Розвиваючи себе в ролі інституції актуального мистецтва, київська галерея «L-Art» відкрила свій простір для проекту молодого куратора Євгена Минка «Закликання Кармапи».
Існуючи вже десятиріччя, галерея дотепер успішно займалася мистецтвом в основному соцреалістичним. Бували в ній і виставки сучасних митців, але епізодично. Тепер власниця «L-Art» Людмила Березницька звертається до contemporary art програмно. «Найголовніше нині — створити ситуацію, коли сучасне мистецтво зможе переростити рамки вузькопрофесійного середовища і стане цікавим широкому колу», — вважає вона.
Проект Євгена Минка, підтриманий Українським релігійним об’єднанням буддистів школи Карма Каг’ю, якраз може розраховувати на широкий інтерес. Художні, музичні та літературні рецензії Євгена останніх двох років дозволяють говорити про нього як про сформованого представника нового покоління української критики, котрому дійсно є що сказати. Досвід же грамотного осмислення тутешніх і зарубіжних арт-проектів, співробітництво з такими інституціями, як Центр сучасного мистецтва при НаУКМА і Галерея М.Гельмана, у поєднанні з відкритою свідомістю людини, котра дорослішала вже не в тоталітарному суспільстві, — сприятлива основа проектного мислення в галузі contemporary art.
Концепція виставки «Закликання Кармапи» локальна і виразна, що вигідно різнить її від звичної нам провінційної глобалістики. Зібравши на одній території твори майстрів буддистського релігійного мистецтва ХIХ—ХХ століть із Тібету, Індії, Непалу й України та живопис рейтингових сучасних українських художників різних напрямів, об’єднаний алюзіями з буддизмом, Минко склав яскраве візуальне послання з конкретним адресатом. Це — один із трьох основних лам Тібету, лідер школи Карма Каг’ю XVII Г’ялва Кармапа Трінле Тхайе Дордже, Лама в Чорній короні, серед вражаючих титулів якого — «Король йогів» і «Повелитель карми». Зрозуміло, виставку, звернену передусім до глядачів і яка представляє їм художній продукт, за значеннєвою насиченістю компонентів і трудомісткістю їхнього гармонійного суміщення можна порівняти із мандалою. У не позбавленій іронії експозиції укорінена в тисячолітню традицію пластика ритуальної скульптури і декоративної яскравості ламаїстських тханок (канонічних зображень будда-аспектів чи, простіше кажучи, буддистських ікон на шовку) співіснують із розмаїттям висококласного живопису. Сучасне українське мистецтво представлене тут у різнобарвності: інтелектуальна елегантність Володимира Будникова, почуттєві спалахи Іллі Чичкана, іконографічна вишуканість Юрія Нікітіна, фантастичний дурман Олександра Гнилицького, мінімалістське естетство Віктора Покиданця, дитяча свіжість Ксенії Гнилицької.
Однак і позначений у назві адресат виставки обраний не з концептуальної примхи. Подібно до інших духовних лідерів світового значення, XVII Г’ялва Кармапа активно подорожує. Стало відомо, що візит Кармапи в нашу країну відбудеться наступного року. Своїм проектом Євген Минко перетворює давній ритуал «Закликання лами здалеку» на постмодерністський художній жест. Матеріали про нього будуть передані главі школи Карма Каг’ю, як такі, що характеризують сучасну українську культуру як адекватну світовому художньому процесу.
Тенденція до демонстрації витворів сучасного мистецтва в загальній експозиції з культовими, етнографічними, історичними артефактами логічна для естетики постмодерну. Найпереконливіше втілення вона отримала в проекті куратора 49-ї Венеціанської бієннале Харальда Зеємана «Плато людства». Але «Закликання Кармапи» — не просто данина виставочній моді сьогодення. Задовго до постмодернізму, 1946 року, батько сучасного українського мистецтвознавства Платон Белецький у виданому у Львові дослідженні «Козак Мамай — українська народна картина» висунув теорію впливу на народне українське мистецтво саме ламаїстської, тібетської іконографії, що прийшла на нашу землю разом з Ордою. Відповідно до монгольських джерел, Чінгіз-хан запозичив буддистську релігію, що стала згодом чільною в його імперії, у тібетського царя Сронг Бцан Сгампо. Положення рук, пальців і саму позу на картинах «Козак Мамай» учений вважає аналогічними традиційній для ритуальних буддистських зображень позі «дх’яні-мудра».
Своєю концепцією Євген Минко талановито розвиває ідею класика української гуманітарної думки, повертаючи до переосмислення буддистської образності творчість сучасних художників, котрі виросли на українській живописній традиції (етапним явищем якої в період бароко була народна картина «Козак Мамай»). Примхлива культурна вкоріненість замикає мандалу, художньої цінності якій додає факт написання живописцями більшості робіт спеціально для проекту «Закликання Кармапи».
Симптоматичним є саме звернення представника молодого покоління української культури саме до буддистської традиції. ХХ століття для західної цивілізації стало віком справжнього відкриття вчення Дхарми, у Європі іменованого буддизмом. Найдревніша з нині живих морально-філософських традицій в епоху приреченості людства і глобальної взаємозалежності набуває особливої цінності. Вона не в ритуальних і містичних тонкощах, але в глибинній ідеї толерантності, співстражданні буддистського віровчення. Ще в період між двома світовими війнами батько сучасних психотехнологій, один із найоригінальніших мислителів нового часу і перших пропагандистів східних віровчень на Заході Георгій Гюрджієв бачив головним достоїнством практики Дхарми «змушувати себе могти перетерплювати стосовно себе «прояви-інших-які-нам-не-подобаються». Символічним визнанням значення цієї неперебутної цінності для Заходу стала зустріч Папи Іоанна Павла II і XIV далай-лами у Ватикані наприкінці минулого століття.