Московський державний театр «У Никитских ворот» востаннє тішив своїми великими гастролями одеситів понад десять років тому. І ось — нова зустріч, передусім із творчим лідером колективу Марком Розовським, який заснував свій театр у статусі аматорського 1983 року. З 1987 року й по 1991-й колектив існував на правах професійного театру-студії на повному госпрозрахунку, а потім став державним. У репертуарі театру «У Никитских ворот» двадцять п’ять спектаклів — драми, мюзикли, філософські притчі, літературно-музичні вистави, об’єднані глибоким і точним баченням «властивостей пристрасті», віддзеркаленням найживотрепетніших проблем навіть на матеріалі класичної драматургії, щирим прагненням допомогти глядачеві зрозуміти себе, оцінити й посісти своє місце в житті.
— Марку Григоровичу, ви завжди були прибічником великої літератури на театральних підмостках...
— Я з дитинства багато читав і продовжую це робити, попри все. У мене літературна освіта, журфак МДУ. Залишаюся адептом театру великого стилю, я — за живий академізм, який, на жаль, останніми роками вивітрюється з театральних підмостків. Не буду оригінальним, коли скажу, що класика — основа репертуару. Так було протягом трьох останніх століть поспіль, і, повірте, так буде й далі. Мене тривожить безкультур’я в театрі, намагання за всяку ціну перевернути щось із ніг на голову, лише щоб здатися оригінальним. Мені прикро, що класика в нас часто розтринькується, не виноситься на сцену в повному обсязі розкритих у ній тем, ідей, характерів. Можна по-режисерському прочитувати її щоразу інакше. Я за різний театр, за театр людей творчих, у пошуку, і в цьому теж не оригінальний. Якщо вже заведено порівнювати театр із храмом, то давайте поводитися в ньому відповідно. Тепер про мої стосунки з великою літературою. Оповідання Льва Толстого «Холстомер», яке лягло в основу мого спектаклю «Історія коня», — не головний твір великого класика. Але в ньому є те, про що він постійно говорить у своїх великих романах, повістях, п’єсах. І мені захотілося зробити спектакль про домінанту творчості Толстого: ставлення людини до людини, ставлення влади до окремої людини, ставлення людини до самої себе. Мейєрхольд колись сказав: «У «Ревізорі» я ставлю всього Гоголя». Коли я пишу і ставлю за Толстим, Карамзіним, Купріним, Достоєвським, я теж хочу охопити спектаклем усього автора, хоч би як важко це було.
— Але п’єса, на відміну від прози, потребує дії...
— Так, саме дія повинна захоплювати в театрі. І що несценічніший, на перший погляд, текст, то цікавіше його перетворювати на театр. Є багато прийомів, якими можна скористатися як еквівалентами авторських міркувань, великих ремарок тощо. Коли я працював над «Історією коня», мені довелося ввести в текст думки Толстого, викладені в його чудовому трактаті «Царство Божие внутри нас». Я попросив поета Юрія Ряшенцева написати вірш на дванадцять рядків, у якому знайшли б вираження ідеї трактату. Уявіть собі, у нього вийшло — яскраво, образно. Потім ці рядки лягли на музику й зазвучали в спектаклі, стали однією з його барв.
— Музика завжди є важливим компонентом ваших спектаклів...
— Я справді дуже люблю музику й намагаюся максимально використовувати її виражальні засоби. У мене є спектаклі й без музики. Знаєте, інколи тиша, що настає в результаті сценічної паузи, також звучить. Чимало в репертуарі нашого театру спектаклів, де музика відіграє важливу роль. Серед них «Пісні нашого двору» та «Комуналка», що їх ми привезли нині в Одесу. Я почав зі своєї відданості великій літературі, а тут усю драматургію побудовано на міському фольклорі, на популярних естрадних і бардівських піснях. Але ж тексти цих пісень, точніше — вірші, покладені на музику, розповідають про епоху, погляди людей, їхню мораль, манеру поведінки в непрості часи нашого недавнього тоталітарного минулого. Проте Віктор Лошак, редактор «Московских новостей», ваш земляк, назвав «Пісні нашого двору» патріотичним спектаклем. Пісні, які ми співаємо, неголосно й без пафосу, навчають любити батьківщину. А наприкінці театрального сезону я планую випустити музичний спектакль за романом Патріка Зюскінда «Парфумер», склав віршоване лібрето. Музику пише молодий композитор, імені його поки що не називатиму, хай воно стане відкриттям...