Щойно 14 жовтня столичний Будинок кіно офіційно відкрив свій сезон феєричним шоу в постановці Володимира Балкашинова, а вже Гете-інститут зі своєю, як завжди, фундаментально підготовленою кінопрограмою тут як тут. Цього разу ми побачили виставку унікальних знімків «Марлен Дітріх — легенда в фотографіях» і добірку новітніх фільмів з Баварії.
Нарешті з’явилася можливість пробратися повною мірою в хвилюючу історію інтимних стосунків з фотооб’єктивом жінки на ім’я Марія Магдалена Дітріх (за деякими даними — фон Лош). Вона народилася в Берліні 27 грудня 1901 року, тобто саме в день народження кінематографа. Він же її згодом і охрестив — Марлен. Ось ми бачимо її, п’ятирічну пухкеньку дівчинку-лялечку, разом зі старшою сестрою Елізабет, милою мамою з французьким ім’ям Жозефіна і молодецьким батьком- офіцером. А ось через 12 років на груповій шкільній фотографії з великим чорним бантом у волоссі — дівчина як дівчина, на тому ж знімку є і симпатичніші. Далі: вона в першій ролі в кіно (зовсім страшилка!), при виході з церкви після вінчання (фата за вітром, обличчя похмуре поруч із сяючими циліндром та обличчям свіжоспеченого чоловіка — Рудольфа Сіберга), вони ж на пляжі через чотири роки (поруч голяк-пупсик, донька)...
А потім розгорнулася воістину епічна історія самостворення свого зримого образу для нього — її справжнього партнера й коханого — кіноекрана. Марлен Дітріх залишила по смерті колекцію з понад 15 тисяч власних фото. І майже всі знімки зроблено під її жорстким контролем. Знаменитий голлівудський фотограф Джордж Гаррел згадував, що Марлен вимагала поставити за камерою велике дзеркало й особисто виставляла, дивлячись у нього, композицію та світло (зазвичай верхнє), а тоді командувала: «Знімай!». При невдачі вона могла все рознести до дідькової матері. Її стосунки з об’єктивом були дуже непростими: постійна боротьба, амбіції, самоконтроль, тонкий професійний смак і залізна воля. Не раз вона залишала знімальний майданчик зі словами: «Ви не готові знімати Марлен Дітріх!» Жінка, що створила себе в історії культури XX століття, дивлячись у кіноекран, наче у дзеркало. Ось у чому сюжет цього хвилюючого фотографічного роману. 1983 року Максиміліан Шелл вирішив зробити про неї, бабусю-самітницю, фільм. Проте цього разу вона не далася об’єктиву, дозволила використовувати лише аудіозаписи. Нинішнього року Йозеф Фільсмайєр створив ще одну повнометражну документальну стрічку про її життя. Обидва фільми називаються однаково — «Марлен», і їх також було показано в Києві.
П’ять сучасних баварських картин послужили нібито задником для образу блискучої зірки. «Осяяння гарантується» (1999) Доріс Дьєрре — про подорож двох братів до Японії, у дзен-буддійський монастир по очищення від філістерської скверни й сімейних негараздів. Як видно уже з назви, фірма віників не в’яже: повернулися «осяяними». «Дивна поведінка двостатевих мегаполісів у період парування» (1999) Марка Ротемунда — мозаїка сексуальних контактів, стимульованих весняним сонечком у міській юрбі. Відразу скажу: гетерогенність не гарантується. «Там, де течуть молочні річки в киселевих берегах» (1999) Фрідеманна Фромма — молодіжно-кримінальна історія про пограбування супермаркету з елементами соціальної критики. «Реквієм для романтичної дами» (1999) Дагмар Кньопфель — жорстока драма про пізнє кохання зрілого чоловіка до юної дівчини. Фінал — різанина. «Емі та ягуар» (1997) Макса Фербербьока, навпаки, — зворушлива історія відданого кохання, що розгортається в роки нацистського терору проти євреїв. Загалом, міцне, добротне кіно. Проте зірка є зірка, і звуть її Марлен. А стосовно Гете-інституту, то він як був, так і залишається зіркою культурних зв’язків столиці України з іншими країнами.