Зізнаємося, вітчизняне ТБ не вельми тішить глядача «лица необщим выраженьем». Часто навіть здається, що багато програм закроєно під однакові лекала, а повторювані тут і там серіали поглиблюють стійке враження монолітної сірості. Утім, задля справедливості слід визнати: це не так вина, як біда українського ТБ. Жорсткі вимоги конвеєрного виробництва, брак коштів, дефіцит ідей, та, зрештою, і вітчизняна владна специфіка не дуже сприяє створенню багатого й різноманітного візуального продукту.
На цьому тлі залишається лише дивуватися, як каналові «1+1» вдається ось уже шість років поспіль бути для аудиторії постійно новим і несподіваним. Утім, якщо розібратися, то дивуватися якраз і немає з чого, бо все цілком закономірно. У тім-то й річ, що діяльність каналу — не феномен, а логічний результат доброї роботи ідеї. Сьогодні вже ввійшла в історію розповідь про те, як у кав’ярні київського Будинку кінематографістів зібралися професійні й успішні кінематографісти, увінчані лаврами не одного фестивалю, — Олександр Роднянський, Володимир Оселедчик, Юрій Макаров. У результаті цього міні-конклаву вирішили зробити в Україні класне, якісне телебачення. І в них це вийшло. Можливо, завдяки, як влучно зазначив хтось із колег, диктаторській цілеспрямованості й упертості, що невіддільні від режисерського ремесла, звичці мислити категоріями екрана, а також — умінню створювати команду.
Останнє особливо важливо. Саме згуртовані цехові команди, що генерують нові ідеї, — справжній підмурівок спроможності «1+1». Це дозволяє каналу один раз на сезон повністю оновлювати все оформлення, свою «картинку», разом із форматом основних програм. Постійний творчий процес підтримується і завдяки принциповій відкритості для талановитих людей та цікавих ідей, незалежно від того, звідки вони приходять. На «1+1» працює добра третина членів Спілки кінематографістів України. У багатьох зірок каналу за плечима — далеко не телевізійний досвід. Всенародно обожнювана, здатна легко підкорювати міжнародні телефестивалі чарівна Ольга Герасим’юк (автор і ведуча програми «Без табу», «Версії») прийшла з газетної журналістики, Анатолій Борсюк, автор яскравих «Монологів», оригінальних спецпроектів, — відома людина в документальному кіно. Данило Яневський, історик за освітою, також прийшов на телебачення з газетної журналістики. Алла Мазур мала досвід роботи на ТБ і до «1+1», а перед тим працювала на радіо. Приклади можна наводити ще й ще. Переможні результати багатьох призових гонок від Москви до Нью-Йорка для «1+1» — традиція. Але головне — навіть не визнання професіоналів (хоча це, безперечно, важливо та престижно), а стабільний інтерес до каналу масової аудиторії.
Не секрет, що ще років шість тому значна частина телеглядачів визнавала в основному російськомовне телебачення з тієї простої причини, що протиставити йому було нічого. «1+1» опинився в ролі мало не єдиного провідника національної самоідентифікації. Витримувати дуже жорстку конкуренцію спочатку з московськими телеканалами, а згодом з переважно російськомовним «Інтером» дозволяє, хоч як це парадоксально, сама українська мова, справжня, літературна, якою говорять ведучі програм «1+1», якою дублюють більшість фільмів та серіалів. Але сама собою мова ще нічого не означає. Головне все-таки, що нею озвучують і в якому вигляді подають глядачам. Інакше кажучи, наскільки вільно на каналі володіють мовою телебачення.
Тут можна довго та грунтовно вдаватися в нюанси й характери різних програм. Репортерська чіткість Телевізійної служби новин «ТСН», легкість, іронічність і інтелігентність «Сніданку з «1+1», пристрасті по «Табу» й сповідальні драми «Без табу», захопливість і віртуозність «Автопарку», повний букет — на будь-який смак — гумористичних і розважальних шоу... Але слід зупинитися на тому, що об’єднує ці такі різні програми. Усе той самий відомий «людський чинник». Бо ведучий кожної програми — неодмінно знана й неповторна особистість, зі своїм характером і звичками. Емоційність і материнські інтонації Ольги Герасим’юк контрастують і водночас взаємодоповнюються «зубастістю» Миколи Вересня («Без табу»). А відтак на діапазоні авторських передач «1+1» перед глядачами протягом тижня проходить багатюща гама інтонацій, облич, темпераментів.
Є в каналу ще один «кит», на якому «1+1» будує свою політику, — залучення глядачів до телепроцесу. Причому способи цього залучення найрізноманітніші — від проблемних опитувань до найнесподіваніших форм участі — приміром, телерозіграшів у «Прихованій камері». Таким чином люди почуваються не рабами «ящика», а рівноправними співтворцями того, що їм, власне, показують. Саме шанобливе, паритетне, якщо хочете, ставлення до публіки дозволяє «1+1» бути собою.
«1+1»