На перший погляд, чистою випадковістю видається дивна історія з невідомою картиною Казимира Малєвича, знайденою художником Анатолієм Федірком на горищі одного зі старовинних чернівецьких особняків. Нереальною здається й сама історія. Тим більше що Федірко давно здобув славу провокатора, цілком здатного заради своєї мистецької концепції піти навіть на підробку. Багато хто так і вважає. Але цього разу, схоже, все чесно…
То була епоха нових форм та ліній. Політики й генерали, гостро заточивши багнети й олівці, креслять на карті світу пунктири майбутніх кордонів і жирні лінії фронтів. Ейнштейн висаджує в повітря трьохмірність механіки Ньютона й виводить думку в четвертий вимір абсолютного часу та простору, проголошуючи ідеалом фізики єдину теорію геометризованого поля. Одночасно Фрейд, устромивши циркуль в людське еґо, окреслює сферу свідомого, занурену в безкінечне й сповнене енергій почуттів несвідоме, яке, існуючи за своїми законами, здатне втручатися в розум та емоції окремої людини і цілої нації. Малєвич малює свій знаменитий «Чорний квадрат», запевняючи, що понад усе в мистецтві є чисте відчуття…
Малєвич, можливо, мав потрапити до рук саме Федіркові. Вони — однієї крові. У них навіть одного кольору червоні берети. Цей колір, один в один, повторюється у червоному квадраті знайденої картини.
Ключовим моментом їхньої зустрічі можна вважати Федірковий арт-проект «Залежність». Між іншим, донедавна Анатолій голосно насміхався із супрематизму Малєвича. Що ж, у кожного своя дорога на Дамаск.
Принтовий варіант проекту — розібрані фігурки хлопчиків (у чотири довгих ряди на чорному тлі спочатку білі голови гіпсових ляльок, потім тулуби, ручки й ніжки) — два роки тому був визнаним серед десяти кращих робіт Краківського трієнале світової графіки. Федіркові прогнозували Гран-прі. Однак англосаксонське журі віддало його в Канаду.
Втім, мова не про те. Дитина, особливо закинута дитина, — символ архетипу несвідомого колективного над-Я, що, прориваючись у свідомість, живить психічною енергією особистісне людське Я. Від вибору людини залежить, на що спрямувати ту енергію. А четвериця, той самий чорний квадрат, — символічне вираження цього архетипу, який Юнг вважав квазіживою субстанцією світу несвідомості, що існує в нас і поза нами, в часі і поза ним.
Можливо, в цьому і криється бентежна загадка «Чорного квадрата» Казимира Малєвича. Зустрівшись через візуальне зображення на полотні, чорний квадрат всесвіту заходить у резонанс із чорним квадратом людської душі. Але, знову ж, наразі не про це. Справжній художник — не лише медіум. Він ще й — маніфестант. Маніфест як проголошення через мистецтво певної ідеї, як виклик суспільству заради розширення обріїв свідомості, утвердження моралі, а не просто красива картинка в позолоченій рамі, — визначальна риса сучасного мистецтва. Малєвич вважається його засновником. Федірко — запеклим послідовником, визнаним, між іншим, світом.
Восени Анатолій відкривав у Чернівцях свій пам’ятник жертві й катові — на гвіздку висять із чорної жесті макінтош, циліндр, поруч — залишений ціпок. У пелерині пальто — наглядове віконце, як у тюремних камерах. Можна відкрити. Перед надмогильною металевою табличкою горить свічечка. Всі деталі рухомі, нічого тривкого — як і в житті. Пам’ятник старим Чернівцям, розстріляним, розігнаним, сплюндрованим тими, кого Федірко називає вохрою — воєнізованою охороною з енкаведистів, які після 45-го із задоволенням селились у гарних чернівецьких маєтках.
Сюжет про відкриття пам’ятника в теленовинах випадково побачив самотній 84-річний дідусь, якого син забирав із Чернівців до себе в іншу країну. Він довго розшукував Федірка — хотів віддати деякі речі, яких ніхто вже не хотів купувати, а викинути на сміття рука не піднімалася. Кілька старих гуашевих портретів молодих військових. Можливо, то були його портрети. Нарешті буквально перед від’їздом вони зустрілися.
– Посеред порожньої кімнати лежали купою картини без рамок, — розповідає Анатолій. — Мою увагу привернув альпійський пейзаж квадратної форми, ще й на металі. Пейзажів так не пишуть. Я зрозумів, що це якась містифікація. Тим більше що в правому верхньому куті проглядалася червона фарба. На картині були дірки з поржавілими краями. Господар пояснив, що це сліди від цвяхів — нею закривали горищне вікно. Картину він прихопив у Берліні (там служив в одній із радянських комендатур) разом з іншими військовими трофеями, з якими й приїхав після війни у Чернівці.
Федірко вивіз знахідку в Польщу до знайомих реставраторів. Обережно зняли верхній шар легкої темпери й побачили чорний хрест із п’яти квадратів. У кутках три білих і один червоний. Всі одностайно сказали: Малєвич. Думку підтвердили німецькі й голландські експерти із солідних музеїв сучасного мистецтва.
– Це був емоційний шок. Офіційні висновки, що ґрунтуються на хімічному аналізі фарби, манері нанесення тла і мазка, на 90% підтверджують авторство Малєвича, — каже Федірко. — Відомо, що в 20-х роках він перебував у Берліні й там створив серію чорних хрестів. Точно таких, як на знайденій картині. Але для Малєвича зображення не було головним. Головне — дія навколо картини, такий собі емоційний, інтелектуальний драйв. Він не просто виливав на полотно свої відчуття. Він намагався зрозуміти, що це означає. Стикував дві різні мови, перекладаючи понятійний підтекст символів звичним нам словом. Тому багато виступав перед слухацькими аудиторіями, вів художні гуртки для інтелігенції, які були в Європі на ті часи дуже популярні. Знайдений чорний хрест на металі міг бути нашвидкуруч створеною ілюстрацією під час однієї з таких лекцій про домінанту емоцій над раціональністю розуму. Потім картина могла опинитись у когось з учнів чи прихильників Малєвича, яких було безліч. Щоб уберегти під час гітлерівського режиму, її дуже обережно замалювали гарненьким альпійським пейзажем…
Малєвич грався із символами квадрата і хреста, чорного і білого. Чому метал? Можливо, просто потрапив під руку ідеальний квадрат, байдуже з якого матеріалу. Можливо — частина задуму, який уже важко розгадати. Питання в іншому — що тепер робити з Малєвичем? Тримати у приватній колекції — все одно що сховати картину в спеціальному сейфі одного з київських банків, де вона тепер перебуває. Виставити ж її просто ніде. Адже в Україні, яка є батьківщиною двох світових художників нашого часу — Малєвича та Архипенка, досі немає музею сучасного мистецтва.
— У нас навіть не існує такого поняття, — продовжує розмову Анатолій Федірко. — А відлік сучасного мистецтва починається саме з Малєвича. Це не живопис у традиційному розумінні. Це те, що називається vision-art із його декларативністю, смисловим навантаженням, месиджем суспільству, що важить більше, ніж безпосередньо зображуваний об’єкт. За роки незалежності, до речі, в Україні створено чимало цікавих проектів саме в контексті сучасного мистецтва. Але де вони, хто їх систематизує, зберігає? Хто в країні керує цим процесом або принаймні намагається забезпечити його присутність?
Кілька годин новоявлений чорний хрест великого авангардиста виставлявся в Чернівцях у приватній студії Fedirko Gallery. Втім, пан Федірко запевняє, що однозначно не збирається продавати картину, попри неймовірно високу ціну, яку йому вже пропонують. Він хоче не тільки залишити її в Україні, а й повернути в країну ім’я Казимира Малєвича, якого Польща і Росія вважають своїм. Із допомогою унікальної знахідки (період супрематизму у творчості художника був дуже коротким) заявити на весь світ, що Малєвич — український художник.
Задля цього Анатолій задумав черговий арт-проект — покласти картину в чорну валізу у формі чорного квадрата, схожу на ту, яку Малєвич тримає на одній зі знаменитих своїх фотографій, і поїхати з нею на Венеціанський бієнале. Казимир Малєвич колись там сподівався виставити свої твори. Йому не дали — для радянської системи він був персоною нон-грата. Федірко хоче здійснити мрію Майстра.