Із численних загадок буття цю, теперішню, мені не розгадати ніяк і ніколи. Чому артисти з дурних серіалів, часто граючи бездарно й ліниво, витріщаючи очі або нахабно посміхаючись, тільки за один знімальний день отримують "тищі" доларів? І чому деякі артисти - маловідомі, - отримуючи за спектакль сто гривень (не більше), часто грають самовіддано, осмислено й переконливо? Загадка!
Отож, за сто гривень (за моїми підрахунками), підключені до внутрішніх акумуляторів, з яких виходить енергія їхніх артистичних психологічних мотивацій, вони - викладаються. Незважаючи на маленькі приміщення, на строкату публіку. На полемічну атмосферу поза сценою...
"Левая, правая где сторона? Улица, улица, ты, брат, пьяна!" Цитата з "учора" саме сьогодні ніби нависає над містом. У повітрі розлита тривога. Відчуття безперервного дійства: романтичної патетичної драми Віктора Гюго чи малобюджетного бездарного кримінального бойовика крутих 1990-х?
І тепер, як і тоді, знову ніби "не до театру".
Та все ж грають. Одні - на нервах сорока мільйонів, перетворюючи їх на глядачів і статистів.
Інші - щовечора в годину призначену...
Євген Нищук раз на тиждень змінює один "театр" на інший. Із центра Києва - трохи вище по Прорізній, у театр "Сузір'я".
Цього артиста дев'ять років називають "голосом Майдану". А тепер він - "голос поета". У спектаклі "Прекрасний звір у серці" (режисер Олексій Кужельний") Євген проживає "долю й душу" найбільшого українського лірика ХХ ст. Миколи Вінграновського (1936-2004 рр.).
Спектакль демонструє очікувану мною форму - це поетична сповідь. Розрізнені сторінки віршів, крізь які проросте внутрішній світ людини... Пробивається крізь них і тривожний час, що намагається взяти в полон поета.
Приблизно годину двадцять артист на сцені (це моноспектакль). І завдання, запропоноване йому режисером, взагалі-то, не з легких. Сплести в один візерунок два начала Вінграновського. Його поетичний геній та окремі вигини особистої долі.
Власне, сам спектакль - замкнений цикл одного людського життя. Від народження Поета до його смерті. Одвічна маленька трагедія: човен несе Людину стрімкою річкою Часу... Одних - у безвість, інших - у вічність.
Артистові в структурі постановки пропонується розв'язати кілька конфліктів: між внутрішнім "я" ліричного героя та зовнішнім "вони". І багатьом знайомий голос у спектаклі звучить у двох "регістрах". Власне голос поета "від автора". І тоді тексти ретранслюються з певним пафосом, навіть надривом. Другий "регістр", коли голос трохи тихіший, а пристрасті приглушені, - тембр "Жені з Майдану". Тепер він пропускає вірші, особливо любовну лірику, виключно через себе. Ніби в цю мить, тут і зараз, ці рядки й народжуються перед нами.
У камерному просторі театру тілу артиста й навіть його голосу зіслані такі собі випробування. Різноманітні oбразні виверти-придумки - з боку режисера й балетмейстера. У дійстві, яке не назвеш "мінімалістським", чимало вдало знайдених образів, деталей. Усього того антуражу, який у будь-який момент може перетягнути вектор уваги на себе. І зруйнувати гармонійну енергію поетичної сповідальності (якій, на мій погляд, не потрібні зовнішні атрибути, а потрібні лише інтонація, проникливість і талант).
Один із ключових сценографічних елементів - скляна посудина. Ніби "кокон" самотності поета. Ніби шкарлупа, яку судилося пробити зароджуваному життю, щоб побачити прекрасний і огидний світ. Ще один дійовий елемент - гнучкі металеві прути. Схожі на тонке гілля молодої верби, особливо коли вона прокидається серед провесни.
До честі артиста, він підкоряє собі (та поезії Вінграновського) образний і предметний світ постановки. І, судячи зі сліз глядачів у фіналі, доносить до них самотній голос людини - великого поета...
Від поезії - до прози. До жорстокості часу (вже теперішнього). І безумства людей, які (кожен по-своєму) люблять.
Популярну п'єсу білоруського драматурга Дмитра Богославського "Любов людей" у київському Молодому театрі в цьому сезоні поставив режисер Станіслав Жирков. Історія густонаселена, доволі нещадна - до глядача. Внутрішні колізії тут на межі фолу або божевілля.
Уявіть собі російську "тьмутаракань", де люди в основному "бухають" і "люблять". Природно, "любов" різна, не завжди прекрасна, але й не завжди потворна. Режисер запрошує в цей соціум, навстіж відчинивши дерев'яні ворота. І глядач тут-таки - в пазурах у казки. Де вже самі ці ворота - метафора моторошнувата, а життя людини суворо підлягає "пропонованим обставинам": пияцтву, скотству, інколи - любові.
Героїня (її звати Люська) уколошкала п'яницю-чоловіка, який довго її терзав. І тут у її життя входить дивний дільничний міліціонер Сергій, що давно поклав око на Люську. Стража порядку грає актор Марко Дробот. Відразу зазначу, що режисер непогано попрацював з артистами. Розсмикав їх, роз'ятрив "внутрішні судини" так, що емоції полилися через край. Гра тут шаржева, репризна, є місце ліриці (актори Ірина Ткаченко, Борис Георгієвський, Наталя Кленіна, Олексій Нагрудний, Настасія Євтушенко, Аліна Костюкова).
Та все-таки персональна маленька трагедія всередині сюжету - уже згадуваний міліціонер, зіграний Марком Дроботом.
Зовні типажний формат цього артиста, який у мене склався на основі деяких спектаклів, - романтичні, ліричні, драматичні образи. Така собі іпостась Леонардо ді Капрі, тільки в кадровій структурі київського театру. Але режисер розвертає постать на 180 градусів. І зумисне (чи так вийшло) робить емоційним центром постановки за п'єсою Богославського саме його, чутливого міліціонера (привіт від Кіри Муратової).
Найпомітніше в цьому образі (й манері акторського виконання) - міліціонер справді... любить.
Це не хтивість пустоголового мента з глибинки. І не розрахований шанс провінційного чмиря мати поруч із собою гарну дівку. Це - любов у тому високому й справжньому вимірі, яка й доводить людину до божевілля, до маленької трагедії.
Він то боязко, то інтенсивно поривається до об'єкта пристрасті, як рослина тягнеться до сонця. Безглуздо поправляє кашкет, приндиться, гарячкує. А у фіналі прямо розчиняється в "тій", що віддана трупу, а не живому.
Марко Дробот уже поза сюжетом проводить любов крізь бунт маленької людини. Бунт цей неусвідомлений, не дуже зрозумілий йому самому. Та й час у цій глибинці для нього зупинився, все зациклилося на одному об'єкті. Тобто все. Як сказав би Беккет, і "минуле, і поточне, і те, що насувається. Все відразу".
Маленька абсурдна людина всередині великого абсурдного світу. Ось хто такий цей чутливий міліціонер. Істота, яку терзають зсередини демони провінційного пекла (населеного п'яницями, ідіотами, повіями, у кращому разі - недотепами). Зойки чутливого міліціонера підносяться до неба як благання порятунку. А потім каменем падають униз, зриваючись на хрип, на ричання бідного скривдженого хлопчика.
Мабуть, кожному критикові гріє душу ненавмисне усвідомлення (і трапляється це не так часто), що артист, який за три кроки від тебе (спектакль на Малій сцені), - це не ім'я-прізвище в програмці (зі званням або без нього), а окрема жива людина - інша. Складний персонаж зі своїм безглуздим життям і осмисленою смертю... Який живе в просторі абсурду. У жанрі маленької, інколи смішної, трагедії. І цей жанр - його природне середовище.
А ось Ганя Іволгін з "Ідіота", як відомо, живе в "середовищі Достоєвського". У київському Новому драматичному театрі на Печерську в спектаклі "Король Іудейський" цього "неголовного" героя Федора Михайловича грає Руслан Сокольник (не дуже відомий широкому колу).
Не візьмуся стверджувати, якою мірою він успішний в інших творчих проявах та проектах. Але тут, і це справжній мій подив, явно сплелося. І "неголовний", але важливий образ Достоєвського отримав на маленькій сцені точніший і об'ємніший художній "еквівалент", ніж медійний Олександр Лазарєв-молодший у відомому телефільмі Володимира Бортка. Це правда.
Московський режисер Ігор Лисов працював тут над "Ідіотом" років два. Це позиціювалося як "лабораторна робота акторів трупи". З розгалуженого роману лаборанти вибрали одну гілку. І то - не магістральну. Це навіть не лінія, а, швидше, пунктир, пов'язаний з Ганею Іволгіним, сином Ардаліона Олександровича й Ніни Олександрівни Іволгіних. Як відомо, князь Мишкін уперше побачив Ганю в генерала Єпанчина. "Це був дуже вродливий юнак, теж років двадцяти восьми. Стрункий блондин, середньовисокого зросту, з маленькою наполеонівською борідкою, з розумним і дуже гарним обличчям. Тільки усмішка його, попри всю її люб'язність, була щось уже занадто тонкою..."
Артист Сокольник - не блондин, а брюнет. У решті він, взагалі-то, збігається з "фотороботом".
У чорному коридорі цього спектаклю він існує як тінь. Як привид. Трохи сутулиться, погляд його схований "у собі". Як сказав той-таки Мишкін "він, мабуть, коли сам, зовсім не так дивиться і, можливо, ніколи не сміється". Здається, й усмішка на цьому обличчі може бути тільки приклеєною або силуваною. Та й навряд чи ви від "тіні" чекаєте усмішки.
Поруч із Мишкіним (Ігор Рубашкін) Ганя Іволгін - трошки спостерігач і ледь провокатор. Обидва вони, Мишкін та Іволгін, як чернець і бісеня. Оскільки рухає ним, Іволгіним, як відомо, корисливість, а також прихована заздрість, у чомусь - і нетерпимість до товариша.
Він-таки не просто тобі біс, бісеня - а воістину привид. Людинотінь, що снує всередині чорного коридору Малої сцени театру.
Навіть монотонні ритми спектаклю Лисова багато в чому улягають ритмам існування головного персонажа, Гані Іволгіна. Працюючи на мінімумі зовнішніх сценографічних пристроїв (практично без реквізиту), режисер і актор карбують кожну думку в сценічному тексті, досліджують сутінки цієї темної мертвої душі. І навіть дрібниці, використані героями (ліхтар чи квітковий горщик), можуть сприйматися глядачем як щось більше - як дрібниці, з яких виткане буття.
Привид Іволгіна, ця людинотінь, і спонукає глядача ловити в порожнечі сцени щось невловиме. Тобто примушує спробувати впіймати те, що не ловиться. Спробуй-но схопи за руку тінь!
При цьому уточню: зовні спектакль вибудуваний строго й просто, така собі "свята простота". Дія розпочинається ще в буфеті, потім вона тягнеться крізь глядацький прохід, а вже потім огортає тонку кишку чорного кабінету сцени.
Помилкою було б вважати, що "Король Іудейський" - вистава тільки про Ганю й "трошки" - про Мишкіна. Ні, поруч усі артисти на висоті. Поруч багато чим виграшна Настасія Пилипівна (акторка Лілія Нагорна). У її героїні пробивається щось мопассанівське, чуттєве, безпутне. Ця Настасія Пилипівна - дівчинка-жінка, але не фатальна красуня (якою її 50 років тому грала в Г.Товстоногова Т.Дороніна). Проте і в цієї Настасії є зваба порочних жінок, що до пари їхньому ж внутрішньому магнетизму. Про таких кажуть: "у ній щось є...".
Акторський трикутник із "Короля Іудейського" - по суті, трикутник бермудський. Він втягує глядача всередину невидимих течій, на саме дно.
І з цієї причини, скажу я вам, зазначений спектакль (як і описані вище) - одна з незаперечних удач нинішнього революційного театрального сезону. А сезон цей в основному зробили малі сцени і потенційно талановиті артисти... У зв'язку з якими буде доречна ще одна цитата (від А.Смелянського): "Природа акторства... Вона шукає виходу, пробивається, як вода крізь греблю, спотворюється, викривляється, щоб інколи- дуже рідко - вирватися на простір".