поклітару сьогодні читаються легше, ніж месиджі його маститих попередників. А поруч із номінантами з Єкатеринбурга чи гостями з Естонії і взагалі мають вигляд живіших, перспективніших.
Московська критика добре вміє формувати громадську думку і не завжди погоджується з оцінкою журі «Золотої маски». Москвичі не дуже панькаються з авторитетами, навіть такими знаменитими, як артисти колись справді легендарного Санкт-Петербурзького БДТ. Спектакль «Дядечків сон» з О.Басилашвілі й А.Фрейндліх був приємним спогадом про «ті» часи, але явно не вписувався у формат «Маски», що визнає лише інноваційні роботи. Втім, ще один парадокс: Басилашвілі нагороджений за найкращу чоловічу роль.
Не дивно, що «Золота маска» не тільки визначає естетичні критерії в сучасному театральному процесі, а й водночас слугує «червоною ганчіркою» для багатьох режисерів, відомих своїм радикалізмом. Виникають інші течії, жанри, моделі театру як видовища і громадського інституту, а також пересічного закладу культури.
Щось із цього досвіду було б добре запозичити нашим постановникам... А крім того, добре було б відродити і в Україні фестивальний бум (у масштабах країни, звісно), об’єднавши розрізнені творчі форуми біля Чорного моря, на Хортиці або «в степах України». Адже цікава може вийти картина.