Друзі називають Людмилу Шемчук, яка має унікальне мецо-сопрано, заслужену артистку Росії, декабристкою. Маючи квартиру в Москві та Відні, запрошення провідних оперних сцен світу, вона, переможниця найпрестижніших змагань вокалістів, першим серед яких був конкурс імені Чайковського в Москві (Гран-прі та золота медаль), Міжнародного конкурсу в Ріо-де-Жанейро і Всесоюзного конкурсу імені Глінки, повернулася додому, в Україну.
Доля оперної зірки виконала приголомшливий пірует, і все повернулося на круги своя. Людмила Степанівна вважає — Господь так вирішив. Женя — перше кохання співачки. У Донецькому музичному училищі їхні шляхи розійшлися. Євген поступив до медінституту, стежив за кожним її кроком, радів успіхам примадонни, як своїм власним. Отримавши диплом, став судновим лікарем і — чи випадково? — заходив 10 років поспіль у порти Токіо, Ріо-де-Жанейро, Аргентини, Куби, Канар, Перу, в інші міста і країни, де вона буквально перед цим із тріумфом виступала. Глибоко в душі Євген Капран, до речі, чудовий джазмен, ховав надію, що життя їм ще подарує щастя зустрітися. Людмила ж, поїхавши до Одеської консерваторії, з успіхом виступала потім у Мінському оперному, Большому в Москві, Віденській опері, «Ла Скала», «Метрополітен-Опера», Арена ді Верона, Терма Каракаллє... Її запрошували на ролі в спектаклях, де партнерами були видатні оперні виконавці Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Микола Гяуров, Микола Мартінуччі, П’єро Капучиллі... Працювала з найкращими диригентами, такими як Лорін Мазель, Нелло Санті, Клаудіо Абадо, Патанє, Валерій Гергієв...
А рішення прийшло в одну мить, як осяяння, красиво і романтично.
Рейс був чартерний. З Іспанії до України. Вилітав хор і оркестр Донецького оперного театру, який за рекомендацією Людмили Шемчук запросили організатори фестивалю російської опери. Два концерти прими в оперному театрі міста Кальдерон, де вона виконала «Пісні і танці смерті» Мусоргського, кантату «Олександр Невський», пройшли на ура. Потім директор Донецького оперного сказав: «Людмило Степанівно, дорога, навіщо вам повертатися в цей Відень? У мене вільні місця в літаку є, летімо додому». Часу залишалося саме стільки, щоб зібрати валізу і подзвонити Жені: приїжджаю.
Садиба відомого просвітителя графа Корфа, з дочкою якого був одружений Немирович-Данченко, розташована неподалік Старомлинівки, де півтора року тому оселилася разом з чоловіком Людмила Шемчук. Свого часу метр вельми полюбляв приїжджати в цей край улітку на відпочинок усією сім’єю. Не без підстав гості Корфів і Немировичів-Данченків називали благодатну місцевість (нині Великоновосілківський район), куди за найвищим повелінням в XVIII столітті переселили греків із Криму, сонячною Елладою. Тоді у вітальні звучав рояль, слух зібрання чарував оперний спів. Людмила Степанівна жваво цікавиться історією, відчуває сигнали з минулого. Вважає, що нині перед творчою інтелігенцією час поставив виклик не менш відповідальний, ніж у XIX або XX столітті. Прима брала участь у постановках Донецького оперного театру («Аїда», «Сільська честь», «Кармен»), які щоразу стають знаковою подією в культурному житті Донбасу, і, як і раніше, гастролює по всьому світові.
— Людмило Степанівно, сьогодні у світі відбуваються процеси глобалізації. Як ви вважаєте, чи буде вона розмивати яскраво виражені національні риси, скажімо, італійської, російської або будь-якої іншої опери?
— Ні. Як це можна змінити? Залишиться все як є. Хоча, звісно, багато що залежить від режисерів. Вони таке можуть придумати... Приміром, у «Трубадурі», що ставився кілька років тому в Німеччині, Манріко раптом виїжджав на мотоциклі. Мені кілька разів пропонували співати в таких модернових постановках.
— Ви відповіли відмовою? Таку творчу позицію не поділяєте?
— Не приймаю. Просто бувають декорації, нікуди не дінешся. У Гельсінкі на сцені в «Трубадурі» стояв трактор. І мене змушували, як Пашу Ангеліну, сідати за кермо і співати партію Азучени. Я відійшла, не зробила цього, режисер просто сказився.
— Ці факти можна розцінити як спроби глобалізації?
— Мабуть. Але це можливе один раз, двічі. А «Трубадур» залишиться, як і Батьківщина, що у кожного своя.
— До речі, а що для вас, Людмило Степанівно, Батьківщина? Ваша мама — грекиня, тато — українець. Ці початки присутні у вашій творчості?
— Моя Батьківщина у мене в крові, із дитинства. Побачила світло і почула звук у Стилі, невеличкому грецькому селищі під Донецьком, і вважаю себе донеччанкою. До п’яти років жила там у грецькій сім’ї, з бабусею і мамою. Мама співала українських пісень, брала участь у самодіяльності. Я на цьому виросла. Свого часу грецькі пісні співала бабуся. Мало було фольклору — не дозволялося. Це нині, дякувати Богові, Україна незалежна країна. Є грецькі товариства і зв’язки з Грецією. Тато родом із Вінницької області, у нього чудовий голос, він завжди співав. Я народилася у важкий повоєнний час. Батько поїхав працювати до Москви, співав у хорі Свєшникова, у театрі імені Станіславського і Немировича-Данченка, пізніше став скульптором. Він дуже талановита людина.
— Ви виступали в Греції. Що запам’яталося?
— Глибоко шанований мною маестро композитор Мікіс Теодоракіс написав нову оперу «Лісістрата». Попросив приїхати і взяти участь у постановці. Прем’єра відбулася в Афінах, Салоніках, Пелопонесі. Особливо вразила досконала акустика древнього амфітеатру в Епідавросі, де також звучала «Лісістрата». Там свого часу співала в «Нормі» Белліні Марія Каллас, яка припливала на яхті в супроводі Онассіса.
— Українською співаєте?
— Звичайно! У моєму репертуарі Лисенко, Данькевич, романси. Українська для мене рідна, от тільки в опері, на превеликий жаль, не довелося нею співати.
— Чому?
— Не запрошували. Коли запросили у Большой театр і я виграла першу премію в конкурсі імені Чайковського, один раз покликали на якийсь концерт до Палацу «Україна». Заспівала, до мене підійшли і сказали: «О, який жаль, що така зірка від нас поїхала». І на цьому все закінчилося, на мій превеликий жаль, тому що Україна — моя Батьківщина.
— У Донецьку збираються поставити оперу Данькевича «Богдан Хмельницький». Ви вже одержали пропозицію?
—Я із задоволенням виконаю партію Варвари, дружини Богдана Хмельницького, вчила її ще в консерваторії. Єдине, потрібно скоординувати участь в опері з виступами за кордоном. До речі, тема мені знайома. У постановці Валерія Гергієва я вже виконувала роль Любові, дружини Кочубея, в опері Чайковського «Мазепа» на сценах «Метрополітен-Опера», Бірмінгема і Глазго.
— Приємно помилитися, мені здавалося, що такі люди, як ви, космополіти, люди Землі.
— Одна журналістка написала, що Стила і Докучаєвськ — це моя мала батьківщина. Яка мала?! Важливіших центрів, ніж Стила і Докучаєвськ, на всій Землі для мене, хоч би де я бувала, немає! Особливо тепер, коли в моєму особистому житті стався переворот. На подив усім друзям і знайомим, живемо в Старомлинівці. Україна — цивілізована європейська країна, і я це всім постійно доводжу.
— Нині у ваше життя міцно ввійшов і Донецький оперний театр, над яким ви взяли своєрідне шефство.
— Це сталося два роки тому завдяки двом землякам — чарівним Василям. Як випускниця Одеської консерваторії я виступала на фестивалі оперного мистецтва «Золота корона» в Одесі. Директор Одеського оперного театру Василенко (зараз він знову працює головним диригентом у Донецьку), дізнавшись про мої корені, загорівся ідеєю показати мене вдома. Директор Донецького оперного театру Рябенький без зволікання запросив, і я виконала партію Амнеріс в «Аїді».
— Пам’ятаю, із тріумфальним успіхом. Відкрию секрет. Василь Іванович давно мріяв про це. У нього у фонотеці на особливому рахунку записи ваших спільних виступів із Пласідо Домінго і Лучано Паваротті. Скажіть, а важко співати з великими?
— Паваротті живе в Модені, недалеко від Мілана, до речі, він дуже любить і колекціонує коней. Я співала з ним у «Балі-маскараді». Він людина огрядна, але про це забуваєш буквально через дві хвилини, тому що його спів ідеальний, його очі — співають, його знання і підготовленість до спектаклю — вражають. А Домінго — це такий гарячий хлопець іспанський, я з ним співала в «Джоконді» у Відні. Пощастило, довелося співати і з іншими виконавцями такого ж рівня... Господи, де я тільки не співала!
— Школа професора Одеської консерваторії О.Благовидової допомагає?
— Так, Ольга Миколаївна — моє велике щастя. Це Божий перст, що я потрапила до неї в клас, пройшла ту школу після Донецького музичного училища, де навчалася у випускниці Ольги Миколаївни — Л.Гончарової. Вона бачила мене тільки ученицею Ольги Миколаївни. Вже на другому курсі повезла на оглядини. В Ольги Миколаївни тоді був ювілей. Приголомшливий. У філармонії. Спеціально приїхали Бела Руденко, Зоя Христич і всі її випускники з усього величезного Союзу. Ользі Миколаївні я дуже сподобалася, і вона відразу мене запросила.
— Так ви там відразу і залишилися?
— Це було приємно, але я вирішила спочатку закінчити училище, тому що в мене не було базису для навчання в консерваторії. Анітрохи не жалкую, що не поїхала відразу, а одержала у Гончарової в Донецьку вокальний багаж. А потім в Ольги Миколаївни навчалася п’ять років, це школа з італійськими традиціями. Свого часу в Одесі була італійська трупа і сама вона училася в італійських професорів, у синтезі з українським співом, створивши власну школу, привела своїх учнів до найвищих вершин в оперному мистецтві. Серед них Микола Огренич, Бела Руденко, Іван Пономаренко, Аліса Джамагорцян.
— Чи можна казати, що українська школа оперного співу спроможна конкурувати з італійською?
— Однозначно! Але потрібно навчитися себе поважати. Тоді й інші поважатимуть тебе.