У столиці, на розі вулиць Михайлівської та Костельної, відкрили меморіальну дошку народній артистці України Нонні Копержинській. У тому самому будинку (колись тут була книгарня «Поезія»), в якому й жила з початку 80-х знаменита лицедійка. Театрали пам’ятають її колоритні образи на сцені франківців. Кіноглядачі завжди усміхаються, щойно заходить мова про її ролі у фільмах «За двома зайцями» (Секлета), «Королева бензоколонки» (Рогнеда), багатьох інших. Десять років тому, у червні 1999-го, акторка назавжди пішла з цього будинку.
Не так давно на наших сторінках був опублікований нарис про Н.Копержинську, яку багато хто називає «українською Раневською» (стаття «Мама Нонна», «ДТ» №9, 2008 рік). Деякі читачі стали пригадувати чимало яскравих вражень, пов’язаних із актрисою. Ті бачили її приголомшливу Клер Цаханасян у «Візиті старої дами» і не можуть оговтатися від езотеричного впливу. Хтось із ветеранів «броунівського» кіноруху взагалі називав маловідомі картини з її участю: «Доля Марини», «Штепсель женить Тарапуньку», «Партизанська іскра», «Майська ніч»...
У 60—80-х роках у театр ім. І.Франка частенько ходили саме «на Копержинську». Хоча не грала ні Шекспіра, ні Мольєра, та й у Чехові з’явилася наче мигцем (роль няньки в «Дяді Вані»).
Її обожнювали за колоритну народну характерність. Побоювалися норовливої вдачі й гострого язичка. І постійно цитували її «перли».
У неї, як відомо, тяжка доля. Пережила голод 33-го на Донбасі. Ховалася в роки окупації від фашистів. На схилі віку її зломили передчасна смерть чоловіка і невиліковна хвороба старшого сина.
Із колії вибила й сумна історія, коли на початку 90-х театр спробував «сплавити» геніальну актрису на пенсію...
Таки справді часом не знаєш, «як слово наше відгукнеться». Після того нарису про Копержинську в редакцію зателефонувала відома людина, відомий політик. І кажу зараз про нього не задля якогось піару — не мій це жанр, а задля важливої справи, яку він і зробив.
«Олеже, мене схвилювала історія актриси. Знаєте, треба щось зробити. Гадаю, потрібно встановити її меморіальну дошку — щоб пам’ятали... Це наш обов’язок», — так сказала людина, з якою я ніколи не був знайомий. Володимир Стретович представляє Християнсько-демократичий Союз... Але цей його вчинок, я впевнений, не по «партійній лінії», це порив душі, громадянський обов’язок.
Пізніше ми зустрічалися, обговорювали цю тему. Володимир Стретович дотримав слова — і у центрі столиці з’явилося це символічне нагадування про актрису, яка, по суті, й була одним із символів Києва.
Скажу більше: серед великих українських актрис її ім’я — поруч із М.Заньковецькою, Н.Ужвій...
Мене вразило, що на відкриття меморіальної дошки прийшла майже вся трупа. Майже. Їх було навіть більше, ніж на похороні Копержинської десять років тому.
...Коли з мармурової плити злетіла біла тканина, і в мене, і в них защеміли серця. У багатьох зволожилися очі. А хтось із акторів навіть прошепотів:
«Ну, здрастуй, мамочко…»