Прикладом серйозної співпраці сучасного оперного театру (принаймні італійського) та contemporary art сьогодні багато хто називає недавню постановку опери Джакомо Пуччіні "Мадам Баттерфляй", реалізовану фундацією венеційського театру La Fenice. Цей спектакль став спеціальним проектом однієї з найзнаменитіших опер Європи та Венеційської бієнале.
Вибір "Мадам Батерфляй" як об'єкта для такого експерименту цілком можна пояснити. З одного боку - один із найважливіших творів італійського оперного репертуару, на якому передбачувано спеціалізується Ла Феніче. З іншого - ореол екзотики, що виникає в цій опері завдяки японізмам у сюжеті і значно більш скромно й умовно проявляється в самій музиці. Все це чудово вписується в колаж міжкультурного діалогу, без якого важко собі уявити сучасне мистецтво…
Оперна публіка, критики й самі музиканти вже давно поділилися на два табори - шанувальників традиційної оперної режисури та адептів режисерської опери. Причому левова частка першої групи часто об'єднана не безмежною любов'ю до криноліну та виконаних за всіма правилами театральної умовності десятихвилинних передсмертних арій із кинджалом у грудях, а виключно ненавистю до тієї-таки "режопери", що лякає своєю непередбачуваністю… Та ще великою ймовірністю витратити вечір замість "Травіати" на театр абсурду в космічному кораблі, але під знайому музику Верді.
Оперні режисери дедалі впевненіше заходять на територію сучасного мистецтва. На сцені опиняються складні інсталяції та відеороботи, що потребують окремого від театральної дії глядацького осмислення, серед декорацій з'являються прямі алюзії на відомі арт-об'єкти, а мізансцени нагадують перформанси. Але чого нам чекати, коли опера й сучасне мистецтво стануть партнерами офіційно?
Японська тема в "Мадам Батерфляй" виявилася ключовою у бажанні схрестити оперу з сучасним мистецтвом. У постановці задіяли відому японську художницю Маріко Морі (сценографія та костюми). Японія в лібрето, японське ім'я на афіші - чому б і ні? Тим більше Маріко Морі не новачок у Венеції: ще 1997-го вона удостоїлася Menzione d'onore на 47-й бієнале, ставши учасницею групового проекту в Скандинавському павільйоні. Крім того, Морі, попри всю підкреслену високотехнологічність своїх візуальних експериментів, вважається знавцем японської і загалом східної культури, як прадавні, так і новітні образи й принципи якої перекодовуються художницею для створення власних проектів.
Візитною карткою Морі став образ "гості з майбутнього" - жінки-кіборга, у ролі котрої зазвичай виступає сама художниця, яка то проводить традиційну чайну церемонію, то спускається в метро, то всміхається перехожим біля магазину іграшок, намацуючи з космічної висоти роль земної жінки у світі чужих правил, очікувань та фантазій.
До речі, у 2008 р. знакові роботи Маріко Морі були показані я в Києві у рамках її персональної виставки "Oneness" в PinchukАrtСentre.
Режисуру венеційської "Мадам Батерфляй" здійснив іспанець Алекс Рігола, більш відомий як театральний, а не оперний режисер, а з 2010 р.- директор театрального фестивалю Венеційської бієнале.
"Мадам Баттерфляй" Ріголи мінімалістична і ясна, витримана в практично незмінній упродовж усієї опери сценографії, всі події якої зав'язані на велетенському об'єкті Маріко Морі. Це - біла стрічка Мебіуса, яка змінює положення й висоту, переливається різними кольорами, стає для героїв і стінами, і меблями, і німим, але небайдужим свідком їхніх неспокійних життів.
Ще один арт-об'єкт на сцені - накидка Баттерфляй із крилами, створеними з допомогою 3D-принтера. Незважаючи на прямолінійність ідеї: Баттерфляй - "метелик", із досить натуралістичними ажурними крилами, - така знахідка додає образові трепетності й відчуття уразливості, що зрештою приводить героїню до трагічної розв'язки.
Візуальна краса й грамотність постановки примушують очікувати, як мінімум, такого самого рівня майстерності й від виконавців. Однак із цим проблематичніше. Непереконлива у техніці, вокальних та акторськими даних сопрано Світлана Касьян так і не змогла впоратися з заголовною партією опери, яка за багатьма ознаками наближається до моноспектаклю. Неакуратні стрибки і відверті "промахи", реєстрова і темброва нерівність та недосконале володіння італійською манерою співу впродовж усього спектаклю тримали слухача в тій специфічній напрузі, коли невдачі вокаліста не дозволяють насолодитися хорошим, що в постановці і виконанні все ж таки є, - хоча б досить достойним оркестром під керуванням Ядера Біньяміні або по-хорошому рівними меццо-сопрано Мануелою Кастер у партії Сузукі та баритоном Марчелло Росіелло в ролі Шарплеса. Тільки в останньому аріозо Батерфляй Касьян несподівано вдалося розкрити потенціал свого голосу, який, можливо, просто ще потребує шліфування.
Монодрама Батерфляй часом більше скидалася на великий проект Маріко Морі в оригінальній локації (їх люблять сучасні художники). Але тут усі питання тільки до виконавців. Сама опера не опирається contemporary art.